— Я не думав, — скромно відповів Ганс Касторп, — що йдеться про мене, і все це я кажу для того, щоб ви, мінгере Пеперкорн, не нарікали, й через те, що було раніше, не позбавляли мене своєї прихильности. Зараз для мене це головне.
— Та все-таки, сам того не знаючи, я завдав вам, напевне, глибокого болю.
— Якщо ви ставите запитання мені, — заперечив Ганс Касторп, — і якщо я відповім ствердно, то це насамперед не має означати, буцімто я не ціную великої переваги бути знайомим з вами, адже ця перевага нерозривно пов'язана із засмученістю, про яку ви говорите.
— Дякую, юначе, дякую. Я ціную шанобливість ваших метких слів. Але не будемо про наше знайомство, облишмо це...
— Наше знайомство важко облишити, — заперечив Ганс Касторп, — та мені таки зовсім не потрібно його облишити, щоб цілком щиро ствердно відповісти на ваше запитання. Те, що Клавдія повернулася з особистістю вашого формату, могло лише посилити й ускладнити моє засмучення, від того що вона взагалі повернулася в супроводі когось іншого. Я дуже цим переймався, переймаюся й дотепер, не буду заперечувати, і я зумисне спираюся на позитивний бік цієї історії, тобто на мою щиру повагу до вас, мінгере Пеперкорн, хоча, маю визнати, тут криється й певний підступ щодо вашої супутниці; адже жінкам не надто подобається, якщо їхні коханці товаришують.
— Ви маєте рацію, — відповів Пеперкорн, непомітно посміхнувшись, і провів долонею по губах та підборідді, ніби боявся, що пані Шоша може побачити цю посмішку. Скромно всміхнувся й Ганс Касторп, потім обидва кивнули, наче в чомусь потай погоджуючись.
— Цю маленьку помсту, — вів далі Ганс Касторп, — я, врешті, міг би собі дозволити, адже, якщо говорити про мене, то я все-таки маю певні підстави нарікати — не на Клавдію, а загалом на своє життя, на свою долю, й оскільки маю честь користатися вашою довірою, а зараз така зовсім незвичайна сутінкова пора, то я спробую бодай приблизно розповісти про себе.
— Я прошу вас про це, — ввічливо промовив Пеперкорн, і Ганс Касторп вів далі:
— Тут, нагорі, я вже дуже давно, мінгере Пеперкорн, не дні, а роки, точно я не знаю скільки, але вже багато років, тому й завів розмову про «життя» та про «долю», й коли буде потрібно, я ще до цього повернуся. Приїхав сюди ненадовго, навідати свого брата в перших, він був військовим і сповненим чесних та достойних намірів, що, зрештою, йому анітрохи не допомогло, оскільки він уже встиг відійти на той світ, а я досі тут живу. Я не був військовим, я мав цивільний фах, як ви, можливо, чули, конкретний і пристойний фах, кажуть, що він навіть сприяє зближенню між народами, але мене він ніколи особливо не захоплював, маю це визнати, про причини моєї байдужости можу лише сказати, що вони криються в темряві разом з витоками моїх почуттів до вашої супутниці, — я не випадково так її називаю, хочу цим показати, що в мене й думки не було зазіхати на чиїсь устоєні права або заперечувати свої почуття до Клавдії Шоша та моє звертання до неї на «ти», його я також ніколи не заперечував, відколи її очі поглянули на мене та причарували — причарували в найбільш нерозважливому сенсі цього слова. Заради неї та всупереч панові Сеттембріні я скорився принципові нерозважливости, геніальному принципові хвороби, зрештою, я, очевидно, скорився йому з давніх пір, і ось лишився тут — уже й не знаю, скільки часу я тут перебуваю, — все забув і з усіма порвав зв'язок — з моїми родичами, з «рівнинним» фахом, з усіма моїми сподіваннями на майбутнє. Й коли Клавдія від'їхала, я став її чекати, чекати, чекати тут, нагорі, а тепер уже зовсім одбився від рівнинного життя й для тамтешніх людей все одно, що помер. Ось що я мав на увазі, коли говорив про «долю» й коли дозволив собі натякнути на те, що мав би підстави нарікати на усталені правила. Якось я читав одну історію, — ні, я бачив її в театрі: один щиросердий юнак, — а він був, зрештою, військовим, як і мій брат, зійшовся з циганкою — вона була чарівна, з квіткою за вухом — дика натура, словом, фатальна жінка, яка настільки причарувала його, що він збився зі шляху, всім заради неї пожертвував, став дезертиром, разом з нею пішов у контрабандисти, втратив будь-яке почуття чести й у всіх відношеннях зганьбив себе. Коли він їй обрид, вона зійшлася з матадором, захоплюючою особистістю з чудовим баритоном. І кінчилося тим, що бідний солдатик, білий, як крейда, та з розстебнутою сорочкою, заколов її ножем перед цирком, зрештою, вона сама його довела. Ця історія не має особливого стосунку до нас, але все-таки вона мені чомусь пригадалася.
При згадці про ніж мінгер Пеперкорн трохи змінив позицію, раптом відсунувся й, швидко обернувшись до гостя, прискіпливо подивився йому в вічі. Потім трохи випростався, сперсь на лікоть і заговорив:
— Юначе, я вас вислухав і маю тепер ясну картину. На основі ваших слів дозвольте мені чесно порозумітися з вами! Якби не моя сивина й не оця невідступна пропасниця, що мене звалила з ніг, ви знайшли б мене готовим зі зброєю в руках дати вам як чоловік чоловікові сатисфакцію за образу, яку я вам мимовільно завдав, а також за образу, яку завдала моя супутниця, — адже за неї я також відповідаю. Чудово, мій пане, — ви бачили, що я готовий. Та за даних обставин, дозвольте мені звернутися до вас із іншою пропозицією, а саме: я пригадую один момент піднесення на самому початку нашого знайомства — дуже добре пригадую, хоча тоді був трохи надужив вина, — той момент, коли, перебуваючи під приємним враженням деяких рис вашого характеру, я ледь не запропонував вам перейти на братське «ти», але потім усе-таки зрозумів, що то було б трохи передчасно. Тож тепер нагадую вам той момент, повертаюся до нього й оголошую, що відстрочка закінчилася. Юначе, ми брати, я проголошую нас братами. Ви говорили про «ти» в повному сенсі слова, наше «ти» також буде ним у повному сенсі — в сенсі братерства в почуттях. Ту сатисфакцію за допомогою зброї, яку я не можу дати вам з огляду на мій вік та нездоров'я, я пропоную замінити цією формулою, пропоную її у формі братерської спілки; як правило, спілку вкладають проти третьої особи, проти світу, проти кого-небудь, а ми вкладемо її в ім'я спільного почуття до когось. Беріть свій келих, юначе, а я знову візьму свою склянку, яка не поганьбить оцю шипучку. — І своєю злегка тремтливою капітанською рукою він налив вина для себе і для гостя, в чому йому допоміг шанобливо приголомшений Ганс Касторп.
— Тож візьміть! — повторив Пеперкорн. — Візьміть мене під руку — навхрест! І так випиймо! Пийте до дна!.. Чудово, юначе. Закінчено. Ось вам моя рука. Ти задоволений?
— Ну, це не те слово, мінгере Пеперкорн, — відповів Ганс Касторп, якому було важкувато випити залпом цілий келих, і витер носовою хустинкою коліно, бо трохи розлив вина. — Я дуже щасливий, я ще опам'ятатися не можу, як це мені випала на долю така честь... Відверто кажучи, я ніби уві сні. Адже це справді висока честь, не знаю, чим я її заслужив, у всякому разі тут я особа пасивна, та іншим і бути не можу, і немає нічого дивного, якщо мені попервах таке звертання здаватиметься надто незвичним, просто не знаю, як я вимовлятиму це «ти», напевно, спочатку буду затинатися — особливо в присутності Клавдії, адже їй, за її жіночою природою, можливо, не надто сподобається наша домовленість...
— Залишіть цю справу за мною, — відповів Пеперкорн, — а решта — то справа звички та постійного тренування. А тепер іди, юначе! Залиш мене, мій синку! Вже темінь настала, прийшов вечір, наша кохана може кожної хвилини повернутись, а зустріч між вами була б, напевне, саме зараз не зовсім доречною...
— Прощавай, мінгере Пеперкорн! — промовив Ганс Касторп і підвівся. — Бачите, я намагаюся передолати свою цілком зрозумілу сором'язливість і вже тренуюся з оцим сміливим звертанням. А воно й правда, зовсім темно. Уявляю собі, що зараз міг би ввійти Сеттембріні та ввімкнути світло, щоб тут запанував дух розуму та громадськости, — є в нього така слабинка. До завтра! Я йду звідси з таким почуттям радости та гордости, про яке ніколи й мріяти не смів! Щиро бажаю швидкого одужання! Тепер у тебе попереду принаймні три дні без лихоманки і ти зможеш бути на висоті всіх вимог життя. Я радий за тебе, так ніби я — це ти. На добраніч!
Мінгер Пеперкорн (закінчення)
Водоспад — то завжди приваблива мета для прогулянок, і нам навіть важко пояснити, чому Ганс Касторп, який особливо любив спадаючу воду, ще жодного разу не відвідав мальовничий каскад у Флюелатальському лісі. В часи його спільного життя тут, нагорі, з Йоахимом це ще можна було пояснити суворим службовим ставленням брата до перебування в санаторії, брат уважав, що перебуває тут не для власного задоволення, а також його доцільною цілеспрямованістю, внаслідок чого їхнє поле зору обмежувалось околицями «Берґгофа». Але й після його смерти ставлення Ганса Касторпа до прогулянок — не рахуючи лижних походів — залишалося незмінним та консервативним, і в цьому контрасті з його широким внутрішнім досвідом та з обов'язками «правління» була для хлопця навіть певна принадність. Одначе, коли серед близьких йому людей, у невеликому дружньому колі, що складалося з семи чоловік (разом із ним), виник план поїхати екіпажами до славнозвісного водоспаду, він захоплено підтримав цей план.
Уже був травень, «пора блаженства», як співалось у простакуватих пісеньках на рівнині, — щоправда, тут, нагорі, він був дещо прохолодним і не надто привітним унаслідок відомих особливостей тутешнього повітря. Але танення снігів, очевидно, завершилося. Правда, останніми днями неодноразово знову валив лапатий сніг, але він зразу ж таки танув, залишаючи трохи води; величезні зимові кучугури розтанули, випарувалися, хіба де-не-де було видно рештки снігу, все зазеленіло, й прохідність доріг ніби закликала до мандрівок.
Останніми тижнями зустрічі дружнього гуртка стали нечастими через хвороби його голови, величного Пітера Пеперкорна, оскільки злісний дар тропіків не піддавався ні на вплив тутешнього такого виняткового клімату, ані антидотам такого видатного медика, як надвірний радник Беренс. Лікарям часто доводилося приписувати мінгерові постільний режим, і не лише тоді, коли квартана вступала у свої згубні права, надодачу в нього було негаразд із печінкою та селезінкою, як натякнув стишеним голосом надвірний радник близьким до нього особам, та і з шлунком не все так чудово; тому Беренс наголосив на тому, що навіть для такого могутнього організму не виключається небезпека хронічного виснаження.
У ці тижні Пеперкорн головував лише на вечірніх застіллях, а спільні прогулянки було скасовано, за винятком однієї, але й то недалекої.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зачарована гора. Том 2» автора Манн Т. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ сьомий“ на сторінці 17. Приємного читання.