Розділ сьомий

Та, між нами кажучи, від того, що компанія Пеперкорна майже розпалася, Ганс Касторп, у певному сенсі, відчував навіть полегшення, оскільки, після того як він випив із супутником пані Шоша на брудершафт, у нього з'явилися певні труднощі; в його розмовах з Пеперкорном на людях з'явилася та скутість, та уникливість, які зазвичай спричинені «поділом двійчастого горіха», намагання чогось уникнути, словом, все те, що впадало в око під час його спілкування з Клавдією. За допомогою різних вигадливих та описових форм Ганс Касторп намагавсь уникнути прямого звертання, — на підставі тієї самої чи, скорше, протилежної дилеми, яка відчувалася в його розмовах з Клавдією на людях, а також у присутності самого лише її повелителя, і яка завдяки даній Пеперкорном сатисфакції обтяжувала його тепер як немилосердний подвійний тягар.

Отже, виник план поїздки до водоспаду, Пеперкорн сам визначив мету поїздки, він, очевидно, почувався досить бадьоро для такого заходу. То було якраз на третій день після чергового нападу квартани, й мінгер повідомив друзів, що збирається цим днем скористатися. Правда, на перші ранкові столування він до їдальні не спустився, як то вже часто було останнім часом, — страви подали йому в салон, де він столувався разом з пані Шоша; та вже під час першого сніданку Гансові Касторпу передали через кульгавого консьєржа, щоб він за годину по обіді був готовим до від'їзду, крім того, це розпорядження консьєрж мав передати панам Ферґе та Везалю, а також повідомити Сеттембріні та Нафту, що за ними заїдуть, і, нарешті, подбати про те, щоб на третю годину підготували два ландо.

У зазначений час усі зустрілися біля головного входу до санаторію «Берґгоф» — Ганс Касторп, Ферґе та Везаль, і стали чекати на панство з кімнат люкс, розважаючись тим, що гладили коней та пригощали їх грудочками цукру, а ті брали їх прямо з долоні своїми чорними, вологими, незграбними губами. Пеперкорн з супутницею з'явилися на парадних сходах лише з невеликим запізненням. Пеперкорн був у довгому потертому пальті, і його королівське обличчя здавалося змарнілим; стоячи вгорі разом з Клавдією, він трохи підняв м'якого капелюха з широкими крисами, і його губи нечутно промовили звернене до всіх вітання. Потім він спустився й потис руку всім трьом чоловікам, які підійшли аж до нижньої сходинки, щоб зустріти цю пару.

— Юначе, — звернувся він при цьому до Ганса Касторпа і поклав ліву руку йому на плече, — ну, як справи, мій синку?

— Вельми щиро дякую! Задаю те саме запитання! — відповів Ганс Касторп...

Світило сонце, день був чудовий, безхмарний, проте всі вчинили дуже розсудливо, вдягши демісезонні пальта: під час їзди, звичайно, буде прохолодно. Мадам Шоша також була в теплім підперезанім пальті з ворсистої матерії у велику клітинку й навіть із хутряною горжеткою. Поверх фетрового капелюха вона накинула оливкову вуаль, зав'язавши її під підборіддям, унаслідок чого краї капелюха з боків трохи загнулися донизу, й вона мала такий чарівний вигляд, що більшості присутніх аж защеміло серце, — окрім Ферґе, єдиного чоловіка, який не був у неї закоханим; завдяки цій байдужості, при попередньому розподілі місць в екіпажах, поки не підсіли ті, що жили поза санаторієм, він опинився в першому ландо на задньому сидінні навпроти мінгера та мадам, а Гансові Касторпу разом з Фердинандом Везалем довелося сісти до другого ландо, причому Ганс Касторп помітив, що Клавдія з цього приводу глузливо посміхалася. Хирлявий камердинер-малаєць також брав участь у прогулянці. Він вийшов з-поза спини своїх господарів, тягнучи величезний кошик, з-під кришки якого стирчали шийки двох винних пляшок, і запхав її під заднє сидіння першого ландо; заледве він умостився поряд з візником та схрестив руки, як екіпажі рушили й з увімкненими гальмами почали спускатися звивистою під'їзною алеєю.

Глузливу посмішку пані Шоша помітив також Везаль; показуючи гнилі зуби, він заговорив про це зі своїм супутником.

— Ви бачили, — запитав він, — як вона посмішкується з вас, через те, що ви маєте їхати зі мною самі? Так, так, лежачого завжди б'ють. А вам дуже неприємно й гидко сидіти поряд зі мною?

— Візьміть себе в руки, Везаль, і не верзіть усяку мерзоту! — перепинив його Ганс Касторп. — Жінки посміхаються з будь-якого приводу, аби лиш посміхнутися, зовсім недоречно щораз про це розмірковувати. Й для чого ви завжди так принижуєтесь? Як і кожен, ви маєте свої чесноти й свої недоліки. Ось, наприклад, ви дуже мило граєте уривки зі «Сну в літню ніч», це не кожен уміє. Ви б ще раз якось заграли.

— Так, ось ви втішаєте мене, дивлячись ізгори донизу й навіть не розумієте, яке це нахабство так утішати людину. Адже ви мене цим ще більше принижуєте. Вам добре спогорда вмовляти та втішати, але якщо ви тепер опинилися в доволі кумедному становищі, то все-таки колись своє одержали і були на сьомому небі, Боже мій, і відчували, як її руки обіймають вас за шию, і таке інше, Боже мій... У мене, як подумаю про це, починає в горлі пекти й під ложечкою... І ви з повним усвідомленням усього, що вам подарувала доля, спогорда позираєте на мене, жебрака, і на мої муки...

— Не надто гарно висловлюєтесь, Везаль. І навіть вищою мірою огидно, мені нема чого приховувати від вас, — адже ви звинувачуєте мене в нахабстві, — що ваші слова все-таки мерзотні й ви ніби зумисне намагаєтесь викликати відразу й постійно принижуєтесь. Невже ви справді так жахливо в неї закохані?

— Жахливо! — відповів Везаль, хитаючи головою. — Неможливо змалювати, як катує мене моя пристрасть, моя хіть до неї, — я сказав би, що то моя загибель, але ось так я не живу й не помираю. Коли вона поїхала, я почав потроху заспокоюватися й поступово забувати її. Та відколи вона повернулась і я щодня бачу її, то часом доходжу до того, що лікті собі кусаю й просто не знаю, куди подітися, як мені бути. Важко повірити, що така несамовитість існує на світі, та від неї годі звільнитись, раз таке сталося — з ним не покінчиш, тоді довелось би покінчити з самим життям, усе злилося воєдино, а цього якраз і не можеш... Померти? — що дала б мені смерть? Опісля — із задоволенням. У її обіймах — з великою радістю. Але до того — безглуздо, адже життя — то бажання, а бажання — життя, й не може воно повстати проти самого себе, це просто проклята карусель. І коли я кажу «проклята», це так, ніби каже хтось інший, збоку, сам би я такого не сказав. На світі існують різні види тортур, Касторп, і коли людину катують, вона прагне позбутися тортур, прагне лиш одного — позбутися, то її єдина мета. Та щоб позбутись тортур плотської хіті, існує лише один шлях, — цю хіть треба втамувати, інакше не звільнишся ні за яку ціну! Так воно влаштовано, й хто цього не відчуває, той і не зупиняється на таких переживаннях, а якщо людина стає несамовитою, як оце я, вона спізнає всі хресні муки й проливатиме гіркі сльози. Боже мій, і чому на світі так улаштовано, що плоть нестерпно прагне іншої плоті й лише тому, що вона не її власна, а належить іншій душі, — як усе те дивно й разом з тим наскільки плоть є все-таки скромною та сором'язливою в своєму потягу! Можна було б сказати: якщо вона, окрім того, нічого більше не бажає, то, ради Бога, нехай собі одержить! Адже чого я хочу, Касторп? Хіба я хочу її вбити? Хочу пролити її кров? Та лише пестити її хочу! Касторп, любий Касторп, вибачте, що я скиглю, але чи не могла б вона зглянутися й виконати моє бажання? Адже в цьому є щось вище, я ж не тварюка, по-своєму я також людина! Плотська хіть прагне то однієї, то іншої, тут немає сталої прихильности, немає обраности, тому ми і називаємо її тваринною. Та коли хіть спрямована на людську особу з певним обличчям, тоді вуста наші говорять про кохання. Адже я жадаю не лише її тіла, фізичної оболонки, якби в її зовнішній подобі хоча б одна найменша риса була ледь іншою, можливо, мене б і не вабило все тіло, тому ясно, що я люблю її душу й люблю душею. Бо любов до обличчя є любов душевна.

— Що це з вами, Везаль? Ви зовсім у нестямі й говорите бозна в якому тоні...

— Саме в тому і річ, саме в тому біда, — вів далі бідолаха, — що в неї є душа, що вона людина й складається з душі та тіла! А її душа моєї й знати не хоче, отже й тіло знати не хоче мого тіла! О горе, о біда! Через це моє жадання прокляте й приречене на ганьбу, й моєму тілу судилося вічно корчитись у муках. Чому вона душею й тілом навіть знати мене не хоче, Касторп, і чому моє жадання викликає в неї огиду? Хіба я не чоловік? Хіба навіть огидний чоловік не залишається чоловіком? А я чоловік та ще й який, можу побожитися, що затьмарив би всіх, кого вона мала дотепер, лиш би розкрила мені свої обійми, такі прекрасні, адже її руки виражають красу душевну! Зі мною, Касторп, вона спізнала б усе сластолюбство світу, якби йшлося лише про наші тіла, а не наші душі, якби не було її клятої душі, бо душа ця мене й знати не хоче, але знову ж таки, якщо не душа, я так би не жадав її тіла, — ось вона триклята диявольська карусель, і я верчуся серед усього цього без кінця й краю!

— Везаль, тс! Тихіше! Візник усе розуміє. Він зумисне не повертає голови, але я з його спини бачу, що він слухає.

— Розуміє і слухає, бачите, Касторп! Ось вам, будь ласка, знову доказ того, яке дивне, яке особливе місце займає в житті цей стан і це становище. Якби я завів мову про епоху Відродження або, скажімо, про гідростатику, він би нічого не второпав, нічого не міг би собі уявити й не став би дослухатися та цікавитись. Непопулярна тематика. Та найвище, найостанніше, жахливо сокровенне питання разом з тим і найпопулярніше, зрозуміло кожному, і кожен може поглумитися з того, хто втрапив у біду, чиї дні сповнені тортур жадання, а ночі обернулися на пекло ганьби! Касторп, любий Касторп, дайте ж мені трохи поскімлити, якби ви знали, які ночі я проводжу! Щоночі бачу її вві сні, ох, і чого тільки я не бачу, у мене пече в горлі і під ложечкою, коли згадаю про ці видіння! Й завжди кінчається на тому, що вона дає мені ляпаса, б'є по обличчі, а часом і плює на мене, й коли плює, її душевну подобу спотворює гримаса огиди. Й тоді я прокидаюсь, а з мене тече піт, і я горю від сорому та хіті...

— Ну ось, Везаль, тепер давайте ми помовчимо й домовимося притримати язика, поки доїдемо до бакалійної крамниці й до нас дехто підсяде. Це моя пропозиція, на якій я наполягаю. Не хочу ображати вас і припускаю, що ви дуже мучитесь, але, знаєте, в мене на батьківщині є така казка про одну людину, яка була покарана тим, що при кожному слові в неї з рота вистрибувала то змія, то жаба. В книжці не згадувалося про те, як вона сама до цього ставилася, проте я особисто завжди вважав, що вона намагалася притримувати язика.

— Але ж це людська потреба, — жалісним голосом промовив Везаль, — є ж така потреба, любий Касторп, побалакати та вилити душу, коли людина так катується, як я.

— Не лише потреба, це навіть право людини, Везаль. І все-таки, на мою думку, існують права, якими в певних випадках розумніше не користатися.

Отже, на вимогу Ганса Касторпа вони замовкли, та й екіпажі вже домчали всю компанію до зарослої диким виноградом крамниці бакалійника, де їм не довелося чекати ані хвилини: Нафта й Сеттембріні вже були на вулиці, один — у своїй ношеній хутряній куртці, другий — у жовтавому стьобаному демісезонному пальті досить фраєрського вигляду. Поки екіпажі розвертались, вони обмінювалися з прибулими поклонами та вітаннями, потім також сіли — Нафта четвертим у перше ландо, поряд з Ферґе, а Сеттембріні, який був у дуже доброму гуморі й сипав різними дотепами, приєднався до Ганса Касторпа та Везаля, причому останній поступився йому своїм місцем у глибині екіпажу; Сеттембріні зразу всівся та з вишуканою невимушеністю прийняв позу учасника корсо-перегонів.