Розділ сьомий

Він вихваляв приємність їзди екіпажем, коли тіло рухається вперед, а ти сидиш спокійно й зручно на місці та милуєшся щораз новими краєвидами; по-батьківськи звертався до Ганса Касторпа, навіть бідолаху Везаля поплескав по плечі, переконуючи його забути своє несимпатичне «я» та віддатися захопленню сяючим світом природи, вказуючи при цьому плавним рухом руки в потертій шкіряній рукавиці на широку панораму гір.

Поїздка минула чудово. Коні, всі четверо з білими зірками на лобах, міцні та гладкі, дружно відбивали копитами такт на рівному, ще не запилюженому шляху. Уламки скель, з тріщин яких пробивалася трава та квіти, підступали часом до самої дороги, мерехтіли телеграфні стовпи, схилами здіймалися гірські ліси, все нові повороти дороги поволі насувалися й зникали за спиною, підтримуючи цікавість подорожніх, а в сонячній далечіні, здавалося, видні звідусіль, проступали туманні обриси вкритих снігом гірських хребтів. Знайомі долини залишилися позаду, зміщення в просторі буденних краєвидів освіжувало почуття. Незабаром екіпажі зупинилися біля лісової галявини: звідти до мети їхньої поїздки треба було прямувати пішки, і зв'язок з цією метою вже встановивсь, оскільки вона спершу слабким, а потім дедалі наростаючим шумом, чимраз гучніше й гучніш оголошувала про себе подорожнім, які до неї наближалися. Тільки-но всі вийшли з екіпажів, кожен почув якесь далеке, уривчасте шемрання, ледве відчутне на слух сичання, плескіт та гудіння, яке привертало увагу мандрівців, що завмирали на місці, намагаючись краще його вловити.

— Звідси, — сказав Сеттембріні, який уже не раз тут бував, — ми чуємо лише дуже боязкий шум. Та біля самого водоспаду в цю пору року гуркіт страшенний, — готуйтеся, ви не почуєте власних слів.

Вони ввійшли до лісу й попрямували стежкою, всипаною глицею; попереду крокував Пітер Пеперкорн, спираючись на руку своєї супутниці, насунувши на лоба фетрового капелюха та перевалюючись із боку на бік; зразу за ним ішов Ганс Касторп, без капелюха, як і решта чоловіків, застромивши руки до кишень, ледь нахиливши голову набік, злегка насвистуючи та роззираючись навколо, потім Нафта й Сеттембріні, за ними Ферґе з Везалем, і похід завершував малаєць. Він ішов один з продуктовим кошиком на руці. Мова зайшла про ліс.

Цей ліс був не такий, як звичайні ліси; він здавався дуже мальовничим, навіть не позбавленим екзотики, але, водночас, і трохи лячним. Куди не глянь, скрізь мохоподібний лишайник, він обплутував, обмотував і всуціль обвивав дерева. Немов зеленаво-брунатні, кошлаті бороди, звисали пасма цієї рослини-паразита із заснованих нею й зарослих, ніби пухом, гілок; глиці майже не було видно — лише суцільні пасма моху; вигляд цих дерев справляв гнітюче враження, в цьому було щось потворне, щось чарівницьке та хворобливе. Лісові було погано, він хворів од цього хтивого лишайника, який грозив його задушити; такою була спільна думка невеликого гурту людей, що крокували засипаною глицею стежкою та наслухали шум тієї мети, до якої вони прагнули, до гуркотіння та сичання, що поволі переростало, як і передбачав Сеттембріні, в заглушливий гуркіт.

За поворотом дороги відкрилося поросле лісом скелясте провалля й міст через нього, в це провалля якраз і спадала вода; коли її вже стало видно, гуркіт також досяг найвищої сили — просто як у пеклі. Водяні маси падали прямовисно суцільним каскадом з висоти семи-восьми метрів і доволі широким потоком, охоплені кипінням білої піни, мчали скелями далі. Води падали з диким гуркотом, у якому, здавалося, злились воєдино всі можливі звуки й усі їхні діапазони — грім і сичання, гук, ревіння оркестру, лемент, тріск, брязкіт, гуркіт, удари дзвонів, — справді, голова йшла обертом. Слизькою, скелястою стежкою мандрівці підійшли до самого краю й зупинилися, роздивлялись могутні води, вдихаючи їхню вологу, обсипані краплями, огорнені туманом бризок, нічого вже не чуючи, ніби їхні вуха були вщерть набиті звуками; вони обмінювалися поглядами, лякливо посміхалися, хитали головами, і все позирали на видовище цієї безперервної катастрофи, що розгорталася в піні та гуркоті. Невтримне шаленство води заглушало їх, лякало, породжувало слухові галюцинації. Їм здавалося, що звідусіль до них долинають крики, якісь погрози чи застереження, звуки сурм та грубі чоловічі голоси.

Збившись докупи за спиною Пеперкорна, решта п'ятеро чоловіків та пані Шоша, разом з ним дивилися на водоспад. Обличчя мінгера вони не бачили, але бачили, як він зняв капелюха, вивільнивши своє пломенисте сиве волосся, і підставив свої груди свіжому повітрю. Вони розумілися між собою поглядами та на мигах, оскільки навіть якщо кричати просто у вухо, голос усе одно був би заглушений громом води. Їхні губи промовляли нечутні слова подивування та захоплення. Ганс Касторп, Сеттембріні та Ферґе, мовчки кивнувши один одному, вирішили піднятися до вершини провалля, на дні якого перебували, й вийти на горішню стежку, щоб звідти помилуватися на водоспад. Підійматися було не надто важко: крутий ланцюжок вузьких, висічених у скелі сходинок вів на верхній рівень лісу; один за одним, вони піднялися ними, вийшли на міст, дійшли до його середини й, ніби зависнувши над гінким заломом падаючої води та спершись об поруччя, вітали тих, хто залишився внизу. Потім перебрались на протилежний бік, насилу спустилися схилом провалля, і решта мандрівців уже побачила їх по той бік водоспаду, через який унизу, так само як і нагорі, було перекинуто міст.

Тепер на мигах було висловлено бажання підкріпитися. Дехто запропонував відійти подалі від того місця, де особливо сильно гуркотіло, й перекусити без перенапруження слуху, а не так, буцімто вони глухонімі. Та довелось погодитися з тим, що Пеперкорн був зовсім іншої думки. Він похитав головою, декілька разів тицьнув донизу вказівним пальцем, подерті губи насилу розтулилися й промовили «тут»! Що вдієш? У таких організаційних питаннях рішення приймав він, оскільки був господарем і розпорядником. А вплив його незвичайної особистости був настільки сильним, що навіть якби і не він був, як зазвичай, ініціатором прогулянки та верховодою, все одно всі підкорились би його волі. Люди такого формату завжди поводились і поводитимуться тиранічно та авторитарно. Мінгер висловив бажання вечеряти біля самого водоспаду, під гуркіт вод, такою була його владна примха, й тим, хто не хотів залишитися осторонь, довелося на це пристати. Більшість мандрівців були невдоволені. Сеттембріні, переконавшись, що людський обмін думками та демократично визначена розмова чи навіть дискусія зараз неможливі, звичним жестом відчаю та покірности підняв руку та махнув нею над головою. Малаєць поквапно виконав наказ свого господаря. Біля скелястої стіни він поставив два складаних крісла, привезених з «Берґгофа» для мінгера та мадам. Потім розстеливши біля їхніх ніг скатертину, виклав на неї вміст кошика: кавові горнятка, склянки, термоси, тістечка, вино. Всі запоспішались одержати свою порцію. Потім мандрівці розсілися на валунах, на поруччі вздовж стежки і, тримаючи в руках горнятка з гарячою кавою, а на колінах тарілку з тістечком, мовчки взялися до їжі під ревище водоспаду.

Піднявши комір пальта та поклавши поряд із собою капелюха, Пеперкорн пив портвейн із срібного келиха з монограмою й спорожнив його не один раз. Раптом узявся говорити. Дивовижна людина! Неможливо було уявити, що він чує власний голос, а решта й поготів, ніхто не міг розібрати жодного слова з його тиради, яка, хоч і була ним проголошена, але не набула розголосу. Він усе-таки підняв указівний палець правої руки, в якій тримав келих, і простяг ліву трохи вбік, розтуливши долоню; всі бачили, як рухається королівське обличчя, як рот промовляє слова, що залишалися безгучними, мовби він проголошував їх у безповітряному просторі. Всі були переконані, що Пеперкорн тут-таки припинить це безглузде заняття, й знічено посміхалися, та він говорив собі далі, кидаючи нечутні слова в прірву гуркоту, що засмоктував довкруг усі звуки, супроводжуючи промову відпрацьованими жестами лівої руки, якими, звичайно, закликав до уваги й мовби приковував до себе слухачів; його стомлені, бляклі, неприродно розширені очиці під важкими монументальними зморшками чола переходили від одного до іншого, і той, до кого він цієї миті звертався, був змушений кивати головою та, здивовано здибивши брови й розтуливши рота, підносити руку до вуха, так ніби це хоч трохи могло допомогти в тому безнадійному становищі, в якому він опинився. Потім голландець навіть підвівся. Тримаючи в руці келих, він височів серед скель у пожмаканому дорожному пальті, з піднятим коміром, без капелюха, в ореолі пломенистих пасом сивого волосся над чолом з ідольськими зморшками, риси його обличчя енергійно рухалися, великим і вказівним пальцями він показував з повчальним виглядом своє «кільце», виставивши решту пальців зі списоподібними нігтями, ніби доповнюючи цим жестом свій німий тост. За його обличчям та рухами губів можна було відгадати слова, які присутні вже звикли чути від нього: «Чудово» й «Закінчено» — на цьому промова й завершилася. Всі бачили його похилену голову, бачили гіркоту роздертого рота, образ чоловіка-страдника. Та опісля знову заквітла на щоці виразна життєрадісна ямочка, що приховувала в собі сибаритське лукавство, підібганий у шаленому танці одяг, священне безпутство поганського жерця. Він підняв келих, описав ним півколо перед обличчями гостей і за два-три ковтки осушив його, закинувши голову так, що було видно дно келиха. Потім величним жестом простяг його малайцеві, а той, притиснувши до грудей руку, шанобливо прийняв посудину, — і Пеперкорн дав знак, що час збиратися.

Всі вдячно поклонилися й поквапились виконати розпорядження. Ті, хто сидів навпочіпки, схопилися на ноги, інші злізли з поруччя. Хирлявий малаєць у циліндрі та пальті з хутряним коміром, поквапно зібрав рештки їжі та посуд. Тією самою вервечкою, якою мандрівці йшли сюди, ввесь гурт повернувся вологою, засипаною глицею стежкою, крізь обплетений лишайником спотворений ліс на дорогу, де на них чекали екіпажі.

Тепер Ганс Касторп сів разом з господарем та його супутницею, навпроти них, поряд зі щиросердим Ферґе, якому все високе було чужим. На зворотному шляху в першому ландо панувала майже суцільна мовчанка. Мінгер сидів, склавши долоні на пледі, яким були накриті його коліна та коліна Клавдії; його нижня щелепа відвисла. Перед вузькоколійкою та струмком Сеттембріні та Нафта висіли з екіпажу й попрощалися. Везаля, що залишився сам у другому ландо, довезли звивистою під'їзною алеєю до входу в санаторій, де учасники прогулянки розійшлися.

Можливо, тієї ночі сон Ганса Касторпа був особливо чутливим завдяки якійсь внутрішній нашорошеності, про яку його душа нічого не відала, та було достатньо невеликого відхилення від звичного нічного спокою берґгофського дому, ледь уловної тривоги, майже непомітного струсу підлоги, спричиненого віддаленою біганиною, щоб він нараз прокинувсь та сів у ліжку. Насправді він прокинувся значно раніше, ніж у двері постукали, а це трапилося десь на початку третьої. Він зразу відгукнувся зовсім не сонним голосом, а енергійно, з повною присутністю духу. Ганс Касторп упізнав високий, ламкий голос однієї з сестер, яка передала йому прохання пані Шоша негайно спуститися на другий поверх. З подвійною рішучістю він гукнув, що зараз буде, схопився, за мить одягнувсь, рукою відкинув з чола волосся й, не кваплячись і не прискорюючи крок, спустився сходами, здогадуючись про те, що сталося, лише не знаючи, як воно сталося.

Двері до вітальні Пеперкорна були прочинені, так само і наступні двері — до його спальні, там горіли всі лампи. Він побачив обох лікарів, старшу сестру фон Мілендонк, мадам Шоша та камердинера малайця. Останній був одягнений не як завжди, а в своєрідному національному строї: на ньому була куртка в широку смужку з широкими рукавами, довга як сорочка, й спідниця замість штанів, а на голові — гостроверха шапка з жовтого сукна, на грудях висіло намисто з амулетів. Малаєць стояв, не рухаючись, схрестивши руки, ліворуч від узголів'я ліжка, в якому Пеперкорн лежав горілиць, простягти руки поверх ковдри. Збліднувши, Ганс Касторп окинув поглядом цю сцену. Клавдія Шоша сиділа до нього спиною, на низькому кріслі, в ногах ліжка, спираючись ліктями на стьобане пальто, обхопивши долонею підборіддя, притиснувши пальці до нижньої губи, і дивилася своєму супутникові в обличчя.

— Добривечір, мій хлопче, — сказав Беренс, який стоячи стишеним голосом розмовляв з доктором Кроковскі та старшою сестрою, й сумно кивнув, смикнувши сивими вусиками. Він був у лікарняному халаті, без комірця, та у вишитих нічних пантофлях, з нагрудної кишені стирчав стетоскоп. — Нічого не вдієш, — додав він пошепки. — Чиста робота. Підійдіть. Погляньте на нього оком знавця. Ви маєте погодитись, що тут лікарському мистецтву робити вже нічого.

Ганс Касторп навшпиньки підійшов до ліжка. Погляд малайця невідступно стежив за ним, причому голови він не повертав, так що було видно білки очей. Зиркнувши на пані Шоша, Ганс Касторп відзначив, що вона не звертає на нього жодної уваги, й став біля ліжка в типовій для нього позі, спираючись на одну ногу, склавши руки на животі, опустивши голову не прямо, а ледь набік, і заглибився в шанобливо-задумливе споглядання. Пеперкорн лежав під червоною шовковою ковдрою, у вовняній сорочці, в якій Ганс Касторп так часто його бачив. Руки мінгера посиніли, частково і обличчя. Це його дуже спотворювало, хоча королівські риси все ще залишалися такими самими. Ідольські зморшки на високому чолі в оточенні сивого пломенистого волосся, — чотири-п'ять горизонтальних зморшок, що потім під прямим кутом спускалися до скронь, глибоко залягли, врізані звичним напруженням усього життя, й при заплющених повіках вирізнялися навіть тепер, коли настав спокій. Роздерті губи з виразом гіркоти були ледь розтуленими. Синюваті плями свідчили про раптовий крововилив, спричинений насильницьким загальмовуванням життєвих функцій.

Ганс Касторп постояв якийсь час у побожному мовчанні, обмірковуючи становище, яке тепер склалось; він почувався нерішуче й очікував, що «вдова» заговорить до нього. Але оскільки вона цього не робила, то вирішив більше не заважати й озирнувся до решти присутніх, що стояли за його спиною. Надвірний радник кивнув йому, запрошуючи зайти до вітальні. Ганс Касторп пішов за ним.

— Suicidium?[102] — діловито спитав він стишеним голосом...

— Атож! — відповів Беренс зневажливим жестом та додав. — У чистому вигляді. Однозначніше не буває. А ось таку цяцьку ви бачили? — запитав він і витяг з кишені халата неправильної форми маленький футляр і дістав звідти невеликий предмет та показав його Гансові Касторпу. — Я не бачив. Але подивитися варто. Вік живи, вік учись. Вигадливо й дотепно. Я взяв у нього з руки. Обережно! Якщо крапне на шкіру, здіймуться пухирі, як при опіку.

Ганс Касторп покрутив у руках загадкову річ. Вона була зі сталі, слонової кістки, золота та каучуку — дуже дивна на вигляд. Два вигнуті малесенькі сталеві важелі з надзвичайно гострими зубцями поєднувалися з трохи вигнутою основою із слонової кістки та золота, зубці були рухливими й могли злегка зближуватись, основа закінчувалася балончиком з тугої чорної гуми. Розмір цієї штучки не перевищував кількох дюймів.

— Що воно таке? — запитав Ганс Касторп.