Розділ шостий

І Ганс Касторп негайно виклав свою печальну й водночас чудову новину.

Надвірний радник не те, що був здивований. Він і так нізащо не виказував здивування, а в цьому разі й поготів, оскільки Ганс Касторп, з власної чи не з власної ініціативи, завжди розповідав йому про життя Йоахима на рівнині й ще в травні натякав, що його брат зліг у ліжко.

— Ага, — буркнув Беренс. — От тобі й маєш. Ну, що я вам казав? Що я казав вам і йому не десять, а, напевне, сто разів? Ось будь ласка. Три чверті року він жив на власний розсуд, перебував, так би мовити, в раю. Але в раю не повністю очищеному, а отже нічого доброго з того не могло вийти; втікач не хотів вірити старому Беренсові. А старому Беренсу треба вірити, а то буде непереливки, спохопишся — а вже запізно. Він дослужився до лейтенанта, що ж, добре, нічого не скажеш. А що він з того має? Господь дивиться на серце, ранг та звання значення для нього не мають, перед ним усі стоять у чому мати народила, чи то генерал, чи простий хлоп...

Беренс верз далі якісь дурниці, став своєю величезною рукою терти очі, не випускаючи з пальців сигару, й попросив Ганса Касторпа не обтяжувати його сьогодні своєю присутністю. Кімнатка для Цімсена, звичайно, знайдеться, і коли той приїде, хай брат негайно зажене його в ліжко. Він, Беренс, нікому зла не пам'ятає, його батьківські обійми відкриті, і він готовий зарізати ягня для блудного сина.

Ганс Касторп дав телеграму. Він розповідав кожному зустрічному про те, що його брат повертається, і всі, хто знав Йоахима, сумували й раділи, щиро сумували й щиро раділи, тому що своєю чистою, лицарською натурою він завоював загальну симпатію, й невисловлені почуття та думки багатьох схилялися до того, що тут, нагорі, Йоахим з усіх був найкращим. Ми нікого, зокрема, не маємо на увазі, але віримо, що дехто був задоволений з того, що солдатська служба Йоахима зміниться на горизонтальний спосіб життя і що він із симпатичною своєю коректністю знову стане тутешнім. У пані Штер, як завжди, зразу виникли свої думки з цього приводу; повернення Йоахима підтверджувало ті низькопробні сумніви, які в неї викликала його втеча на рівнину, й вона, аніскільки не соромлячись, стала нахвалятися своєю прозірливістю. «Ясно, ясно чим ця справа тхне», — вигукувала пані Штер. Вона знає відразу, звідки вітер віє, і лише сподівається: те, що тхне, остаточно не засмердиться через упертість Йоахима («засмердиться» — саме так вона висловилась зі своєю безмежною примітивністю). Куди краще сидіти на місці, як вона, адже вона також має деякі життєві інтереси на рівнині, у Каннштадті в неї чоловік і двоє дітей, але вона тримає себе в руках...

Відповіді ані від Йоахима, ані від пані Цімсен не було. Ганс Касторп нічого не знав про день та час їхнього приїзду; тож про зустріч на вокзалі не могло бути й мови, але вже за три дні після телеграми Ганса Касторпа вони були на місці, і лейтенант Цімсен, збуджено сміючись, підійшов до ложа, в якому відбував санаторну службу його брат.

То було незабаром після початку вечірнього лежання. Сюди, нагору, вони прибули тим самим поїздом, що і Ганс Касторп кілька років тому, років не коротких і не довгих, а просто поза часом, років, надзвичайно насичених життєвими хвилюваннями, і все-таки нікчемних років, років, рівних нулю; навіть пора року була та сама — один з перших днів серпня. Йоахим, як ми вже сказали, радісно, так, у ту мить, безперечно, радісно збуджений, увійшов до кімнати чи, скорше, зразу вийшов на балкон з кімнати, крізь яку він майже пробіг, і, сміючись, сильно задихавшись, глухуватим, нерівним голосом привітався зі своїм братом. Позаду лишилась довга дорога через декілька країн, через велике, як море, озеро, через гірські дороги, що вели його нагору, все вище нагору, і ось він стоїть тут, мовби ніколи і не від'їжджав, а його брат ойкає від здивування, привставши з шезлонга. Обличчя Йоахима було рум'яне, чи то від життя на свіжому повітрі, чи то він розгарячився через подорож. Навіть не зазирнувши до своєї кімнати, він поспішив, поки його мати займалася своїм туалетом, у № 34, щоб скоріше побачитися з товаришем минулих днів, які знову стали теперішніми. Десь хвилин за десять вони підуть на вечерю, звичайно, до ресторану. Ганс Касторп, ясна річ, може з ними перекусити та випити ковток вина. А Йоахим потяг його за собою в № 28, де все було так само, як і у вечір приїзду Ганса Касторпа, лише навпаки: тепер Йоахим, невгамовно балакаючи, мив руки над сяючою раковиною, а Ганс Касторп стежив за ним, здивований і трохи розчарований тим, що брат у цивільному. Нічого не нагадує про його військову кар'єру. Ганс Касторп завжди уявляв його в офіцерському мундирі, а він стоїть перед ним у звичайнісінькому сірому костюмі. Йоахим розреготався і назвав це наївним. О, ні, мундир він спокійнісінько залишив собі вдома. Ганс Касторп має знати, що мундир — така річ, яка накладає обов'язки. Не в кожен заклад можна увійти в мундирі. «Ось воно що, щиро дякую за роз'яснення», — сказав Ганс Касторп. Та Йоахим, очевидно, не бачив нічого образливого в своєму зауваженні й став розпитувати про новини «Берґгофа» та його мешканців зовсім без надмірности, а з щиросердним замилуванням людини, що повернулася на батьківщину. Згодом із суміжного номера вийшла пані Цімсен та привіталася з небожем так, як вітаються за таких обставин, а саме — зробила вигляд, ніби приємно здивована, що застала його тут, — цей вираз обличчя меланхолійно пом'якшувався втомою та прихованим смутком щодо стану Йоахима. По тому вони спустилися до виходу.

Луїза Цімсен мала ті самі прекрасні, чорні, сумирні очі, що і Йоахим. Її волосся, також чорне, але вже з помітною сивиною, було старанно укладене й закріплене майже невидимою сіточкою, що добре пасувало до її розсудливої, привітної, м'якої манери триматися і, незважаючи на досить відверту простодушність, надавало всьому її єству приємної поважности. Вона явно не розуміла, і Ганс Касторп цьому не дивувався, радости Йоахима, його прискореного дихання, поквапної манери говорити, всього, що, треба гадати, суперечило його поведінці вдома та в дорозі і, справді, ніяк не пасувало до синового статусу, не розуміла і навіть почувалася трохи враженою. Цей приїзд видавався для неї сумним, і вона гадала, що має відповідно триматися. Почуття Йоахима, бурхливі почуття мандрівника, що повернувся додому, почуття, які зараз домінували над усим іншим і ще більше розгорялися завдяки тому, що він знову вдихав тутешнє незрівнянно легке, порожнє та збудливе повітря, тут, нагорі, були для неї незбагненними. «Бідний мій хлопчику», — думала вона й при цьому бачила, як бідний хлопчик, охоплений нестримними веселощами, разом зі своїм братом освіжує в пам'яті безліч спогадів, як вони засипають один одного запитаннями, й, ледве дослухавши відповідь, з реготом відкидаються на спинку стільця. Не раз казала вона: «Годі вже, діти!» І врешті сказала те, що мало би прозвучати радісно, а прозвучало відчужено й навіть з легким докором: «їй-богу, Йоахиме, я давно тебе таким не бачила. Виявляється, нам треба було приїхати сюди, щоб ти мав вигляд, як того дня, коли тобі надали звання лейтенанта!» Після цього веселий настрій Йоахима наче вітром здуло. Він опам'ятався, скис, замовк, майже не доторкнувся до десерту, хоча то було надзвичайно смачне шоколадне суфле зі збитими вершками (зате Ганс Касторп належно оцінив це, хоча з часу ситної вечері минуло не більше години), під кінець і взагалі не підводив очей, очевидно, від того, що в них стояли сльози.

Пані Цімсен, звичайно, зовсім не мала такого наміру. Адже вона лише намагалася внести в розмову благопристойну стриманість, не знаючи, що посереднє та помірне є чужим для цих висот, що вибір тут існує лише між екстремами. Дивлячись на те, як занепав духом її син, вона була готова сама заплакати і відчувала щиру вдячність до небожа за його спроби знову розвеселити глибоко запечаленого Йоахима. Так, щодо особового складу пацієнтів, говорив Ганс Касторп, то він, як Йоахим сам бачитиме, зазнав певних змін, дещо стало інакшим, а дещо, навпаки, за час його відсутности, відновилося в попередньому вигляді. Двоюрідна бабуся, наприклад, знову вже давно тут з усією своєю компанією. І вони досі сидять за столом Штер. Маруся все заходиться сміхом.

Йоахим мовчав, але пані Цімсен ці слова нагадали про одну зустріч, про вітання, які вона має передати, поки не забула, про зустріч у мюнхенському ресторані — дорогою вони на один день заїздили до Мюнхена — з однією дамою, скорше симпатичною, хоча вона й була сама, без супроводу, отже та дама підходила до їхнього столика, щоб привітатися з Йоахимом. Також колишня пацієнтка «Берґгофа», нехай Йоахим підкаже...

— Пані Шоша, — тихо промовив Йоахим. — Вона зараз на одному з курортів Алґою, а восени збирається до Іспанії. На зиму, напевне, знову приїде сюди. Просила переказати щирі вітання.

Ганс Касторп був уже не хлопчиком, він контролював свої судинні нерви, які могли змусити його обличчя почервоніти або збліднути. Він сказав:

— А, то це була вона! Ти диви, вже повернулася із Закавказзя. Тож збирається до Іспанії?

— Ця пані назвала якесь містечко в Піренеях. Миловидна чи, точніше, приваблива жінка. Приємний голос, приємні рухи. Але надто вільні, трохи недбалі манери, — зауважила пані Цімсен. — Заговорила з нами наче з давніми друзями, розпитує, розповідає, хоча Йоахима, як з'ясувалося, ніколи з нею не знайомили. Дуже своєрідно.

— Це Схід і хвороба, — відповів Ганс Касторп. — Тут не варто все міряти за масштабами гуманістичних традицій, нічого не вийде.

Отже, виявляється, пані Шоша їде до Іспанії. Гм. Іспанія так само не менш віддалена від гуманістичної середини, — тільки в бік жорсткости, а не м'якости; це не безформність, а надформа, смерть як форма, так би мовити, не розчинення в смерті, а суворість смерти, чорна, аристократична й кривава, інквізиція, накрохмалені жабо, Лойола, Ескуріал... Цікаво, чи сподобається пані Шоша Іспанія. Грюкати дверима вона там відучиться, і, можливо, навіть станеться своєрідна компенсація двох антигуманістичних таборів, що виразиться в людяності. Хоча з цього може вийти й щось таке по-справжньому лихе, терористичне, коли Схід прямує до Іспанії...

Ні, він не почервонів і не зблід. Враження, яке справила на нього несподівана звістка про пані Шоша, проявилося в словах, єдиною відповіддю на які могло бути лише збентежене мовчання. Йоахим не дуже злякався, він знав, що Ганс Касторп, тут, нагорі, навчився філософствувати. Але в погляді пані Цімсен читалось велике збентеження; вона повелася так, буцімто Ганс Касторп сказав якусь грубу непристойність: після ніякової паузи вона промовила кілька слів, що тактовно згладжували незручність, і підвелася з-за столу. Перш ніж піти до себе, Ганс Касторп передав розпорядження надвірного радника стосовно того, що Йоахим завтра у всякому разі має залишитися в ліжку та чекати його візиту. Далі буде видно. Незабаром усі троє лежали в своїх кімнатах, з вікнами, прочиненими в прохолоду високогірного літа, — кожен зі своїми думками, в Ганса Касторпа вони крутилися навколо пані Шоша та її можливого повернення за півроку.

Так бідний Йоахим повернувся на «батьківщину» для того, щоб пройти, за порадою лікарів, невеликий додатковий курс лікування. Цей вислів «невеликий додатковий курс», очевидно, був паролем, який придумали на рівнині, а тут залишили в силі. Навіть надвірний радник Беренс прийняв цю формулу, хоча зразу приписав Йоахиму чотири тижні постільного режиму: це, мовляв, необхідно для того, щоб підрихтувати найсерйозніші дефекти, для нової акліматизації, а також для тимчасової регуляції температурного балансу. Питання про термін додаткового лікування він зміг обминути. Пані Цімсен, жінка тямуща, розсудлива, зовсім не сангвінічна, подалі від ліжка Йоахима запропонувала орієнтовним терміном від'їзду осінь, десь жовтень місяць, і Беренс із нею ніби погодивсь, заявивши, що до того часу справа, звичайно, просунеться. Загалом, надвірний радник їй дуже сподобався. Він поводився, як справжній лицар, звертався до неї «вельмишановна пані», віддано, по-чоловічому дивився на неї своїми набряклими від крови очима та вдавався до студентського жаргону, тож вона, незважаючи на свою журу, не могла не втриматися від сміху. «Я знаю, що Йоахим у надійних руках», — сказала вона й за тиждень від'їхала до Гамбурга, адже про необхідність особливого догляду за лежачим хворим не могло бути й мови, крім того з Йоахимом залишався його брат.

— Отже, можеш радіти: восени, — сказав Ганс Касторп, сидячи в № 28 на ліжку Йоахима. — Старий певним чином зв'язав себе цими словами; тож так і треба орієнтуватися. Жовтень — то, напевне, реальний термін. Дехто поїде до Іспанії, а ти вирушиш під свою bandera[56], щоб достроково відзначитися...

Головним його щоденним заняттям було втішати Йоахима, який, лежачи тут, нагорі, пропускав велику військову гру, що почалася у серпні, адже саме це було для нього найбільш прикрим, він буквально зневажав себе за трикляту слабкість, що напала на нього, можна сказати, в останню мить.