Розділ шостий

Тільки-но він почав звідти підійматися, як (чого, звичайно, й слід було чекати) повалив сніг, знялася така хурделиця, що страх — снігова буря, що давно вже грозилася, коли можна вести мову про «загрозу» стосовно сліпих та нічого не відаючих стихій, які аж ніяк не тішать себе наміром знищити нас, то було б ще півбіди, їм просто жахливо байдуже, якщо таке наразі справді трапиться. «Ну й ну!», — подумав Ганс Касторп, коли перший порив вітру вихром закрутив сніг і обдав його крижаним холодом. «Оце так подих! Аж до кісток пробрало». І справді, то був жорстокий вітер; страшенний мороз, близько двадцяти градусів, був нечутним і навіть здавався м'яким, поки повітря, як завжди, залишалося сухим та нерухомим, та тільки-но задув вітер, мороз наче ножами став різати тіло. І якщо це лише початок, і тільки перший порив вітру, лише провісник справжньої хуртовини, то тут і семи кожухів не вистачить, щоб захистити людину від смертельного холоду, а Ганс Касторп мав на собі не сім кожухів, а тільки вовняний светр, який ще достатньо грів, а коли виглядало сонце, навіть здавався затеплим. До речі, вітер дув зараз збоку і в спину, тож просто розвернутися і піти назад не було сенсу, бо тоді він бив би просто в обличчя. Оце міркування поєднувалося з упертістю та загальним настроєм його душі, що виражався фразою: «То й що!», тож несамовитий хлопець сунув усе далі, попри самотні смереки, щоб заховатися за горою, яку брав приступом вітер.

Пересуватися на лижах за таких умов було заняттям не надто приємним, адже нічогісінько не було видно, окрім танцю сніжинок, які мовби і не падали додолу, а все кружляли в шаленому вирі, заповнюючи ввесь простір. Пориви крижаного вітру гострим болем обпалювали вуха, ноги й руки просто німіли, часом Ганс Касторп уже не знав чи тримає ще лижні палиці, чи ні. Сніг сипав йому за комір і танув, стікаючи по спині, засипав плечі й заліплював правий бік, Гансові Касторпу здавалося, що він тут так і заклякне як сніговик з палицею в руці; та вся ця халепа трапилася з ним за обставин ще відносно сприятливих: досить лише обернутися до вітру, й стане ще гірше. Та хай там як, а зворотна дорога перетворилася на нелегке завдання, баритися з цим не було часу.

Тож Ганс Касторп зупинився, сердито здвигнув плечима та переставив лижі. Від зустрічного вітру перехопило подих, і довелося повторно провести неприємну процедуру переставляння, щоб зібратися з силами та при повному самовладанні зустріти лобову атаку байдужого ворога. Прихиливши голову та обережно розраховуючи кожен удих та видих, він таки рушив у протилежному напрямку, незважаючи на те, що нічого доброго не чекав, він був уражений виснажливістю цього шляху, особливо через те, що нічого не бачив та ледве встигав хапати повітря. Йому доводилось раз по раз зупинятися, щоб, відвернувшись од вітру, перевести подих, і ще через те, що, нахиляючи голову та мружачись, він нічого не бачив серед білої темряви та боявся наскочити на дерево або впасти, спіткнувшись об якусь перешкоду. Лапатий сніг міріадами сніжинок заліпляв йому обличчя, яке зовсім задубіло від холодних крапель, що стікали по ньому. Сніжинки набивалися до рота, розчиняючись зі слабким водянистим присмаком, бились об повіки, що судомно заплющувались, розтікалися по очах, не дозволяючи їм дивитися, що, зрештою, було не так суттєво, оскільки густа пелена, що застеляла все поле зору, болюча, засліплива білінь і так робили неможливим будь-що бачити. Ніщо, білий вир порожнечі, ось усе, що він бачив, коли напружував зір. Лише іноді з імли проглядали тіні зі світу явищ: скорчена сосна-жереп, кілька смерек, що збилися докупи, або ледь видимий обрис копиці сіна, яку він недавно проминув.

Він пройшов далі, роззирнувся на галявині, де стояла хатинка, й пішов зворотним шляхом. Але шляху як такого не існувало, тримати напрям, бодай приблизний напрям додому, в долину, можна було, лише сподіваючись на щасливий випадок, а не на розум, адже якщо руку, підняту на рівень очей, ще якось можна було розгледіти, то носи лиж уже були за полем зору. Та навіть якби він краще бачив, то все одно було ще досить перешкод, які максимально сповільнювали його просування вперед: обличчя заліплене снігом, упертий вітер, що збивав та зовсім перехоплював дихання, не можна було ні вдихнути, ні видихнути, тож Гансові Касторпу ввесь час доводилося відвертатись і судомно ковтати повітря. Як тут було пробиратися вперед йому чи іншому, нехай сильнішому, коли на кожному кроці доводилося зупинятись, посилено моргати, щоб струсити краплі з повік, збивати з себе сніговий панцир, що наростав збоку, усвідомлюючи, що йти вперед за таких умов нерозумно й зухвало.

Та Ганс Касторп таки рухався вперед, тобто він ледве сунув. Чи було це просування доречним, чи не збився він з напрямку й чи не розумніше було б зовсім не рухатися з місця (що видавалося йому неможливим), цього він не знав. Теоретична ймовірність говорила про інше, а практично Гансові Касторпу незабаром здалося, що з грунтом у нього під ногами не все так, як має бути, ніби не той це ґрунт, тобто не рівна галявина, куди він з великими труднощами видряпався з долини, від якої слід було вирушити в зворотному напрямку. Рівне місце підозріло швидко закінчилося, й він знову мав іти вгору. Очевидно, ураганний вітер, що дув з південного Заходу, з боку, де закінчувалася долина, відтіснив його своїм шаленим поривом. Даремними були зусилля, якими він так довго себе виснажував. Наосліп, серед виру білої темряви, він лише дедалі глибше заходив у байдуже, загрозливе ніщо.

«Ну, це ж треба таке!» — крізь зуби процідив він і зупинився. Патетичніше він не висловився, хоча на мить йому й здалося, ніби холодна, крижана рука стиснула йому серце, воно завмерло, а потім швидко-швидко забилось об ребра, як тоді, коли Радамант виявив у нього мокру плямку на легені. Ганс Касторп усвідомлював, що не має права на пишні слова та жести, він сам кинув виклик, і всі закиди має робити лише на власну адресу. «Нічого собі!» — промовив він і відчув, що м'язи його обличчя, від яких залежала його міміка, більше не підкоряються душі й нічого вже не можуть виразити, ні страху, ні люті, ні зневаги, оскільки вони просто задубіли. «Ну, що ж тепер? Навкіс і донизу, а потім уперед, і ввесь час ніс за вітром? Легше сказати, ніж зробити!» — промовив він уривчасто, задихаючись, і знову рушив уперед: «Щось треба робити, сидіти й чекати не можна, адже ця шестикутна симетрія засипле мене з головою, а Сеттембріні, коли прийде зі своїм ріжком подивитися, що зі мною трапилось, побачить, що я сиджу тут зі скляним поглядом та в сніговій шапці набакир...» Ганс Касторп усвідомив, що розмовляє сам із собою, та ще й якось дивно. Суворо заборонивши собі такі розмови, він тут-таки заговорив знову, лиш тихіше, але й виразніше, хоча губи в нього заніміли, тож говорити доводилося, не рухаючи губами та без приголосних, які утворюються з їхньою допомогою, що мимоволі нагадувало йому один випадок із життя, коли все було так само. «Мовчи та намагайся йти вперед, — промовив він і додав. — Ти, здається, забалакався, і в голові в тебе якась каша. В певному розумінні це досить погано».

Проте твердження, що це погано з погляду необхідности вибратися звідсіля, було лишень констатацією контролюючого розуму, ніби сторонньої, непричетної, хоча певною мірою зацікавленої особи. Його власне єство схилялося до того, щоб віддатися на ласку неясности, яка дедалі більше захоплювала його в міру того, як наростала втома; але він зловив себе на цьому бажанні й став про нього розмірковувати. «Це наслідок зміни сприйняття того, кого застала в горах заметіль і хто не знає дороги додому, — думав він, працюючи ногами й руками, і, задихаючись, бурмотів собі під ніс уривки цих думок, тактично уникаючи більш конкретних висловів. — Якщо хто довідається про таке становище з розповіді, то це видасться жахливим, але він забуває, що хвороба — а моє становище певною мірою є хворобою — настільки призвичаює до себе свою жертву, що вони пречудово одне з одним уживаються. Тут уступає в дію зниження чутливости, благодійні наркози та інші природні знеболювальні засоби... Звичайно... Але проти них треба боротись, адже вони дволикі, вищою мірою двозначні, й оцінити їх можна по-різному, залежно від точки зору. Вони є чудовим винаходом та добродійством, якщо людині не судилося повернутися додому; але немає нічого шкідливішого та ні з чим іншим не варто вести більшої боротьби, ніж з такими впливами, якщо є ще можливість повернутися додому, саме так, як зараз для мене, адже я не маю жодного наміру, в своєму розбурханому серці не маю жодного наміру допустити, щоб мене тут засипало цією дурнувато-рівномірною кристалометрією...»

Він таки справді добряче ослаб, а неясність свідомости, яка на нього все напосідала, намагався перебороти також якимись неясними, судомними спробами. Він не злякався, як злякався би, перебуваючи в нормальному стані, коли помітив, що знову бреде не рівним місцем; цього разу він, очевидно, вийшов по той бік, де галявина круто йшла донизу. На спуску зустрічний вітер дув збоку, отже спускатися було ще зарано, але у цю мить йому нічого іншого не залишалося. «Та нехай, — думав він, — унизу знову піду у правильному напрямку». Так він і зробив, чи уявив собі, що зробив, а точніше, йому було байдуже, правильно йде чи неправильно. То був наслідок провалів свідомости, з якими він боровся вже досить мляво. Суміш утоми та збудження — звичайний та тривалий стан новачка в цих краях, акліматизація якого полягає у «звичці не звикати», настільки посилилася в обох своїх складових, що про осмислену реакцію на провали свідомости годі було й говорити. Приголомшений та одурманений, він увесь тремтів од якогось душевного запаморочення та схвильованости, як після дискусії з Нафтою та Сеттембріні, лише значно сильніше. Тому він, напевне, й прикрашав свою млявість у боротьбі проти наркотичних провалів п'янкими ремінісценціями про тодішні міркування, всупереч своєму презирливому обуренню щодо можливости бути засипаним шестикутною симетричністю, він беззвучно щось там собі бурмотів, чи то осмислене, чи то нісенітницю: що буцімто почуття обов'язку, яке змушує його вступати в боротьбу з підозрілим зниженням чутливости, є чистою етикою, тобто жалюгідною «життєствердною буржуазністю», безбожним обивательством. Бажання та спокуса прилягти й відпочити настільки заволоділи ним, що він говорив до себе: це як піщана буря в пустелі, яка змушує арабів кидатися на землю та натягувати на голову бурнус. Але та обставина, що він не мав бурнуса, а вовняний светр таки важко було натягти на голову, утримувала його від такого вчинку, хоча він не маленька дитина й має цілком точні уявлення про те, як замерзають люди.

Після не надто швидкого спуску та невеликої рівної ділянки перед ним знову був підйом, до того ж досить крутий. Можливо, зараз він узяв правильний напрямок, адже дорогою в долину обов'язково треба було передолати підйом, а щодо вітру, то він, очевидно, змінився, адже тепер дув Гансові Касторпу в спину, що само по собі було не так-то й погано. Але чи то завірюха пригинає його до землі, чи то м'який білий схил у присмерковій пелені хуртовини манить відпочити втомлене тіло? Якщо він і піддасться на спокусу, то лише для того, щоб прихилитися на одну мить, а спокуса велика, така велика, як про те писалося в книжці, де її називали «типовою небезпекою», та від цього аніскільки не зменшувалася її теперішня живуча сила! Спокуса утверджувала свої індивідуалістичні права, ніяк не хотіла стати в один ряд із загальновідомими поняттями, відмовлялася впізнати себе в них, заявляла про свою окремішність та незрівнянну наполегливість, не заперечуючи, зрештою, що все це нашептала, навіяла певна особа в чорному іспанському одязі та білосніжному жабо з акуратними складками, особа, з образом якої, з уявленням про яку були пов'язані різноманітні темні сили, явно єзуїстські, людиноненависницькі, різні там мордування, катування, що викликали таку відразу в пана Сеттембріні. Щоправда, сам пан Сеттембріні, який себе всьому цьому протиставляв, мав досить смішний вигляд зі своєю катеринкою та ragione...[53]

Проте Ганс Касторп усе-таки проявляв витримку, не піддавався на спокусу прилягти. Він нічого не бачив, але боровся й рухавсь уперед, — чи було це осмислено, чи ні, та він таки рухався, незважаючи на тяжкі пута, які мороз та хурделиця все сильніше затягували навколо нього. Узвіз був для нього надто крутим, тому він несвідомо звернув убік і якийсь час ішов підніжжям схилу. Щоб розплющити судомно стиснуті повіки та спробувати хоч що-небудь побачити, він мав докласти зусилля, яке видавалося намарним, тож він його й не робив. Щоправда, час від часу таки дещо бачив: групу смерек, струмок чи неглибокий яр, що чорною смугою пролягав між навислими сніговими краями; а коли він для різноманітности знову подерся на гору, цього разу вже проти вітру, він помітив неподалік тінь людського житла, що ніби злетіла в повітря разом зі сніговим виром.

Довгожданна, втішна картина! Він таки молодець, що добився сюди, незважаючи на всі перепони, адже ось уже видно будівлю, споруджену людськими руками, а отже не далеко й до обжитої долини. Можливо, в домі є люди, можливо, він зайде до них, у тепло, перечекає під дахом негоду, чи, принаймні, попросить собі провожатого, якщо до того часу вже настане ніч. Він рушив до цієї химери, до невизначености, що раз по раз зникала в темряві негоди, й щоб до неї добратися, здолав ще один підйом проти вітру, та, підійшовши впритул, з обуренням, зі здивуванням, із жахом та почуттям запаморочення переконався, що це знайома хатка з камінням на даху, а він витратив стільки сил, стільки пройшов обхідних шляхів, і лише для того, щоб добитися до того самого місця.

От чортівня! Міцні прокляття (без губних приголосних) вирвались із задубілих губів Ганса Касторпа. Проте, заради орієнтації, він вирішив обминути хижку й виявив, що цього разу підійшов до неї ззаду, а отже, добру годину, за його розрахунками, витратив на абсолютно непотрібні дурниці. Але таке трапляється, писалось у книжці. Бігаєш колами, вибиваєшся з сил, усім серцем віриш, що рухаєшся вперед, а насправді описуєш широку, недолугу дугу, яка повертає до себе самої так само, як оманливий колообіг року. Ось так і блукаєш, не знаходячи дороги додому. Ганс Касторп поставився до цього здавна відомого феномену з певним задоволенням, хоча й зі страхом; він навіть ляснув себе по литці від гніву та подиву, що загальне так точно повторилося в його особливому випадку.

Самотня хижа була неприступною, двері на замку, ніде не пролізеш. Проте Ганс Касторп вирішив поки що залишитися тут, оскільки нависаючий дах створював певну ілюзію гостинности, а сама споруда, тильним своїм боком обернена до гір, справді могла служити певним захистом від шаленого вітру, якщо спертися плечем об її рублену стіну, — спертися спиною не дозволяли довгі лижі. Так він стояв, устромивши в сніг лижну палицю, запхавши руки до кишень, високо піднявши комір светра та спираючись для рівноваги на відставлену вбік ногу; очі в нього заплющилися, втомлену, запаморочену голову він прихилив до дерев'яної стіни і лише зрідка через плече позирав на другий бік ущелини, де серед снігового виру часом проглядав стрімкий схил гори.

Він був у порівняно захищеному місці. «Принаймні так я можу простояти всю ніч, — подумав він, — треба лише час від часу міняти ногу, тобто «обертатися на інший бік» і, звичайно, трохи рухатися, це обов'язково. Я хоч і задубів од холоду ззовні, але під час руху накопичив усередині чимало тепла, а отже й моє блукання не було позбавлене корнети, хоча я й загибав, блукаючи навколо цієї хижки... «Загибав», що за вислів? Його зовсім не так уживають для становища, в якому я опинився, це слово не пасує, я вжив його випадково, через те, що в голові все плутається... Ні, по-своєму це все-таки влучне слово. Добре, що тут можна перечекати, а то вся ця метушня, снігова метушня, якась розбишацька метушня запросто може тривати до ранку, — їй то що? — а якщо вона і триматиме лише до ночі, все одно біда, вночі небезпека бездоріжжя, біганина навмання по колу не менша, ніж у заметіль... Адже, напевне, вже вечір, десь година шоста, — скільки ж часу я безглуздо проблукав? Котра тепер година?» Й Ганс Касторп поглянув на годинник, хоча витягти його замерзлими пальцями з кишені камізельки було не так-то й легко, — на свій золотий годинник з монограмою на кришці, який вірно й жваво цокав у пустельній самотності так само, як і серце, зворушливе людське серце в органічному теплі грудної клітини...

Було пів на п'яту. Хай йому грець, та майже стільки само було, коли розгулялася негода. Невже він проблукав лише якісь чверть години? «Час став довгим для мене, — подумав він. — Загибання, очевидно, триває довго. Але о п'ятій чи пів на шосту вже сутеніє, про це не треба забувати. Чи затихне негода дотемна, щоб знову не блукати та гибіти? Зараз можна було б зробити ковток портвейну, щоб підкріпитися».

Цей дилетантський напій Ганс Касторп узяв із собою лише тому, що в «Берґгофі» його завжди тримали про запас у плескатих фляжечках — для екскурсантів, звичайно, зовсім не маючи на увазі тих, хто абсолютно недозволеним чином заблукав у горах і чекає під час хурделиці приходу ночі, дубіючи від морозу. Якби не мав такого туману в голові, він би зрозумів, що, маючи на увазі повернутися додому, важко було зробити щось більш нерозумне; зрештою він це збагнув, але вже після того як зробив кілька ковтків, які зразу подіяли, майже так само, як подіяло кульмбахське пиво у перший його вечір тут, нагорі, коли він своїм нестримним базіканням про рибні соуси та іншими нісенітницями розсердив Сеттембріні — пана Лодовіко, педагога, який навіть божевільних, що цілковито втратили над собою владу, змушував погамуватися лише одним поглядом і чий милозвучний ріжок долинув зараз до вух Ганса Касторпа, як ознака того, що красномовний ментор наближається, поспішаючи вирятувати свого бідолашного вихованця, важку дитину життя, із розпачливого становища, в яке той потрапив, та відвести його додому... Ясна річ, то все були дурниці, наслідок ненароком випитого кульмбахського пива. Адже, по-перше, пан Сеттембріні жодного ріжка не мав, а мав лише катеринку, вона стояла на дерев'яних ніжках посеред мощеної вулиці, й під її жваву мелодію він кидав гуманістичні погляди на вікна будинків; а, по-друге, він абсолютно нічого не знав і не бачив з того, що там відбувалося, оскільки мешкав уже не в санаторії «Берґгоф», а в мансарді, де завжди стояла карафка з водою, в дамського кравця Лукачека, якраз над шовковою келією Нафти. До того ж він не мав тут ні права, ані можливости втручатися, як і тієї карнавальної ночі, коли Ганс Касторп також перебував у розпачливому становищі, повернувши хворій Клавдії Шоша son crayon, олівець, олівець Пшибислава Гіппе... До речі, що означає «становище»? Якщо говорити про правильний, точний, а не метафоричний його сенс, то треба стояти, а не лежати. Але ж для тих, хто має багаторічний досвід перебування тут, нагорі, важливішим є саме лежання, положення горизонтальности. Та й хіба він не звик на морозі та в сніг лежати на повітрі день і ніч? Він уже зовсім був зібрався опуститися на сніг, як раптом його прошила думка, схопила, так би мовити, за комір, і втримала на ногах, а саме думка, що всі ці розглагольствування подумки про «становище» та «положення» варто списати на рахунок кульмбахського пива, на рахунок безособового, і як було написано в книжці, типово небезпечного бажання лягти й спати, бажання, яке ледве не задурило його софізмами та каламбурами.

«Я припустився помилки, — визнав Ганс Касторп. — Портвейн був для мене зовсім зайвим, усього кілька ковтків, а моя голова стала такою важкою, що просто падає на груди, в думках — плутанина, якісь примітивні дотепи, на них не можна покладатися, — не лише на перші, які спадають мені на думку, але й на другі, критичні до перших, — ось у чому біда! «Son crayon!» Ні, в даному випадку, «її» олівець, а не «його», a «son» кажуть тому, що crayon чоловічого роду, а все решта — дурні жарти. Й чого мені таке лізе в голову! Набагато важливіший той факт, що моя ліва нога, а я на неї спираюся, дуже нагадує одну з дерев'яних ніжок катеринки Сеттембріні, яку той підштовхує коліном мощеною вулицею, підходячи до вікна та простягаючи свого оксамитового капелюха, аби дівчисько там, у вікні, кинуло йому якусь монетку. І при цьому мене абсолютно безособово, ну ніби руками, тягне лягти на сніг. Цій халепі зарадить лише рух. Треба рухатися, це буде покара за кульмбахське пиво, крім того, треба розходити задерев'янілу ногу».

Ганс Касторп відштовхнувся плечем. Та тільки-но він відокремивсь від дерев'яної стіни, тільки-но зробив кілька кроків уперед, як вітер, ніби ножем, різонув його й погнав назад під рятівну стріху. Вона, безперечно, була призначеним йому місцем перебування, яким він тим часом мав задовольнитися, до того ж для різноманітности в нього була можливість притулитися не правим, а лівим плечем і виставити праву ногу, ледь притупуючи лівою, щоб її оживити. За такої погоди ніхто й з дому не виходить, подумав він. Трохи різноманітности не завадить, але жодних пошуків нового та жодних жартів з хурделицею. Стій собі тихо, й, гаразд, опусти голову, раз вона така важка. Чудова стіна, колоди, від них ніби йде якесь тепло, якщо взагалі можна говорити про будь-яке тепло, підспудне тепло дерева, а, можливо, то мені лише здається, суб'єктивне враження... О, скільки дерев! О, животворне оточення живих! Який запах!..

Під ним розлігся парк, під балконом, на якому він стояв, — широкий, пишно зелений парк; листяні дерева, осокори, платани, буки, клени, берези з різним за відтінками листям, розкішним, свіжим, ряхтливим листям, що стиха шелестіло на гіллі. Війнуло чаруючим, вологим повітрям, напоєним диханням дерев. Налетіла тепла злива, що наскрізь просвічувалася сонячними променями. Високо до самого неба переливалися в повітрі блискучі струминки. Як гарно! О, чари рідних місць, аромат і розмаїття давно покинутої рівнини! Повітря, сповнене пташиного співу, задушевно-манірного та солодкого солов'їного співу, щебету, воркотіння, туркотіння, схлипування, хоча жодної пташини не видно. Ганс Касторп посміхався, сповнений вдячности, дихав на повні груди. Тим часом стало ще гарніше. Побіч веселка вигнулась над околицею, повна яскрава райдуга, чиста краса, що волого мерехтіла всіма своїми барвами, які густо, мов олія, стікали в соковиту зелену траву. О, та це справді музика, ніби звуки арфи, разом з флейтами та скрипками. Блакить та фіолет особливо чудово сочилися донизу. Усе чарівним чином розчинялося в них, видозмінювалося, знову розквітало ще гарнішими гамами. Так уже було колись, давньої пори, коли Гансові Касторпу довелося почути славетного на ввесь світ італійського тенора, чий голос благодатною силою мистецтва вливався в людські серця. Він тримав високу ноту, що була прекрасною з самого початку. Але потім, поступово, з кожною миттю цей пристрасний, дивовижний звук став набрякати, розтулятися — і розкрився повністю в щораз яскравіших променях. Мовби завіси, невидимі дотепер, одна за одною спадали з нього, — ось упала остання й оголила, здавалося, найяскравіше, найщиріше світло, та нараз спалахнув воістину останній, просто неймовірний промінь, вивільнивши такий букет розкошів та іскристої величі, що з натовпу залунали приглушені вигуки захоплення, вони звучали майже як протест, і в нього самого, в юного Ганса Касторпа, клубок підступив до горла. Саме так тепер видозмінювався ландшафт, розкривався серед наростаючого сяйва. Блакить пливла... Падали донизу блискучі завіси дощу: перед очима ширилось море. Море, то було південне море, синє-синє, що виблискувало сріблястим ряхтінням; чарівна бухта, з одного боку відкрита до огорнених серпанком просторів, а з другого — оперезана гірським кряжем, що в далечині розпливався в матовій блакиті, бухта з островами, на яких височіли пальми, а в затінку кипарисових гаїв світилися білі будиночки. О, о, досить, зовсім не заслужив він тієї благодаті світла, глибокої небесної блакиті, морської сонячної свіжости! Ніколи Ганс Касторп такого не бачив. У поїздках під час вакацій він заледве скуштував чару півдня, знав лише суворе, бліде море і всіма своїми дитинними, нехитрими почуттями прив'язався до нього, а на Середземному морі, в Неаполі, в Сицилії або в Греції зовсім не бував. І все-таки він згадував. Так, дивним чином він святкував повторну зустріч. «Ой, та це ж таки воно!» — вигукнув у ньому внутрішній голос, — мовби Ганс Касторп здавна виношував у серці, приховуючи від себе самого, блакитне сонячне щастя, що розквітло перед ним; і це «здавна» було неозоро безконечним, як відкрите море ліворуч, там, де воно зливалося з ніжного фіалкового відтінку небом.

Обрій був високим, широчінь, здавалося, росте вгору, це відбувалось через те, що він дивився на затоку з певної висоти: гори навколо бухти лісистими схилами заходили в море і з середини краєвиду, який Ганс Касторп бачив, півколом простягалися до того місця, де він сидів, і ще далі; то було гористе узбережжя, саме тут він причаївся на теплих від сонця кам'яних сходинках; вкритими мохом кам'яними терасами, порослими де-не-де чагарником, схили спускалися до рівної берегової смуги, де серед очерету купи валунів утворювали сині бухточки, маленькі гавані, лимани. Й цей сонячний край, і ці легкоприступні високі береги, й ці грайливі водойми серед скель, так само, як і саме море, аж до островів, побіля яких сновигали човни, скрізь, скрізь було повно людей; люди, діти сонця й моря, довкола рухались або відпочивали, серйозні, веселі, красива молодість людства, як гарно було дивитися на них — серце Ганса Касторпа, що позирав на них, до болю широко відкрилось від почуття любови.