Розділ шостий

— Ну, — подумав Ганс Касторп, — прямо-таки піфійський афоризм! Якщо промовити його та на мить стулити вуста, то нараз усі навіть розгубляться...

По обіді привезли металеву труну. Чоловік, що супроводжував її, очевидно, був абсолютно переконаним, що переміщення Йоахима в цю розкішну, прикрашену кільцями та лев'ячими головами скриню, є лише його особистою справою. Цей агент похоронної контори, викликаний близькими небіжчика, був одягнений у чорне, мав на собі якийсь короткий, досить своєрідний чорний сурдут, а на плебейській руці в нього була обручка, жовтий обідок якої зовсім вріс у м'ясо, що насувалося на нього складкою. Мимовільно починало здаватися, що від сурдута агента тхне трупним запахом, але то, звісно, були лише забобони. Одначе агент похоронної контори виявив притаманну спеціалістам самовпевненість, оскільки він, очевидно, вважав, що вся його діяльність мала відбуватися, так би мовити, за лаштунками, а близьким покійного слід лише піднести шанобливо-парадні результати; в Ганса Касторпа це викликало спротив і зовсім не збігалося з його намірами. Щоправда, він таки наполіг на тому, щоб пані Цімсен залишила приміщення, але себе люб'язно спровадити не дозволив, а залишився, щоб підсобити: він узяв тіло попід руки, й разом з агентом вони переклали його з ліжка в труну, і ось тепер, поміж підсвічників, наданих санаторієм «Берґгоф», на простирадлах та подушках з китицями високо й урочисто покоїлася тілесна оболонка Йоахима.

Проте наступного дня сталася певна зміна, яка змусила Ганса Касторпа внутрішньо розлучитися з цією тілесною оболонкою й залишити поле діяльности фахівцеві, цьому підозрілому стражеві благопристойности. Річ і тому, що Йоахим, обличчя якого дотепер зберігало строгий та достойний вираз, почав посміхатися в бороду, і Ганс Касторп не міг приховати від себе, що ця посмішка була початком розпаду, в своєму серці він відчув, що треба поспішати. Та, слава Богу, вже незабаром мав відбутися винос тіла, після чого труну закриють віком та загвинтять.

На прощання Ганс Касторп, забувши свою природну стриманість, особливо ніжно торкнувся вустами холодного як камінь чола того, хто колись був його Йоахимом, і, всупереч своїй цілковитій недовірі до агента-фахівця, разом з Луїзою Цімсен покірно вийшов з кімнати.

Ми опускаємо завісу в передостанній раз. Але поки вона з шурхотом опускається додолу, ми разом з Гансом Касторпом, який залишився там, нагорі, поглянемо й прислухаємося до того, що діється на рівнині, далеко внизу, на сирому цвинтарі, де, зблиснувши, опускається шабля, лунає команда й три залпи з рушниць, потрійний військовий салют гримить над порослою корінням солдатською могилою Йоахима Цімсена.