Розділ сьомий

Ганс Касторп ще раз опустив голову, але зразу ж таки знову підвів її, перевів подих і промовив:

— Мінгере Пеперкорн! Мені вищою мірою осоружно брехати вам, і я шукаю шляхів щоб уникнути брехні. Це зовсім не легко. Якщо я дам ствердну відповідь, я буду хвальком, а якщо заперечу, тоді збрешу. Ну що ж, саме так воно і є. Довго, дуже довго прожив я з Клавдією, — перепрошую, з вашою теперішньою супутницею, — у цьому домі, й офіційно навіть не був з нею знайомий. Усі світські умовності випадали з наших взаємин, точніше, з мого ставлення до неї, а його витоки криються глибоко в темряві. У своїх думках я не називаю Клавдію інакше, як на «ти», та і в справжньому житті також. Адже того вечора, коли я скинув певні педагогічні пута, про які тут уже велася мова, й підійшов до неї під приводом, яким я вже колись був скористався, — в нас тут був маскарад, карнавальний, безвідповідальний вечір, коли до всіх звертаються на «ти», — того вечора оце «ти» якимось сновидним і безвідповідальним чином набуло свого повного сенсу. Але разом з тим то був переддень від'їзду Клавдії.

— Цілковитого сенсу, — повторив Пеперкорн, — ви дуже чемно це... — Він випустив зап'ясток Ганса Касторпа й узявся обома своїми капітанськими руками зі списами нігтів розтирати собі очні западини, щоки та підборіддя. Потім склав руки на заплямованому вином простирадлі та схилив голову до лівого плеча, ніби відвернувшись від гостя.

— Я відповів вам правдиво, як міг, мінгере Пеперкорн, — сказав Ганс Касторп, — і чесно намагався не сказати ні надто багато, ні надто мало. Перш за все я хотів би наголосити, що той вечір цілковитого «ти» і, разом з тим, вечір прощання можна брати й не брати до уваги, адже це вечір, який випадає зі звичайного життя, й навіть, напевне, й з календаря, — так би мовити, вечір hors d'oeuvre[101], додатковий вечір, ніби як двадцять дев'яте лютого, ось чому, якби я заперечував певний факт, це було би брехнею лише наполовину.

Пеперкорн не відповів.

— Але я вважаю за краще, — знову почав після невеликої паузи Ганс Касторп, — сказати вам правду, ризикуючи втратити вашу прихильність, що, маю зізнатися вам цілком відкрито, було б для мене відчутною втратою, просто ударом, справжнім ударом, таким, якого я зазнав, коли пані Шоша з'явилася тут не сама, а із супутником. Я ризикнув піти на відвертість, оскільки давно хотів, щоб між нами була повна ясність — між вами, кого я так винятково шаную, і мною, — це, здається мені, було би прекрасно й більше по-людському, — ви знаєте, як це слово вимовляє Клавдія своїм чарівним хрипкуватим голосом, вона його обов'язково розтягує, — отже більше по-людському, аніж замовчувати та приховувати. В мене просто камінь з душі впав, коли ви констатували певний факт.

Жодної відповіді.

— Й ще одне, мінгере Пеперкорн, — вів далі Ганс Касторп. — І ще одне змусило сказати вам чисту правду: на власному досвіді я відчув, яке дратівливе почуття викликає невпевненість, коли треба задовольнятися лише туманними припущеннями. Тепер ви знаєте, з ким Клавдія до того, як з'явилися теперішні ваші права на неї, — не поважати їх було би просто безумством, — тепер вам відомо, з ким вона пережила, провела, відсвяткувала оте двадцять дев'яте лютого. Щодо мене, то мені так і не пощастило домогтися ясности, хоча цілком зрозуміло, що кожен, хто має над цим задуматися, змушений рахуватись із попередніми фактами такого роду, точніше — з такими попередниками, і хоча мені було відомо, що надвірний радник Беренс, котрий, як ви, можливо, знаєте, дилетанствує з олійними фарбами, провів з нею безліч сеансів і зробив чудовий її портрет, на якому шкіра виписана настільки наочно, що мимовільно виникають певні думки. З цього приводу я немало покатувався, сушив над цим голову, сушу й дотепер.

— Ви ще любите її? — спитав Пеперкорн, досі не змінюючи пози, тобто відвернувшись... Велика кімната дедалі більше занурювалася в темряву.

— Вибачте, мінгере Пеперкорн, — відповів Ганс Касторп, — але з моїми почуттями до вас, притому, що я шаную вас і схиляюся перед вами, я не вважав би за можливе говорити про свої почуття до вашої супутниці.

— А вона, — запитав Пеперкорн зовсім тихо, — вона і тепер поділяє ці почуття?

— Не можу сказати, — відповів Ганс Касторп, — не можу сказати, що вона будь-коли їх поділяла. Це малоймовірно. Ми з вами вже заторкували цей предмет суто теоретично, коли вели мову про те, що жіноча природа лише реагує на кохання чоловіка. Мене, звичайно, особливо нема за що любити. Який там у мене формат, самі скажіть! І якщо справа все-таки дійшла до... двадцять дев'ятого лютого, то це сталося лише тому, що жінку приваблює, якщо на ній зупиняється вибір чоловіка, причому, я маю додати, що сам собі здаюся примітивним хвальком, коли називаю себе «чоловіком», але Клавдія в кожному разі таки справжня жінка.

— Вона скорилася почуттю, — пробурмотів Пеперкорн подертими губами.

— Вашому почуттю вона скорилася значно покірніше, очевидно, й раніше скорялася не раз, то має бути ясно кожному, хто потрапляє в таке становище...

— Зачекайте! — вигукнув Пеперкорн, і досі не обертаючись до нього, та застережливо піднявши руку долонею до співбесідника. — А це не підлість, що ми так про неї говоримо?

— Звичайно ні, мінгере Пеперкорн. Ні, щодо цього я можу вас цілком заспокоїти. Адже йдеться про дуже людські речі, — людські, тобто в сенсі свободи та геніальности, перепрошую за такий, можливо, дещо високопарний вислів, але я останнім часом став через необхідність його вживати.

— Добре, кажіть далі, — наказав Пеперкорн стишеним голосом.

Тепер і Ганс Касторп заговорив тихіше — він сидів на краєчку стільця біля ліжка, схилившись до старого з королівською поставою та затиснувши руки між колінами.

— Адже вона геніальне створіння, — заговорив він знову, — й цей її чоловік на Закавказзі, — ви, напевне, знаєте, що в неї є чоловік на Закавказзі, — отже, він надає їй можливість бути вільною та геніальною — через свою тупість чи через свою інтелігентність, — важко сказати, я того хлопа не знаю. В кожному разі, правильно робить, що надає, й те й те все одно їй дає хвороба, геніальний принцип хвороби, якому вона підвладна, й кожен, хто потрапить у становище її чоловіка, правильно зробить, якщо наслідуватиме його приклад і не нарікатиме та не заглядатиме в минуле чи майбутнє...

— А ви нарікаєте? — запитав Пеперкорн і повернувся до нього обличчям... У сутінках воно здавалося мертвотно блідим; бляклі очі дивилися стомлено з-під ідольських зморшок на чолі, великий роздертий рот був напіврозтуленим, ніби в трагічної маски.