Розділ шостий

Юнаки об'їжджали коней, бігли, тримаючись за недоуздки, поряд зі скакунами, що хропіли, махали головами, басували, а хлопці присаджували їх, смикаючи донизу довгий повід, або ж без сідла, босими ногами лупцюючи коней по масних боках, неслись прямісінько в море; й м'язи вигравали під шкірою золотаво-смаглявих спин юних вершників, а гучні вигуки, якими вони обмінювались один з одним або ж заохочували коней, з незрозумілої причини звучали просто дивовижно. Побіля невеликої затоки, що глибоко врізалася в суходіл і, як гірське озеро, віддзеркалювала береги, пішли в танок дівчата. Одна з них, із косами, зібраними ззаду у високий вінок, від якої віяло особливою чарівністю, сиділа, випроставши ноги на невеликій улоговині, й грала на пастушій флейті, дивлячись на подруг попри свої рухливі пальці, що перебирали лади; в довгих та широких шатах вони то кружляли кожна окремо, з посмішкою простягаючи руку, то, поєднавшись у пари, ніжно притулялися щока до щоки, а за спиною дівчини, що грала на флейті, за її білою, довгою та через підняті руки ніби ніжно закругленою спиною, сиділи або, обнявшись, стояли інші сестри й, стиха перемовляючись, дивилися на танцівниць. Неподалік група юнаків управлялася в стрільбі з лука. Можна було спостерігати за тим, як старші навчали ще невмілих кучерявих підлітків натягувати тятиву та тримати лук, цілились разом з ними, зі сміхом підтримували тих, хто похитнувсь од віддачі у мить, коли з дзвоном вилітала стріла. Інші вудили рибу. Вони лежали ницьма на плескатому узбережнім камінні, задерши одну ногу догори, опустивши вудочки в море, та безтурботно балакали з сусідом, який, увесь зігнувшись, намагався якомога далі закинути гачка з наживкою. Нарешті, багато інших були зайняті спуском на воду судна з високими облавками, щоглою та реями; вони штовхали його, тягли, впираючись ногами, й повільно зсували в море. Діти гралися й зойкали в морській піні. Молода жінка, що лежала на піску, підвелася на ліктях, обернулась, підтягла рукою вище до грудей квітчасту одіж, а другу руку звела догори, намагаючись упіймати гілку з плодами, якою її дражнив вузькостегний чоловік, що стояв у неї в головах. Багато людей розмістилося в заглибинах серед скель, інші стояли нерішуче перед водою і, обхопивши плечі перехрещеними на грудях руками, обережно мацали ногою, чи тепла вода. Пари прогулювалися вздовж берега, й уста того, кому дівчина довірила вести себе, торкалися її вушка. Довгошерсті кози стрибали з виступу на виступ, під наглядом юного пастуха, що стояв на скелі, спираючись на довгий посох, стояв у капелюсі з відігнутими назад крисами на русявих кучерях.

«Як чудово!» — подумки захоплювався Ганс Касторп. — Як радісно й приємно дивитися на все це! Які вони всі гарні, розумні, здорові! Й це не зовнішня оболока — вони розумні та достойні й ізсередини. Дух, що ліг в основу їхнього існування, дух та сенс, із яким вони разом живуть та одне з одним спілкуються, ось що так захоплює й зворушує». Ганс Касторп мав на увазі щиру приязнь та спокійну взаємну увагу, що є основою спілкування сонячних людей, цю приховану за легкою посмішкою шанобливість, яку вони непримітно, тільки внаслідок загальної спільности почуттів чи певної ідеї, ввібраної в плоть і кров, виказували один одному на кожному кроці, то була навіть більше, ніж шанобливість — гідність та серйозність, але розчинені веселістю, ці якості визначали всю їхню поведінку лише як щось невисловлене, духовний вплив цієї просвітленої серйозности, якоїсь розумної благочестивости, якій, щоправда, була не чужа певна церемонійність. Адже зовсім неподалік, на круглому, вкритому мохом камені, в брунатній сукні, спущеній з одного плеча, сиділа молода мати та годувала груддю дитину. Й кожен перехожий вітав її на свій лад, у якому поєднувалося все, що виразно замовчувалося поведінкою цих людей: юнаки, при вигляді втіленого материнства швидко й ритуально складали руки хрестиком на грудях і, посміхаючись, схиляли голову, дівчата майже невидимим рухом прихиляли коліна, як прихиляє їх побожний прочанин, проходячи повз головний вівтар. Але при цьому вони по кілька разів — жваво, весело, сердечно — кивали їй головою. І це поєднання обрядової покірности та невимушеної доброзичливости, та ще й неквапна ласкавість, з якою мати відводила очі від свого малюка (полегшуючи йому роботу, вона злегка притискала вказівним пальцем грудь біля пипки) й усмішкою дякувала тим, хто вшановував її, все це разом викликало в Ганса Касторпа справжнє захоплення. Він ніяк не міг удосталь надивитися й лише, хвилюючись, запитував себе, чи не заслуговує суворої кари за оце підглядання, за оце підслуховування сонячно-шляхетного щастя, непосвячений, такий грубий, негарний та недолугий.

Схилялося на те. Нижче того місця, де сидів Ганс Касторп, красивий хлопчик, пишне волосся якого було зачесане на бік і, ледь здійнявшись над чолом, спадало на скроні, сидів осторонь від інших, притиснувши до грудей схрещені руки, — не сумний чи сердитий, ні, просто він сидів осторонь. І цей хлопчик побачив Ганса Касторпа, звів на нього очі, потім його погляд став перескакувати з Ганса Касторпа на строкаті картини узбережжя: він явно підглядав за спостерігачем. Раптом він подивився поверх його голови, поглянув у далечінь, і з його красивого дитинного обличчя зі строгими рисами враз зникла усмішка братерської уваги, що вигравала тут на всіх обличчях, і хоча брови його не насупились, але в рисах з'явилася суворість, кам'яна, позбавлена виразу, непроникна, смертельна замкненість, від якої Ганса Касторпа, що вже був заспокоївся, кинуло в холодний піт, оскільки він почав здогадуватися, що вона означає.

Ганс Касторп також озирнувся... Могутні колони без цоколя, складені з циліндричних блоків і порослі на стиках мохом, здіймалися над ним, — колони, що утворювали ворота храму; на широких сходах, що вели до нього, він якраз і сидів. Він підвівся з тяжким серцем і пішов сходами вниз, увесь час тримаючись краю, і потім звернув у прохід під ворітьми, звідки вийшов на вулицю, вимощену кам'яними плитами, що привела його до нових пропілеїв. Він пройшов також через них, і перед ним відкрився храм, масивний, сіро-зелений від часу, з крутим ступінчастим цоколем та широким фасадом, що покоївся на капітелях потужних, майже присадкуватих колон, які догори тоншали і над якими то там, то там стирчав зрушений з місця круглий уламок каменю. Докладаючи значних зусиль, допомагаючи руками та важко сапаючи, оскільки йому все більше тиснуло в грудях, Ганс Касторп добувся високими сходами до лісу колон. То була дуже глибока колонада, й він блукав нею, як у лісі, між букових стовбурів побіля блідого моря, старанно минаючи її середину. Але його мимоволі тягло до неї, і там, де колони розступалися, він побачив скульптурну групу, дві камінні жіночі постаті на одному цоколі, як виявилося, мати й донька: одна, старша, поважніша, сиділа, ввесь її образ, образ матрони, світився величавою лагідністю, лише брови були скорботно насупленими над порожніми очницями; туніка фалдами спадала з-під тоги, а на кучеряві коси було накинуте покривало; однією рукою вона обіймала другу фігуру, з округлим дівочим обличчям та руками, що ховалися в складках одягу.

Ганс Касторп споглядав цю групу, і серце його чомусь стискалося тяжким, неясним передчуттям. Він боявся вірити собі, але все-таки був змушений обминути скульптури й крокувати далі, попри подвійний ряд колон. Перед ним постали металеві двері, прочинені до середини храму, і в бідолахи підігнулися коліна від жаху перед тим, що він побачив. Двоє сивих бабищ, напівголі, кошлаті, з відвислими грудьми та пипками завдовжки з палець, огидно вовтузилися серед розжарених пателень. Над великою чашею вони розривали немовля, розривали його в шаленій тиші голими руками, — Ганс Касторп бачив біляве тонке волосся, замазане кров'ю, — й пожирали шматки, так що крихкі кісточки хрустіли в них на зубах і кров стікала з пересохлих губів. Ганс Касторп просто закляк. Хотів затулити очі руками і не міг. Хотів утекти й не міг. А ті, за своїм мерзенним, жахливим заняттям, вже помітили його й стали потрясати закривавленими кулаками, лаятися беззвучно, але брудно й безсоромно, та ще й говіркою батьківщини Ганса Касторпа. Йому стало погано, нудно, як ніколи досі. У відчаї він рвонув з місця і, ковзнувши спиною по колоні, впав додолу, — огидний, підступний шепіт усе ще звучав у його вухах, жах, що аж серце холоне, досі сковував його — і... опам'ятався біля своєї хижки, лежачи боком на снігу, притулившись головою до стіни, з лижами на ногах.

Але це не було справжнім пробудженням; він лише моргнув очима, радіючи зникненню мерзенних бабищ, і все-таки до кінця не второпав, та, зрештою, йому це було байдуже, чи лежить він біля колони храму, чи біля лісової хижки, й частково ще досі спав, тільки вже не строкаті картини ввижалися йому, а він думав уві сні, думав не менш вигадливо та зухвало.

«Так і знав, що то лише сниться, — бурмотів він про себе. — Мені наснився сон чудовий і страшний. Власне кажучи, я завжди це знав і все сам для себе створив — зелений парк, чудову вологу, і все інше прекрасне й огидне — все це я майже знав наперед. Але чи можливо таке знати і створювати для себе, так себе тішити та лякати? Звідкіля вони в мене взялися: чудова бухта з островами, а потім пропілеї та храм, на який указали мені очі того гарного підлітка, що сидів осторонь? Сни приходять не лише з власної душі, я б сказав, що сни бачиш анонімно й спільно з іншими, хоч і на свій манер. Велика душа, якої ти є лише часткою, снить через тебе й по-твоєму про речі, які завжди приходять у її сни: про свою юність, надію, щастя, про мир і... про свій кривавий бенкет. Ось я лежу біля колони, і в мені ще живуть залишки мого сну: моторошне видовище кривавого бенкету й те, що було до нього — радість при вигляді щастя та шляхетних звичаїв світлого народу. Мені належиться таке, я переконаний: за мною закріплене право лежати тут і снити про все це. Я багато чого дізнався від тих, хто мешкає тут, нагорі, про дезертирство та про розум. З Нафтою та Сеттембріні я блукав небезпечними вершинами. Я все знаю про людину. Я пізнав плоть і кров, я повернув хворій Клавдії олівець Пшибислава Гіппе. Але той, хто пізнав плоть, життя, той пізнав і смерть. І це ще далеко не все, то лиш початок, якщо дивитися з педагогічної точки зору. Треба це з'єднати з іншою половиною — протилежною. Адже інтерес до смерти та хвороби є нічим іншим, як особливим інтересом до життя, як то доводить гуманістична наука медицина, котра завжди так шанобливо, латиною, звертається до хвороби та смерти, а сама є лише тінню того великого найважливішого, що я від повноти почуттів назву справжнім його ім'ям: це важка дитина життя, це людина та її призначення в світі, її царина та її царство... Я незгірш у ній розбираюся, багато чого навчився в тих, хто мешкає тут, нагорі. Мене так високо закинуло над рівниною, що я, бідолашний, ледь не задихнувся; зате мені все видно звідсіля, з підніжжя колони... Я снив про призначення людини, про її пристойно-розумне та шляхетне товариство на тлі жахливого, кривавого бенкету, що відбувався в храмі. Чи, може, сонячні люди тому такі поштиві та уважні одне до одного, бо потай знають про те жахіття? В такому разі вони зробили з цього досить витончені та галантні висновки! В душі я заодно з ними, а не з Нафтою, але й не із Сеттембріні — обидва балакуни. Один — злий спокусник, а другий усе сурмить у ріжок розуму і гадає, що так він може вилікувати навіть божевільного, що є цілковитим несмаком. Це філістерство, гола етика, безбожність і більше нічого. Але й на бік куцого Нафти я також не стану, з його релігією, яка є нічим іншим, як суцільною guazzabuglio[54] Бога і чорта, добра і зла, яка годиться лише для того, щоб окрема людина кидалася в неї сторчака, для того, щоб містично розчинитись у загальному. Ох же ж ці педагоги! Їхні суперечки та протилежні опінії — то лишень guazzabuglio, метушлива какофонія бою, й вона не заглушить того, хто мислить хоч на йоту незалежно і чистий своєю душею. Питання про аристократизм! Шляхетність! Що шляхетніше: життя чи смерть, хвороба чи здоров'я, дух чи природа? Хіба ж це суперечності? Даруйте, хіба ж це питання? Ні, не питання, й питання про те, що є шляхетнішим, також не існує. Дезертирство в смерть є невіддільним від життя, без нього життя б не було, а стояти посередині, посередині між дезертирством та розумом — ось призначення Homo Dei; отже й царство людини — посередині між містичним єднанням та легковажним індивідуалізмом. Я бачу людину зі своєї колони. Вірна своєму призначенню, людина, Homo Dei, має бути вишукано поштивою та дружньо шанобливою до самої себе: шляхетною є саме вона, а не суперечності. Людина є господарем суперечностей, через неї вони існують, а отже людина є шляхетнішою за них. Шляхетнішою за смерть, адже смерті годі змагатися зі свободою людського розуму. Шляхетнішою за життя, адже йому годі змагатися з чистотою людського серця. Ось я й склав поему про людину. Хочу запам'ятати її. Хочу бути добрим. Не хочу дати смерті владу над моїми думками. Адже саме в цьому й ні в чому іншому полягає доброта та любов до людини. Смерть є великою силою. Перед нею здіймають капелюха, схиляють голову, намагаються ступати нечутно. Вона носить шляхетне жабо минулого, і на її честь ми вдягаємося строго, у все чорне. Розум постає блазнем перед нею, він же не більше, ніж чеснота, тоді як вона — свобода, дезертирство, безформність, хтивість. Хтивість, каже мій сон, не любов. Любов та смерть, не варто їх поєднувати, вийде несмак і помилка! Любов протистоїть смерті, тільки любов, а не розум, сильніша за неї. Тільки вона, а не розум, навіює нам добрі думки. Й форма складається єдино з любови та добра: форма та звичай розумно-дружнього спілкування, прекрасне людське царство, що мовчки озирається на кривавий бенкет. О, як чітко мені все снилося, як гарно я правив! Я хочу про це пам'ятати. У серці своєму хочу зберегти вірність смерті, та буду ясно пам'ятати, що вірність смерті, вірність минулому є злом, темною хтивістю, людиноненависництвом, раз вона визначає наші думки та дії. Заради любови та добра людина не має дати смерті владу над думками. І з цим я прокидаюся... На цьому я до кінця додивився свій сон і досяг мети. Давно вже я шукав ці слова: і там, де явився мені Гіппе, і на моїй лоджії, скрізь. Пошук завів мене аж у засніжені гори. І тепер я знайшов. Сон ясно мені вказав, щоб я запам'ятав це назавжди. О, я в захопленні, і це мене зігріло. Моє серце б'ється сильно й знає чому. Воно б'ється не лише з фізіологічних причин, не так, як ото у мертвого далі ростуть нігті; воно б'ється так від людського почуття щастя. Слова мого сну — то трунок, кращий від будь-якого портвейну чи елю! Цей трунок біжить моїми жилами, як любов і життя, і я прокидаюся зі сну та його картин, таких небезпечних, що загрожували моєму молодому життю... Вставай, уставай! Розплющ очі! Ось твої руки й ноги, там у снігу! Зберись із силами, вставай! Поглянь-но, небо прояснилось!»

То було надзвичайно важко — вивільнитися з пут, що його стягували, хилили до землі, проте стимул, який він зміг перед собою поставити, виявився сильнішим. Ганс Касторп із силою вперся ліктем, мужньо підтяг коліна, рвонувся, знайшов точку опори, підвівся на ноги. Він притоптав лижами сніг, поплескав себе по ребрах, посмикав плечима, при цьому ввесь час неспокійно й напружено вдивляючись у небо, де серед легких, сіруватих хмар, що повільно пливли собі геть, стали з'являтися блідо-блакитні просвіти й нарешті постав тонкий серп місяця. Ледь сутеніло. Ні вітру, ні хуртовини. Незворушну, мирну гору навпроти, зі щетиною смерек на хребті, було ясно й чітко видно. Тінь огортала лише її нижню половину, а верхня купалася в ніжному рожевому світлі. Що трапилося, що відбулось на світі? Чи це вже ранок? Але тоді це означає, що він усю ніч пролежав на снігу й не замерз, усупереч тому, що писалося в книжці. Ані руки, ані ноги в нього не відмерзли і не ламалися з хрускотом, поки він з великою ретельністю тупав, обтрушувався, бив себе по литках, у той самий час намагаючись збагнути своє становище. Вуха, кінчики пальців на руках і ногах у нього, правда, заніміли, але не більше, ніж то бувало під час вечірньої процедури лежання на лоджії в холодну погоду. Нарешті йому вдалося дістати годинника. Він ішов. Не зупинився, як то бувало часом, коли забував його завести на ніч. І показував він не п'яту, де там, до п'ятої було ще хвилин дванадцять-тринадцять. Якась дивовижа! Та невже він пролежав у снігу якихось десять хвилин чи трохи більше й примудрився навигадувати стільки щасливих та страшних картин, стільки відчайдушних думок, а шестикутний розгул закінчився так само раптово, як і почався. У такому разі йому рідкісно поталанило й він повернеться додому. Адже двічі сни та вигадки скеровували його до пробудження: один раз від жаху, другий — з радощів. Таке враження, що життя повелося доброзичливо до своєї заблукалої важкої дитини...

Хоч би там як, чи ранок, чи вечір (без сумніву, ще досі було пізнє післяобіддя), але ніщо (ані зовнішні обставини, ні власне його самопочуття) не перешкоджало Гансові Касторпу рушити назад додому. Він якось розгонисто, ледь не навпростець з'їхав у долину, де вже засвітили вогні; до того ж дорогу йому достатньо освітлювали прощальні відблиски денного світла на снігу. Він спустився через Бременбюль, попри Маттенвальд і о пів на шосту вже був у «Селі», залишив там свої лижі в бакалійника, зайшов перепочити на горище до Сеттембріні та розповів йому про те, що його в горах застала завірюха. Гуманіст був просто в жасі. Він схопився за голову, вилаяв за таку небезпечну легковажність та кинувся розпалювати пухкаючу спиртівку, щоб напоїти втомленого гостя кавою, міцність якої, зрештою, не завадила тому, що Ганс Касторп тут-таки заснув на стільці.

За годину він уже опинився у високоцивілізованій атмосфері санаторію «Берґгоф». За вечерею він наминав за обидві щоки. Потроху блякло все, що було наснилось. Думки, які снували в голові, вже того вечора стали здаватися йому не зовсім зрозумілими.

По-солдатськи, відважно

Ганс Касторп увесь час одержував короткі звістки від свого брата, спершу добрі, сповнені надій, згодом уже менш захопливі, й, нарешті, новини, що лиш абияк прикрашали щось досить печальне. Довга вервечка листівок починалася з веселого повідомлення Йоахима про вступ до полку та романтичну церемонію, яку в своїй листівці у відповідь Ганс Касторп назвав принесенням обітниці бідности, цноти та послуху. Продовження було так само життєрадісним: поштівки, що повідомляли про різні етапи вдалого службового шляху, дуже гладенького завдяки пристрасній любові до своєї справи та прихильності начальства, завжди закінчувалися привітами та поклонами. Йоахим, який протягом кількох семестрів відвідував університет, був звільнений від проходження курсу в військовому училищі. Вже перед Новим роком йому надали звання унтер-офіцера й він прислав свою фотографію в мундирі з нашивками. Короткі його повідомлення були перейняті почуттям глибокої пошани перед духом ієрархії, якому він тепер підпорядковувався, суворої в питаннях чести, ідеально підігнаної та, водночас, гумористично-стримано поблажливої до людських слабин. Він переповідав анекдоти про свої романтично-складні стосунки з фельдфебелем, фанатичним служакою, що завжди бурчав і в недосвідченому рядовому бачив майбутнього начальника; Йоахим таки вже відвідував офіцерський клуб. Усе це було кумедно й дикувато. Потім мова велася про те, що його допустили до іспиту на офіцерський чин. На початку квітня Йоахим став лейтенантом.

Здавалося, немає на світі людини щасливішої, людини, чиє єство та бажання злилися настільки з цією особливою формою життя. З якимось соромливим захопленням розповідав він, як уперше йшов повз ратушу в парадному однострої, молодий і красивий, і ще здалеку гукнув «Відставити!» вартовому, що віддав йому честь. Він повідомляв про дрібні прикрощі та про задоволення, яке одержував од служби, про таке приємне почуття товариськости, про хитрувату вірність його денщика, про комічні випадки під час муштрового вишколу чи на заняттях з військового статуту, про огляди та дружні застілля. Часом згадував про свої світські обов'язки, про візити, звані обіди, бали. Про здоров'я жодного слова.

До самого літа — жодного слова. Потім надійшла звістка, що він лежить у ліжку і, на жаль, був змушений подати рапорт про хворобу: невелика лихоманка, за два-три дні минеться. На початку червня він знову був у строю, та в середині місяця знову «розклеївся» й гірко нарікав на прикре «невезіння», між рядків відчувався його страх не одужати до початку великих маневрів у серпні, про які він наперед радів усім серцем. Дурниці! В липні він був абсолютно здоровим, та потім зайшла мова про медичне обстеження, призначене через ці прокляті коливання температури, тепер від нього багато залежатиме. Про результати цього обстеження Ганс Касторп тривалий час нічого не чув, а коли звістка нарешті надійшла, то вона була не від Йоахима — він був або не в змозі писати, або соромився, — а від його матері, пані Цімсен, яка дала телеграму. У телеграмі було сказано, що лікарі вважають за необхідне надати Йоахиму відпустку на декілька тижнів, рекомендують перебування в горах, негайний від'їзд. Прохання зарезервувати дві кімнати. Відповідь оплачено. Підпис: тітка Луїза.

Був кінець липня, коли Ганс Касторп перебігав очима цю депешу, лежачи на своєму балконі, потім прочитав ще раз і ще раз. При цьому він злегка похитував головою, власне, навіть не головою, а всім корпусом і крізь зуби цідив: «Т-так, т-так, т-так!.. Ну, ну, ну! — Йоахим повертається», — зрадів він нараз. Та тут-таки знітився й подумав: «Гм-гм, досить-таки серйозні новини. Можна навіть сказати, нічого собі сюрприз. Хай йому грець, як швидко все сталося — вже визрів для своєї батьківщини! Мати їде з ним (він сказав «мати», а не «тітка Луїза»; його родинні почуття, зв'язок з родиною поступово ставав усе слабкішим, перетворювався в ледь не відчуженість) — кепські справи. Та ще й напередодні тих маневрів, про які бідака так мріяв! Гм-гм, є тут добра частка ницости, знущальної ницости, факт просто-таки антиідеалістичний. Тріумф тіла, воно хоче не того, що душа, воно пробивається наперед, яке приниження для людей високого злету думки, які вчать нас, що тіло підпорядковане душі. Здається, вони не відають, що кажуть, адже якби вони мали рацію, це кинуло б на душу досить сумнівну тінь, принаймні цього разу. Sapienti sat[55], я знаю в чому тут справа. Адже питання, яке я ставлю, якраз і зводиться до того, наскільки помилковим є протиставлення душі та тіла, бо вони ж настільки поєднані між собою й ведуть спільну гру, — люди високого лету, на щастя, про це не думають. Добрий Йоахиме, ну кому охота ставати поперек дороги твоєму завзяттю! Наміри твої чесні, але що таке чесність, коли душа й тіло ведуть спільну гру? Чи це можливо, що ти не зміг забути свіжих парфумів, високих грудей та безпричинного сміху, що чекають на тебе за столом пані Штер?.. Йоахим повертається! — знову подумав Ганс Касторп і аж здригнувся від радости. — Він повертається, очевидно, в поганому стані, але ми знову будемо разом, я вже не житиму сам по собі. Це добре. Звичайно, не все буде зовсім так, як раніше; адже його кімната зайнята пані Макдональд, яка заходиться там своїм беззвучним кашлем, і, звичайно, на столику поряд з ліжком стоїть фото її синка, а може, вона тримає те фото в руках. Але це вже фінальна стадія і якщо кімната ніким попередньо не зарезервована, то... Тимчасово можна взяти також іншу. Номер 28 вільний, наскільки я знаю. Треба негайно повідомити адміністрацію та сходити до Беренса. Оце-то новина, правда, з одного боку, сумна, та з іншого — просто чудова, у кожному разі, вагома новина! Треба лише дочекатися, коли прийде колега і скаже, вітаючись, «втань». А він зараз буде, адже ось уже пів на четверту. Хочеться його поспитати, чи він і в цьому випадку дотримуватиметься думки, що тілесне треба розглядати як щось вторинне...»

Ще перед підвечірком Ганс Касторп зайшов до адміністрації. Кімната, яку він запримітив, на тому самому коридорі, що і його власна, була вільною. Для пані Цімсен також знайдеться місце. Він поквапно рушив до Беренса й застав його в лабораторії з сигарою в одній руці та пробіркою з чимось безбарвним у другій.

— Пане надвірний раднику, знаєте, я хочу вам дещо повідомити.

— Знаю, що неприємностям нема кінця-краю, — відповів пневмотом. — Це Розенгайм з Утрехту, — і він тицьнув сигарою на пробірку. — За Ґаффкі десять. А тут заходить директор фабрики Шмітц, влаштовує крик і скаржиться, що Розенгайм сплюнув на доріжку, — і це, маючи десять за Ґаффкі. І я, мовляв, маю винести йому добрячу догану. Але якщо я винесу догану, з ним станеться нервовий напад, адже він надзвичайно дражливий, а родина Розенгаймів усе-таки займає три кімнати. Я не можу його вигнати, у мене будуть неприємності з дирекцією. Ось бачите, в які конфлікти втрапляєш щомиті, хоча тобі так хочеться тихо й на совість займатися своєю справою.

— Дурне діло, — промовив Ганс Касторп як «своя людина» та бувалий пацієнт. — Я знаю обох. Шмітц є надзвичайно коректною та акуратною людиною, а Розенгайм — надто безцеремонний. Але окрім гігієнічних тут, я гадаю, є ще інші точки дотикання. Вони обидва товаришують з доньєю Перес з Барселони, зі столу Клеефельд, у цьому, напевне, вся справа. Я вважаю, що ви мали б ще раз нагадати всім пацієнтам про чинну заборону, а на решту заплющити очі.

— Звичайно, заплющу. В мене вже починається нервовий тик від постійного заплющування очей. Ну, а ви з чим зайшли?