Розділ шостий

Тож, у цю свою другу зиму «нагорі» Ганс Касторп вирішив придбати собі лижі та навчитьсь користуватися ними тією мірою, наскільки це було необхідно для його задуму. Він не був спортсменом, за своєю фізичною конституцією ніколи до спорту не прагнув і навіть не видавав себе за любителя, навідміну від багатьох гостей «Берґгофа», які на догоду тутешньому духу та сміховинній моді рядилися в спортсменів. Жінки в цьому не відставали від чоловіків, — Терміна Клеефельд, наприклад, незважаючи на те, що через недостатність дихання в неї кінчик носа та губи завжди були синіми, полюбляла виходити до другого сніданку в штанах та светрі, щоб мати можливість після столування, з викликом розставивши коліна, недбало розвалитися в одному із солом'яних крісел вестибюля. Якби Ганс Касторп звернувся до надвірного радника за дозволом здійснити свій зухвалий намір, то неодмінно одержав би відмову. Заняття спортом категорично заборонялися для пацієнтів «Берґгофа» та інших подібних закладів: тутешнє повітря, яке начебто дуже легко вдихається, вже й так ставило чималі проблеми перед серцевим м'язом. Що ж до самого Ганса Касторпа, то його зухвалий вислів про «звичку не звикати», досі залишався в силі, інакше кажучи, властива для його температури схильність до підвищення, яку Радамант списував на «вологу плямку», ніяк не змінювалася. Та чого ж би він тут стирчав нагорі? Звичайно, його бажання та наміри були суперечливими та малореальними. Але і його треба було зрозуміти. Честолюбство не штовхало його до змагань з любителями свіжого повітря та «шикарно» вирядженими спортсменами, які, якби мода змінилася, з таким самим зосередженим старанням порозсідалися б у задушливій кімнаті за картярським столом. Він, безперечно, відчував себе приналежним до іншого, більш вишуканого товариства, ніж той недбалий туристський люд, і зі свого нового, ширшого погляду, що спирався на почуття власної гідности, яке виокремлювало його з-посеред інших, та на почуття обов'язку, вважав, що йому тут не випадає веселитися й разом з цими бевзями валятись у снігу. Ні про які ескапади він не думав і був утіленням розсудливости. Радамант, звичайно, міг би дозволити те, що хлопець замислив, але, враховуючи заведений тут лад, усе-таки не дозволив би, тож Ганс Касторп вирішив діяти за його спиною.

Принагідно він посвятив у свій план пана Сеттембріні, й той від захоплення ледь не обняв його: «Ну, звичайно, інженере, ясна річ, зробіть це! Нікого не питайте, а беріться за справу — добрий геній навіяв вам цю думку! Поспішайте, поки охота не минула. Я йду з вами до крамниці, давайте негайно придбаємо це благословенне причандалля. Я б і в гори помчав з вами, в крилатих черевиках, як Меркурій, але не смію... У-у, що там «сміти чи не сміти»! Та мене б нічого не зупинило, якби я тільки «не смів», я просто не можу, я закінчена людина. Тоді як ви... Вам це не зашкодить, аніскільки не пошкодить, лише маєте розсудливо пам'ятати про міру. Ой, та що там, коли трохи й пошкодить, усе одно це вам добрий геній... Мовчу. Чудова затія! Після двох років перебування тут і така думка, — значить ядро у вас здорове, ставити хрест на вас ще рано. Браво, браво! Ви залишите нашого князя тіней з носом, купуйте лижі та попросіть, щоб їх занесли до мене або до Лукачека, а ще краще — в крамничку бакалійника. Коли треба, будете собі їх звідти брати і тренуватись, а потім понесетеся в далечину.

Так усе й сталось. У присутності пана Сеттембріні, який удавав із себе спеціаліста, хоча він нічогісінько в спорті не тямив, Ганс Касторп придбав у спеціалізованій крамниці на центральній вулиці пару елегантних лиж з чудового ясенового дерева, скритих брунатним лаком, з чудовими ремінцями, красиво загнутих спереду, а також палиці із залізними наконечниками та «бубликами» і, відмовившись від будь-якої допомоги, закинув собі на плечі та доніс до квартири Сеттембріні, а там уже домовилися з бакалійником, що лижі будуть стояти у нього. Достатньо надивившись на лижників, Ганс Касторп мав деяке уявлення, як обходитися з цим спортивним знаряддям, і почав потроху шкандибати на самоті біля майже безлісого схилу, неподалік від санаторію «Берґгоф», осторонь тих місць, де юрмилися спортсмени-початківці. Часом тут-таки стояв Сеттембріні, спершись на свій ціпочок, та елегантно схрестивши ноги, і спостерігав за ним, вітаючи вигуками «Браво!» перші успіхи лижника. Все обійшлося благополучно й того разу, коли Ганс Касторп, спускаючись розчищеною, петлястою дорогою до «Села», щоб залишити лижі в бакалійника, зустрівся з надвірним радником. Беренс не впізнав його серед білого дня, хоча початкуючий лижник ледве на нього не наскочив. Надвірний радник у хмарі сигарного диму покрокував собі далі.

Ганс Касторп переконався, що вміння, котре відчуваєш як внутрішню потребу, набувається досить скоро. Він не претендував на те, щоб стати віртуозом цього спорту, а того, що йому було потрібно досяг, навіть жодного разу не захекавшись і не спітнівши, всього за кілька днів. Він привчав себе тримати ноги разом, залишаючи на снігу паралельний слід, нарешті второпав, як орудувати палицями, рушаючи з місця, навчився з розгону, розпластавши руки брати перепони — невеликі горби та узвишшя, злітаючи та спускаючись, як корабель у шторм, і з двадцятого разу вже не падав, коли на повному ходу гальмував телемарком, виставивши одну ногу вперед, а другу зігнувши в коліні. Поступово він засвоював усе більше прийомів. Одного чудового дня він зник у білій імлі з поля зору пана Сеттембріні, який, склавши руки рупором, прокричав йому вслід якісь застереження і, цілком задоволений як педагог, пішов собі додому.

Гарно було у засніжених горах. Ця краса була не зовсім мирною й затишною, вона, скорше, нагадувала простори Північного моря при сильному західному вітрі, лише замість оглушливого ревіння вітру й хвиль тут стояла мертва тиша, яка сповнювала душу тим самим почуттям побожного трепету. Ганс Касторп у своїх нових довгих та гнучких «чоботах-скороходах» випробовував усі напрямки: уздовж лівого схилу в бік до Клаваделя або праворуч, попри Фрауенкірх та Ґларіс, за якими виглядала тінь масиву Амзельфлю; або до Дішматаля чи нагору, за «Берґгоф», до лісистого Зеегорну з його засніженою вершиною, що стирчала там, де закінчувалася смуга лісів, і далі, до Друзатшавальда, за яким проглядали білі обриси вкритого снігом кряжу Ретикон. Прихопивши лижі, він також підіймався у вагончику канатної дороги на Шатцальп і там, на висоті двох тисяч метрів, безтурботно розганявся на іскристих, засипаних сніговою пудрою схилах, звідки за ясної години відкривався величавий, широкий вид на ландшафт, де розгорталися його теперішні пригоди.

Ганс Касторп радів своїм успіхам, адже він бачив, як щось неприступне стало приступним, і перепони майже повністю зникли. Завдяки цьому вмінню він поринув у бажану самотність, у таку глибоку, що глибше й не буває, самотність, що сповнювала його єство почуттям чогось цілковито чужого людині й такого, що її заперечувало. З одного боку там було заросле смереками провалля, яке губилося в сніжній імлі, а з другого — скелястий бескид зі страхітливими циклопічними нагромадженнями снігу, що утворювали печери та склепіння. Тиша, коли він зупинявся й стояв нерухомо, щоб не чути себе самого, була абсолютною, цілковитою, то була ніби підбита ватою, незнана, нечувана беззвучність, яка ніде більше не була можливою. Вітерець ані шелесне верхівками дерев, ані поруху, ані щебету птахів. До цієї первозданної тиші якраз і прислуховувався Ганс Касторп, коли стояв ось так, спершись на лижну палицю, схиливши голову на плече, розтуливши рота. А серед цієї німої тиші тихо, невпинно, неквапно, беззвучно падав сніг.

Ні, цей світ в бездонному своєму мовчанні зовсім не був гостинним, гостя він приймав як чужинця, що опинявся тут на свій страх і ризик, а точніше — зовсім не приймав, він лише терпів його вторгнення, його присутність, терпів досить лячним чином, який нічого доброго не віщував, од цієї терпимости віяло чимось стихійним, грізним, навіть не ворожим, а байдужим та смертоносним. Дитя цивілізації, від народження далеке й чуже дикій стихії, гостріше сприймає її велич, аніж суворий син природи, що змалку пов'язаний з нею та призвичаївся до її буденної близькости. Цей зовсім не знає побожного остраху, з якою той, перший, високо звівши брови, постає перед нею; той острах, власне, визначає всі його почуття, все його ставлення до природи, змушує навіки зберегти в душі побожний трепет та лякливе хвилювання. Гансові Касторпу на своїх розкішних лижах, у светрі з верблюжої вовни та в крагах-обмотках, здавалося досить зухвалим ось так підслуховувати первозданну тишу, мертвотно безголосу зимову пустелю, й почуття полегшення, що піднялося в нього на зворотному шляху, тільки-но перше людське житло виринуло з туманної імли, допомогло йому усвідомити свій недавній стан, зрозуміти, що багато годин поспіль він був охоплений таємним, священним жахом. На острові Зюльт він стояв свого часу в білих штанях, самовпевнений, елегантний, сповнений почуття самоповаги, біля самих хвиль, що розбивались об берег, так ніби стояв біля клітки з левом, де звір, шкірячи грізні ікла, роззявляє пащу, глибоку, як безодня. Потім він купавсь, а пляжний черговий на березі сурмив у ріжок, попереджаючи про небезпеку тих, хто зухвало намагався зайти за першу хвилю, назустріч шторму, який уже наближався, тоді як хвиля, що якраз розсипалася, била в спину, мовби лев'яча лапа. У тих краях хлопець спізнав захопливу радість легкого любовного доторку до сил, у повних обіймах яких він би неминуче загинув. Але тоді він ще не знав тієї спокуси — зайти так далеко з цими захопленими доторками до смертоносної природи, щоб до повних обіймів залишалося кілька кроків. Бувши слабкою людською дитиною, хоча й оснащеною дарами цивілізації, він тоді не прагнув проникнути в глибину найстрашнішого, не бачив нічого ганебного в тому, щоб рятуватися втечею, перш ніж небезпечна близькість дійде до критичної межі й навряд чи пощастить утриматися на ній, адже тут уже йшлося не про бризки піни, не про легкі удари лев'ячої лапи, а про справжні хвилі, про ненаситну пащу моря.

Словом, тут, нагорі, Ганс Касторп набрався мужности, якщо мужність перед стихіями є не тупим раціоналізмом відносно до них, а свідомою самопожертвою та притлумленням у собі, через симпатію, страх смерти. Через симпатію? Так, звичайно, в цих вузьких, цивілізованих грудях Ганса Касторпа теплилася симпатія до стихій, і ця симпатія об'єднувалася з новим для нього почуттям власної гідности, яке він відчув, дивлячись на панство, що каталося на санчатах, і завдяки чому зрозумів, що йому пасує і є необхідною самотність глибша, значніша, ніж та готельнокомфортна самотність, якою він бавився в себе на балконі. З балкона дивився він на високі, затуманені гори, на танець заметілі, а в душі соромився, що дивиться на все це, заховавшись за бруствером затишку. Саме тому, а зовсім не через спортивний азарт чи вроджену любов до фізичних вправ, він навчився ходити на лижах. І якщо було трохи лячно серед сніжної мертвої тиші, — а йому, дитині цивілізації таки було трохи лячно, — то й що з того, життя тут, нагорі, вже давно привчило його стикатися розумом та почуттям з речами, від яких стає часом лячно. Дискусія Нафти та Сеттембріні також не сприяла благодушному настрою, заводячи на манівці, до великих небезпек. І якщо можна було говорити про симпатію Ганса Касторпа до снігової пустелі, то лише тому, що, всупереч своєму побожному жаху, він розглядав її як найкраще середовище для виношування всіх своїх думок, як найбільш пасуюче місце перебування для того, хто, правда, сам не знаючи, як то сталося, взяв на себе тягар правління, турботу про статус Homo Dei та його царства.

Тут не було чергового, який би сурмив у ріжок, повідомляючи про небезпеку, якщо тільки ним не був пан Сеттембріні в ту мить, коли складав руки рупором і щось кричав до Ганса Касторпа, що вже зникав серед снігу. Але той був сповнений почуттями мужности та симпатії, хоч і звернув на його вигук не більше уваги, ніж на викрик, що колись пролунав був у нього за спиною в карнавальну ніч, коли Ганс Касторп спрямував свої кроки у відомому напрямку: «Eh Ingegnere, un ро' di raggione, sa!»[50]

— Ну тебе, педагогічний сатано, з твоїми ribelione та raggione, — подумав він. — А все одно ти мені подобаєшся. Ти, звичайно, вітрогон, катеринщик, але твої наміри добрі, значно добріші, ніж у маленького злюки — єзуїта й терориста, та й люблю я тебе більше, ніж цього іспанського інквізитора з його поблискуючими окулярами, хоча, правда майже завжди на його боці, коли ви в педагогічному двобої сперечаєтеся за мою душу, як у середньовіччі Бог і чорт вели двобій за людину...

Обсипаний по пояс снігом, ніби пудрою, налягаючи на лижні палиці, Ганс Касторп пробирався до засніжених узвиш, білі покривала яких терасами здіймалися вище й вище — бозна-куди, навіть здавалося, що нікуди, оскільки їхні верхні краї зливалися з небом, так само білим, без початку й кінця; жодної вершини, жодних обрисів не було видно, Ганс Касторп підіймався назустріч до імлистого ніщо, а оскільки світ позаду нього — населена людьми долина — також незабаром зник з очей і жоден звук звідти до нього вже не долинав, то глибина самотности, ба навіть загублености, перш ніж він устиг про це подумати, перевершила його мріяння; то була самотність, глибока до жаху, необхідна передумова мужности. Praeterit figura hujus mundi[51], — сказав він про себе латиною, то була зовсім не гуманістична латина, цей вислів він якось чув від Нафти. Ганс Касторп зупинився, щоб роззирнутись. Куди не поглянь, ніде нічого не видно, окрім маленьких пушинок лапатого снігу, які з'являлися з білої високости й м'яко лягали на білу землю, а навкруги все німувало страшенною тишею. У той час, як його погляд упирався в білу, засліплюючу пустку, він відчув прискорене від підйому биття серця — цього м'язового органу, тваринний вигляд якого, і те, як воно тріпонеться, він, можливо, трохи зухвало, підгледів під тріск та спалахи блискавок у кабінеті для просвічування. Нараз його охопило почуття розчулення, простенька, побожна симпатія до свого серця, до людського серця, що б'ється, такого самотнього тут, серед крижаної пустки, зі своїм питанням, зі своєю загадкою.

Ганс Касторп рушив далі, ще вище, до неба. Часом він застромлював верхній кінець лижної палиці в сніг і, витягаючи її, дивився, як з глибини отвору виплюскується синє світло. Це його забавляло, він довго затримувався на одному місці, знову й знову спостерігаючи за маленьким оптичним феноменом. То було таке особливе, ніжне, гірсько-глибинне світло, зеленаво-блакитне, прозоре, як крига, й, водночас, відтінене й таємничо привабливе. Воно нагадувало йому блиск та колір певних очей, фатально-розкосих очей, які пан Сеттембріні, що твердо стояв на гуманістичних позиціях, презирливо охрестив «татарськими щілинками» та «вогниками степового вовка», — давно бачені й неминуче знову віднайдені очі Гіппе та Клавдії Шоша. “Охоче, — внапівголоса промовив він серед німої тиші... — Тільки дивися, не зламай: “Il est a visser, tu sais”.[52]

І внутрішнім слухом Ганс Касторп почув благозвучні заклики отямитися.

Праворуч, неподалік за туманом, проглядав ліс. Він рушив до нього, щоб мати перед очима земну мету замість біліючої трансцендентности, і раптом скотився вниз, зовсім не помітивши перед собою різкого схилу. Його засліпило, і він не мав жодного уявлення про місцевий рельєф. Нічого не було видно; все розпливлося перед очима. Зненацька він наривався на якісь перепони. Ганс Касторп віддався на ласку того схилу, навіть не оцінивши оком його крутизни.

Ліс, що привабив сюди Ганса Касторпа, починався по той бік провалля, в яке він випадково з'їхав. Він рушив засипаним снігом яром, помітивши, що ближче до гори він стає пологішим, іде донизу. Що довше хлопець спускався, то крутішими ставали береги, улоговина тунелем урізалася вглиб гори. Потім носи його лиж знову дивилися догори; ґрунт ставав вищим, бокові стіни зійшли нанівець. Так бездоріжжям Ганс Касторп знову вийшов на відкритий схил, що здіймався до неба.

Глицевий ліс був тепер збоку від нього й під ним; Ганс Касторп повернув і, швидко з'їхавши донизу, опинився серед засніжених смерек, останніх дерев великого бору, що клином заходив на безлісий простір. Під деревами він відпочив, викурив цигарку, досі приголомшений, схвильований і пригнічений бездонною тишею та таємничою самотністю, та він пишався, що завоював їх, і був сповнений відваги від усвідомлення свого почесного права на таке оточення.

Була третя по обіді. Пообідавши, він зразу пішов, маючи намір прогуляти «головне лежання» та підвечірок, але повернутися ще завидна. Почуття волі окрилювало його думки, адже перед ним було багато годин блукання серед величавих просторів. У кишеню бриджів він запхнув плитку шоколаду, а в камізельку під светром — маленьку плящину портвейну.

Сонце заледве можна було розрізнити серед густого туману. Позаду, там, де закінчувалася долина, на куті гірського кряжу, невидимого для Ганса Касторпа, темні хмари та непроглядна мла, здавалося, рухались йому назустріч. Скидалося на те, що знову піде сніг і, можливо, сильніший, ніж було потрібно для задоволення його мрії про справжню заметіль. І справді, маленькі, беззвучні пушинки лапатого снігу все густіше падали на гірське плато.

Ганс Касторп вийшов із-за дерев, простяг руку й очима дослідника-любителя став роздивлятися скупчення сніжинок, що падали йому на рукав. На вигляд це були безформні віхтики, та він уже не раз дивився на подібні до них через збільшувальне скло і чудово знав, з яких витончених, крихітних коштовностей із чітким візерунком вони складаються — з вишуканих клейнодів, орденських зірок, діамантових пряжок; найкращий ювелір не зміг би виробити розкішніших та філіґранніших виробів. Так, з цими пушинками, що тягарем лягали на дерева та застилали простори, якими він катався на лижах, все було все-таки інакше, ніж зі звичним йому з дитинства морським піском, який вони нагадували: адже сніжинки, як відомо, складалися не із щонайменших кам'яних крупинок, а з міріадів водяних часток, які в процесі замерзання викристалізувались у симетричну розмаїтість, — часток тієї неорганічної субстанції, яка струмує в життєвій плазмі, в рослинах, у людському тілі, — і серед міріадів чарівних зірочок, з їхньою таємною мікророзкішшю, недоступною для зору, не створеною для людського ока, жодна не була подібна на іншу; то була безмежна жага до винахідливости у видозмінах та найвитонченіших перегрупуваннях тієї самої основної схеми — правильного шестикутника. Але кожне з цих крижаних створінь було в собі безумовно пропорційним, холодно симетричним, і саме в цьому полягало щось зловісне, антиорганічне, вороже до життя; надто вони були симетричними, такою не могла бути субстанція, призначена для життя, оскільки життя здригається від жаху перед такою надмірною точністю, такою абсолютною правильністю, сприймає її як смертоносне начало, як таємницю самої смерти. Й Гансові Касторпу здалося, що він зрозумів, чому древні зодчі, споруджуючи храми, зумисне і потай порушували симетрію в порядку колон.

Він відштовхнувся, ковзнув на своїх дерев'яних полозках товстим сніговим настилом лісової галявини, з'їхав донизу, в імлу, і майнув далі, злітаючи нагору та ковзаючи вниз, без певної мети та без поспіху, далі мертвою округою, яка своїми спорожнілими хвилястими просторами, своєю висхлою рослинністю — де-не-де серед снігу темніли скорчені карликові сосонки, — своїми м'яко окресленими пагорбами на обрії надзвичайно нагадувала дюни Північного моря. Ганс Касторп зупинився і довго розглядав цю подібність, задоволено хитаючи головою; розпашіле обличчя та легке тремтіння рук і ніг — своєрідна дурманяча суміш збудження і втоми — викликали в ньому не досаду, а приємний спогад про подібний вплив морського повітря, яке також бадьорило та водночас було насичене присипляючими речовинами. З великим задоволенням відчував він запаморочливу незалежність та вільну рухливість. Перед ним не простиралася дорога, яка б його зв'язувала, позаду не пролягав шлях, який привів його сюди й мав звідси вивести. Спочатку ще траплялися віхи, вбиті в землю кілки, позначки на снігу, та він спробував якомога скоріше вислизнути з-під їхньої опіки, оскільки вони нагадували йому чергового з ріжком, а отже не пасували до його внутрішнього зв'язку з великою зимовою пустелею. За засніженими скелями, які він обминав то праворуч, то ліворуч, був крутий схил, потім рівне плато і, врешті, гірський кряж, провалля та перевали якого були вистелені пухнастим білим килимом і видавалися надзвичайно доступними та неймовірно привабливими. Так, душа Ганса Касторпа легко піддавалася на спокусу високости та далечини, на спокусу самотности, яка щораз по-новому відкривалася перед ним, і, ризикуючи спізнитися, він усе далі заглиблювався у мовчання, суворе, непривітне, яке не обіцяло нічого доброго, хоча його внутрішня напруга та тривога вже давно обернулися на відвертий страх перед темрявою, що передчасно наближалася, опускаючись на навколишню місцевість, ніби велика сіра пелена. Цей страх дав йому усвідомити, що дотепер він мимоволі робив усе можливе, щоб збитися з дороги, забути, в якому напрямку розташована долина та «Село», і це йому цілковито вдалося. Зрештою, він міг би собі сказати: якщо зараз поверне і ввесь час ітиме під гору, то опиниться в долині, хоча, можливо, не біля самого «Берґгофа», опиниться досить швидко, навіть надто швидко, а отже не використає свого часу; з іншого боку, якщо його застане заметіль, то він навряд чи скоро знайде дорогу додому. Але через це передчасно тікати він не хотів, хоч би як напосідався його страх перед стихією. То було неспортсменським рішенням, адже спортсмен стикається зі стихіями лише доти, поки він є їхнім паном та повелителем, спортсмен завжди обережний і, тому що розумніший, іде на поступки. Але те, що діялося в душі Ганса Касторпа, можна було означити тільки одним словом: виклик. І хоч хай би скільки докору звучало в цьому слові, навіть якщо, точніше, саме тоді, коли свавілля почуттів, що виривається з нього, пов'язане з відвертим страхом, та все-таки можна по-людськи зрозуміти, що в глибині душі хлопця, тобто чоловіка, що роками жив так, як той тут накопичується, або, як сказав би інженер Ганс Касторп, «акумулюється» багато-чого такого, що одного чудового дня неминуче розряджається у вигляді найпростішого, але гірко-нетерплячого: «То й що!» або «Що буде, те буде!», тобто розрядка відбувається у формі виклику та відмови від розумної обережности. Отже, він рушив уперед на своїх «чоботах-скороходах», поковзнувся на схилі, перетнув ще одну галявину, де трохи віддалік стояла дерев'яна споруда, чи то якась стодола, чи то хатка пастухів, на даху якої було навалено каміння, щоб не знесло, — далі вибрав напрям до найближчої гори, хребет якої ощетинився смереками, а за ним громадились оповиті імлою вершини. Порослий поодинокими деревами косогір, що виріс перед ним стіною, здавався зовсім неприступним, але трохи праворуч його можна було сяк-так обійти, не втомлюючи себе крутим підйомом, і побачити, що там буде далі. Саме цим дослідженням і зайнявся Ганс Касторп, попередньо з'їхавши з галяви, на якій стояла хижка, у досить глибоку низину з проваллям ліворуч.