Розділ сьомий

— Чи я люблю... Тобто... Я, звичайно, глибоко поважаю пані Шоша хоча б через те...

— Перепрошую, — перебив його Пеперкорн і простяг руку відпрацьованим жестом, щоб присадити співбесідника, — дозвольте мені, — вів він далі, мовби звільнивши цим жестом місце для того, що хотів сказати, — дозвольте повторити, що я далекий від думки, що пан італієць справді порушив лицарські приписи... Я нікому не роблю такого закиду, нікому. Та мене дивує... В даний момент мене навіть радує — добре, юначе. Дуже добре й чудово. Я дуже радий, тут немає жодного сумніву: мені, справді, дуже приємно. Тож я кажу собі... Я кажу собі, словом, ваше знайомство з мадам давніше за моє. Її минуле перебування тут збіглося з вашим. Окрім того, вона надзвичайно чарівна жінка, а я всього лише хвора, стара людина. Як могло так трапитися, що вона, адже я почуваюся хворим, що вона сьогодні по обіді сама й без супроводу спустилась у містечко робити закупи... Це не біда! Аж ніяк! Проте, безперечно, було б... Не знаю, чи маю це списати на вплив — як ви казали — вплив педагогічних принципів синьйора Сеттембріні, що ви не пішли за лицарським покликом... Прошу зрозуміти мене правильно...

— Я вас правильно зрозумів, мінгере Пеперкорн. О ні! Жодною мірою. Я дію абсолютно самостійно. Навпаки, пан Сеттембріні часом мене навіть... На жаль, на вашому простирадлі, пане Пеперкорн, плями від вина. Хіба не слід... Ми зазвичай посипаємо їх сіллю, поки вони ще свіжі...

— Це несуттєво, — відповів Пеперкорн, не відриваючи погляду від свого гостя.

Ганс Касторп почервонів.

— Справа не зовсім звична, — почав він з вимушеною посмішкою. — Тутешня атмосфера, я б так сказав, не зовсім конвенційна. Всі права на боці хворого, байдуже, чи то чоловік, чи жінка. І лицарські приписи відходять на задній план. Зараз ви нездужаєте, мінгере Пеперкорн, щоправда, це тимчасово, і ваше нездужання минеться. Але ваша супутниця відносно здорова. Тож я гадаю, що чиню цілком у дусі мадам, якщо за час її відсутности намагаюся трохи замінити її, адже тут можна говорити про заміну. Хи-хи! Замість того, щоб, навпаки, замінити вас при ній, запропонувавши супроводжувати її до містечка. Та й як би я зважився накидати вашій супутниці свої послуги? На це я не маю ні прав, ні повноважень. Я дуже добре відчуваю, хто на що має право, будьте певні. Словом, дозволяю собі сподіватися, що моя позиція цілком коректна, вона відповідає реальному станові речей і, зокрема, моїй щирій симпатії до вас особисто, мінгере Пеперкорн. І таким чином я, як мені здається, відповів і на ваше запитання — адже ви, очевидно, задали мені запитання — дав цілком задовільну відповідь.

— І дуже приємну, — відповів Пеперкорн. — Із мимовільним задоволенням слухаю я ваші меткі слова, юначе. Ви перестрибуєте через усі труднощі й так заокруглюєте їх, що немає до чого причепитись. Але задовільне враження — ні. Ваша відповідь не зовсім мене задовольняє, — перепрошую, тут я змушений вас розчарувати. «Ригоризм», сказали ви, любий друже, щодо деяких висловлених мною поглядів. Але ж і ваші висловлювання не позбавлені певного «ригоризму», строгости та скутости, які, здається, не відповідають вашій натурі, хоча мені в певних випадках таки довелося спостерігати у вас цю скутість. Я впізнаю її. Це та сама скутість, яка виявляється стосовно мадам під час наших спільних прогулянок та інших розваг, але тільки стосовно неї самої; пояснити і прояснити її — то ваш обов'язок, ваша заборгованість, юначе. Я не помиляюсь. Мої спостереження підтверджувалися стільки разів, що певні висновки, імовірно, напрошувались і в інших, з тією різницею, що іншим, очевидно, і навіть напевне, було відоме й пояснення цього феномену.

Сьогодні по обіді мінгер говорив у надзвичайно точному та доладному стилі, незважаючи на виснаження внаслідок сильного нападу. Уривчасті фрази були майже відсутні, він сидів у ліжку, повернувшись могутніми плечима та величною головою до гостя, охоплена на зап'ясті манжетом вовняної сорочки капітанська рука з ластовинням здійнялася над ковдрою, списоподібні нігті трьох пальців старчали над вказівним і великим, які були як завжди з'єднані в «кільце уточнення», і слова, що промовлялися його губами, були настільки влучними, виразними та пластичними, що Сеттембріні міг би йому лише позаздрити; навіть літеру «р» у словах «імовірно» та «напрошувалися» він вимовляв з такою самою гортанною вимовою, як і італієць.

— Ви посміхаєтесь, — вів далі Пеперкорн. — Моргаєте та крутите головою в усі боки, ніби даремно щось обдумуєте. І все-таки ви чудово знаєте, що саме я маю на увазі й про що йде мова. Я аж ніяк не кажу, що ви зовсім не звертаєтесь до мадам або не відповідаєте, коли в ході розмови ви маєте відповісти. Але, повторюю, ви це робите ніби з примусу, точніше, ніби ухиляєтесь від чогось, чогось уникаєте, а якщо придивитися — то стане ясно, що уникаєте однієї певної форми звертання. Й оскільки йдеться про вас, то може скластися враження, ніби ви з'їли з мадам двійчастий горіх і за домовленістю не маєте права в розмові з нею користуватися саме цією формою. Ви з дивовижною послідовністю уникаєте називати її. І ніколи не звертаєтесь до неї на «ви».

— Але, мінгере Пеперкорн... Який ще двійчастий горіх...

— Я дозволю собі привернути вашу увагу, та ви, очевидно, й самі відчули, що зараз дуже зблідли.

Ганс Касторп сидів, потупивши погляд. Нахилившись, він начебто уважно роздивлявся темно-червоні плями на простирадлі. «Ось куди він гнув! — думав Ганс Касторп. — Ось до чого дійшло! І, здається, в цьому я сам винний. Сам приклав до цього руку, тепер мені стає ясно. Невже я справді так зблід? Можливо, адже питання таки поставлено руба. І хто зна, що з того вийде. Чи можу я ще брехати? Так, гадаю, що можу, але не хочу. Поки що буду розглядати оці криваві плями, оці винні плями на простирадлі».

Людина, що нависала над ним, також мовчала. Пауза тривала дві-три хвилини, вона дала обом відчути, якої тривалости можуть набувати в таких випадках настільки крихітні одиниці часу.

Першим відновив розмову Пітер Пеперкорн.

— Це було того вечора, коли я мав честь познайомитися з вами, — почав він співуче і в кінці фрази понизив голос, ніби брався за довгу оповідь. — Ми влаштували невелике святкування, насолоджувалися стравами та напоями, настрій у нас був піднесений, по-людськи невимушений та загонистий; досить пізньої пори попрямував я з вами рука до руки до нашого нічного табору. І ось тоді, перед моїми дверима, мені спало на думку порадити вам на прощання торкнутися губами чола цієї жінки, яка відрекомендувала вас як старого друга з часів її останнього перебування тут, і запропонувати їй на знак такої врочистої миті також виконати щодо вас цей святковий і веселий обряд у мене на очах. Ви рішуче відкинули мою пропозицію, відкинули під тим приводом, що вважаєте безглуздим обмінюватися з моєю супутницею поцілунками в чоло. Ви не будете заперечувати проти того, що такого роду заява вже сама собою потребує пояснень, пояснень, які ви мені дотепер не дали. Чи згодні ви виконати цей обов'язок зараз?

«Отже він і це помітив... — подумав Ганс Касторп і ще ретельніше зайнявся винними плямами й навіть став зішкрябувати кінчиком безіменного пальця одну з них. — Зрештою, тоді мені навіть хотілося, щоб він це помітив і зауважив, бо інакше моя відповідь була б не такою. А що тепер? Серце в мене добряче гупає. Чи розразиться він першокласним королівським гнівом? Може, треба глянути, де його кулак, чи не заніс він його вже наді мною? Я опинився у надзвичайно своєрідному та вельми дражливому становищі...»

Нараз Ганс Касторп відчув, що його зап'ясток, зап'ясток правої руки стискають пальці Пеперкорна.

«Він хапає мене за руку! — подумав хлопець. — Сміхота! Чого ж я сиджу тут як побитий пес! Хіба я в чомусь завинив перед ним? Анітрохи. У першу чергу має нарікати її чоловік з Дагестану. А потім інші. І вже потім я. А цьому, наскільки мені відомо, дотепер і нарікати нема на що. То чого ж так гупає в мене серце? Давно пора випростатись і подивитися впритул на це всемогутнє обличчя!»

Він так і зробив. Усемогутнє обличчя було жовтим, очі під навислими зморшками лоба здавались особливо бляклими, в роздертих губах крилася гіркота. Здавалось, обидва читають в очах один одного — величний старий чоловік та непримітний юнак, причому старий далі тримав молодого за зап'ясток. Нарешті Пеперкорн промовив стишеним голосом:

— Ви були коханцем Клавдії в час її минулого перебування.