Розділ шостий

— Rebello camis[57], — промовив Ганс Касторп. — Що тут поробиш?

Найхоробріший офіцер нічого тут не вдіє, навіть святий Антоній спізнав на собі цю біду. Боже мій, та ці ж маневри бувають щороку, а, крім того, ти ж знаєш, як тут збігає час! Його тут взагалі немає, а ти не так довго був відсутній, тож зовсім легко ввійдеш у цей темп: не встигнеш озирнутись, а твій додатковий курс уже позаду.

Та все-таки освіження сприйняття часу, яке Йоахим відчув після життя на рівнині, було надто сильним, щоб він міг не лякатися цих чотирьох тижнів. Щоправда, йому щиро допомагали згаяти їх; симпатія, яку викликала в усіх його щиросерда натура, виявлялась у вигляді численних відвідин. Приходив Сеттембріні, такий співчутливий та люб'язний, і звертався до нього «capitano», оскільки вже раніше називав його лейтенантом; Нафта також його навідав, а потім стали заходити й усі старі знайомі, пацієнти «Берґгофа», дами — Штер, Леві, Ілтіс та Клеефельд, а також панове Ферґе, Везаль та інші, аби, заскочивши на чверть години, вільних від своїх обов'язків, посидіти біля його ліжка, ще раз повторити слова про невеликий додатковий курс та порозпитувати про його справи. Деякі приходили навіть із квітами. Після чотирьох тижнів Йоахим устав з ліжка, оскільки його температура настільки впала, що він міг ходити куди заманеться і в їдальні зайняв місце між братом та дружиною бровара, пані Магнус, навпроти пана Магнуса, — кутове місце, на якому свого часу сидів дядько Джеймс, а потім протягом кількох днів — пані Цімсен.

Отак молоді люди знову зажили разом, як і раніше; на довершення старої картини Йоахимові дісталася його колишня кімната, оскільки пані Макдональд таки померла зі світлиною свого синочка в руках, кімната дісталася, звичайно, лише після ґрунтовної обробки H2CO. Власне кажучи, вони обидва саме так і відчували, тепер Йоахим жив при Гансові Касторпу, а не навпаки: цей був старожилом, а перебування другого було лише на тим часом; він був гостем, що розділяв з ним цей спосіб життя. Адже Йоахим намагався твердо й неухильно пам'ятати, що в жовтні закінчується його «невеликий додатковий курс», хоча деякі точки його центральної нервової системи не бажали дотримуватися гуманістичних норм поведінки та перешкоджали компенсуючій віддачі тепла шкірою.

Вони знову стали навідувати Сеттембріні та Нафту, поєднаних ретязями ворожнечі, а також ходили з ними на прогулянки, й нерідко до них долучалися пан Ферґе та Фердинанд Везаль, тоді їх було шестеро, і духовні супротивники перед такою численною публікою вели нескінченні словесні дуелі, докладний опис яких загрожував би нам безнадійно загубитися в нескінченності, як то щоденно з ними траплялося, хоча Ганс Касторп і вважав, що його бідна душа виступала головним об'єктом їхнього діалектичного герцю. Від Нафти він довідався, що Сеттембріні є масоном, і це справило на нього не менше враження, ніж свого часу оповідь італійця про приналежність Нафти до єзуїтів та турботу ордену про його добробут. Ганс Касторп був страшенно вражений, що таке справді ще існує, й він засипав терориста запитаннями щодо виникнення та сутности цієї непересічної організації, яка за кілька років мала відзначити свій двохсотрічний ювілей. Якщо Сеттембріні за спиною Нафти говорив про його духовну сутність у тоні патетичних пересторог, як про щось диявольське, то Нафта за його спиною відверто кпив над сферою зацікавлень, які представляв Сеттембріні, даючи зрозуміти, що то є щось вельми старомодне та відстале: буржуазне просвітництво, позавчорашнє вільнодумство, що виродилося в жалюгідне фіглярство, але під упливом химерного самообману досі видає себе сповненим революційного духу. Він казав: «Що ж ви хочете, ще дід його був карбонарієм, тобто по-нашому — вуглярем». Від нього він успадкував віру вугляра в розум, у свободу, в поступ, усю цю поточену міллю класицистично-буржуазну ідеологію чеснот... Бачите, людину завжди бентежить невідповідність між стрімким злетом духа та жахливою неповороткістю, сповільненістю, зашкарублістю та інертністю матерії. Треба визнати, що ця невідповідність убиває будь-який інтерес до духа, до дійсности; як правило, ферменти, що викликають революції дійсности, духові вже давно спротивіли. Й мертвий дух, ніде правди діти, сильніше контрастує з живим, ніж, скажімо, базальт, який, принаймні, не претендує на те, щоб бути духом та життям. Ці базальти, залишки колишньої дійсности, які дух випередив настільки, що вже відмовляється пов'язувати з ними будь-яке поняття дійсности, й далі закостеніло зберігаються і внаслідок своєї незграбної, мертвої збережености не дають банальності усвідомити свою банальність. Я говорю узагальнюючи, але ви зможете практично застосувати мої слова до гуманітарного вільнодумства, яке гадає, ніби досі ще перебуває в героїчній опозиції до влади та держави. А тут іще й катастрофи, за допомогою яких воно сподівається довести свою життєспроможність, запізнілі та помпезні тріумфи, які воно готує, сподіваючись, що одного чудового дня воно врочисто їх святкуватиме! Лише від самої такої думки смертельна туга охоплює живий дух, якби не знаття, що з таких катастроф лише він один вийде збагаченим переможцем і що лише в ньому елементи старого поєднаються з елементами грядущого, перетворюючись в істинну революційність... «Як справи у вашого брата, Гансе Касторп? Ви ж знаєте, я дуже йому симпатизую».

— Дякую, пане Нафта. Йому всі симпатизують, тому що він справді порядний хлопець. Пан Сеттембріні також дуже добре до нього ставиться, хоча своєрідний романтичний тероризм, характерний для верстви Йоахима, він відкидає. Отже, Сеттембріні є членом масонської ложі! Ви таке бачили! Тепер уся його особистість постає для мене в якомусь новому світлі, що багато чого прояснює. Невже він також ставить ступні під прямим кутом і вкладає особливий зміст у потиск рукою? Нічого такого я за ним не помітив...

— Такі дитячі забавки наш добрий брат-масон, звичайно, переріс. Гадаю, церемоніали ложі досить жалюгідно прилаштовані до тверезого державно-буржуазного духу сьогодення. Колишній ритуал вони самі тепер сприйняли б як неприйнятний «фокус-покус» і почувалися б ніяково — й не безпідставно, оскільки виряджати атеїстичне республіканство в містерію — то є, принаймні, несмак. Не знаю, за допомогою яких жахів випробовували стійкість пана Сеттембріні, — може, його водили із зав'язаними очима безконечними переходами та змушували довго чекати під склепінням «Чорного храму», перш ніж перед ним розчинилися двері до сяючої вогнями зали ложі. Може, його підводили до черпака та трисвічника й урочисто ставили ритуальні запитання, направивши мечі на його оголені груди? Спитайте самі, хоча, боюся, він не буде особливо балакучим, оскільки, навіть якщо вся церемонія прийому й відбувалася значно прозаїчніше, обітницю мовчання він таки мусив дати.

— Обітницю? Обітницю мовчання? Отже, все-таки...

— Ясна річ. Мовчання й покори.

— Та ще й покори? Знаєте, професоре, тепер мені здається, що він не мав достатніх підстав так виступати проти романтичного тероризму, притаманного верстві мого брата. Мовчання й покора! Ніколи б не подумав, що така вільнодумна людина, як Сеттембріні, підкориться цим суто іспанським умовностям та обітницям. У масонстві я відчуваю щось таке військово-єзуїтське...

— І відчуваєте цілком правильно, — відповів Нафта. — Ваш чарівний жезл затремтів і застукав. Ідея цієї спілки в корені пов'язана з ідеєю безумовного. А отже, вона терористична, тобто антиліберальна. Вона знімає тягар із сумління однієї особи і в ім'я абсолютної мети освячує будь-які засоби, навіть криваві, ба навіть сам злочин. Існують певні свідчення про те, що раніше в масонських ложах братерська спілка символічно скріплялася кров'ю. Спілка не є чимось споглядальним, вона завжди за самою своєю суттю виступає організуючим началом. Чи знаєте ви, що засновник ордену ілюмінатів, який колись ледве не злився був з масонством, був колишнім членом ордену Ісуса?

— Ні, я цього не знав.

— Адам Вайсгаупт організував свою гуманітарну таємну спілку цілком за схемою ордену єзуїтів. Сам він був масоном, а найбільш визначні члени ложі — ілюмінатами. Я веду мову про другу половину вісімнадцятого сторіччя, яку Сеттембріні, безперечно, означить для вас як порочну епоху масонства. Тоді як насправді то був час найбільшого розквіту таємних товариств, час, коли масонство справді було піднялося на значну висоту, з якої його згодом спустили люди такого типу, як наш людинолюб; тоді він був би, безперечно, разом з тими, хто звинувачував масонство в єзуїтстві та обскурантизмі.

— І на те були підстави?

— Атож, якщо бажаєте. Тривіальне вільнодумство мало такі підстави. У ті часи наші діди намагалися прищепити масонському братству дух католицько-ієрархічного життя, і в Клермоні, у Франції, процвітала єзуїтська ложа вільних мулярів. Далі в ті часи до лож проникло розенкройцерство — доволі особливе братство, яке, ви мусите знати, поєднувало суто раціоналістичні політико-суспільні цілі виправлення та ошляхетнення людства з досить специфічним ставленням до таємних наук Сходу, до індійської та арабської мудрости та магічного пізнання природи. В той же час було проведено реформу й реорганізацію масонських лож за принципом суворої обсервації, спостереження — в суто ірраціональному, таємничому, магічно-алхімічному сенсі; до речі, йому завдячують своїм існуванням високі ступені шотландського масонського братства — орденсько-лицарські ступені, якими було поповнено стару ієрархічну драбину, що створювалася за зразком військової: учень, підмайстер, майстер, а також ґросмайстерські ступені, що беруть свій початок із касти жерців та овіяні таємним знанням розенкройцерів. То було своєрідне повернення до духовних лицарських орденів середньовіччя, перш за все до ордену тамплієрів, котрі, як ви знаєте, склали перед єрусалимським патріархом обітницю бідности, цноти та послуху. Один з найвищих ступенів масонської ієрархії навіть дотепер має назву «Великий князь Єрусалимський».

— Усе це для мене нове, цілком нове, пане Нафта. Я починаю розуміти хитрі наміри Сеттембріні... «Великий князь Єрусалимський» — звучить непогано. Заради жарту ви маєте принагідно так його назвати. Адже він зі свого боку накинув вам прізвисько «doctor angelicus»[58]. Маєте помститися.

— О, та існує ще безліч урочистих титулів для найвищого ієрархічного щабля «суворого спостереження». Тут є такі титули, як «досконалий майстер», «лицар Сходу», «Великий Первосвященик», а тридцять перший ступінь навіть іменується «Високий князь королівської таємниці». Ви помічаєте, що всі ці титули свідчать про зв'язок зі східною містикою. Саме відродження тамплієрів якраз і свідчило про підтвердження цього зв'язку, а, фактично, про вторгнення ірраціонального бродильного матеріалу в світ розумно-корисних ідей удосконалення людства. Це надало масонству нової привабливости та нового блиску, що пояснює значний приплив членів у його лави. Масонами ставали всі, кому обридло розумування тієї епохи, її гуманістичне просвітництво та розсудливість, усі, хто прагнув скуштувати міцніших напоїв життя. Успіх ордену був величезний, і філістери нарікали, що він відчужує чоловіків од сімейного щастя та применшує чесноти жінок.

— Ну, пане професоре, тепер я розумію, чому пан Сеттембріні так не любить згадувати про цей розквіт ордену.

— Авжеж, йому неприємно згадувати про часи, коли масони прийняли на себе всю антипатію, яку вільнодумці, атеїсти та енциклопедисти раніше звалювали на комплекс церкви, чернецтва та середньовіччя. Ви, напевне, чули, що масонів звинувачують в обскурантизмі...

— І чому? Мені хотілось би дізнатися точніше, в чому тут справа.