Розділ шостий

Відбувався він, як ми вже згадували, біля курзали, після чаю. Четверо берґгофських пацієнтів зустріли там Сеттембріні, а незабаром підійшов і Нафта. Вони сиділи навколо металевого столика та пили різні напої, розведені содовою, анісову горілку й вермут. Нафта, який тут зазвичай вечеряв, замовив собі вина, а також шматок пирога, який, очевидно, мав нагадувати йому шкільні роки; Йоахим раз по раз освіжував своє хворе горло ковтками натурального лимонаду, дуже міцного й кислого, бо саме такий терпкий напій приносив полегшення; а Сеттембріні задовольнився підсолодженою водою, яку він потягував через соломинку та ще й так граціозно й апетитно, ніби смакував який вишуканий прохолоджувальний напій. Жартома він сказав:

— Що я чую, інженере? Знаєте, які до мене доходять чутки? Ваша Беатріче повертається! Ваша провідниця через усі дев'ять кіл раю! Що ж, сподіваюся, ви й тоді остаточно не знехтуєте вказівну дружню руку вашого Верґілія? Наш тут присутній еклезіаст підтвердить вам, що світ medio evo[66] буде нецілісним, якщо францисканській містиці не буде протистояти як протилежний полюс ідея пізнання, створена томізмом.

Усі засміялися з приводу такої великої вчености й поглянули на Ганса Касторпа, який, також сміючись, підняв на честь «свого Верґілія» склянку з вермутом. І важко було уявити, що з такого закрутистого, але цілком безневинного зауваження Сеттембріні найближчими годинами розгорнеться нескінченна інтелектуальна суперечка. Адже Нафта, правда, трохи спровокований на це, тут-таки перейшов у наступ і накинувся на латинського поета, котрого Сеттембріні, як відомо, обожнював, ба, навіть ставив його вище від Гомера, тоді як Нафта вже не раз висловлювався про нього — та й загалом про латинську поезію — в надзвичайно зневажливому тоні, і тепер негайно ще й зі злістю скористався нагодою познущатися над ним. Великий Данте ставився до цього посереднього віршника з такою врочистою серйозністю та відвів йому в своїй поемі таку почесну роль, звичайно, лише через власну добродушність та обмеженість тодішньої епохи, до того ж пан Лодовіко надає цій ролі надто вільне, масонське тлумачення. А чим ще він уславився, цей придворний лауреат та блюдолиз роду Юліїв, цей літератор вічного міста та високопарний базіка без жодної творчої іскри, чия душа, якщо тільки вона в нього була, одержана ним з чужих рук, до того ж він узагалі не був поетом, то був француз у довгій перуці часів Августа!

Пан Сеттембріні висловив упевненість, що попередній промовець знайде необхідні засоби й шляхи, які поєднали б зневагу до розквіту римської цивілізації з його фахом викладача латини; проте варто йому вказати на те, що, висловлюючи такі судження, він уступає в глибоку суперечність із любим його серцю середньовіччям, адже тоді не лише не зневажали Верґілія, не лише визнавали його велич, а зробили з нього, через простоту душевну, справжнього чаклуна, могутнього своєю мудрістю.

Цілком даремно, заперечив Нафта, пан Сеттембріні посилається на простодушність минулих часів, тоді вона була переможною, її творча сила проявилася навіть у демонізації того, що вона передолала. Зрештою, вчителі молодої церкви невтомно втлумачували людям остерігатися хибних поглядів філософів та поетів давнини, а особливо не забруднювати душу вигадливою балакучістю Верґілія, а тепер, коли знову сходить в могилу епоха, що своє віджила, і займається пролетарський світанок нової доби, настала слушна мить згадати про ці застереження! Та щоб пан Лодовіко мав нагоду відповісти зразу на все, нехай не сумнівається, що сам він, Нафта, хоча й з різними reservatio mentalis[67], також виконує певні обов'язки громадянина, на які так люб'язно натякнув співбесідник, і, щоправда, не без іронії, прилаштовується до риторико-класичного методу виховання, який за розрахунками одного сангвініка, в кращому разі існуватиме ще декілька десятиріч.

— Та ви ж самі, — вигукнув Сеттембріні, — хіба ви не пріли над цими давніми поетами та філософами, намагаючись засвоїти їхню безцінну спадщину, і хіба ви так само не скористалися зразками античних споруд для будівництва ваших молитовних домів? Адже ви ясно відчували, що своїми силами, силами своєї пролетарської душі, жодних нових форм мистецтва створити не можете, і сподівалися побити давнину її ж таки власною зброєю. Й так буде знову, так буде завжди! Вашому недолугому «світанкові епохи» доведеться піти повчитися до тих, до кого ви хотіли викликати зневагу і в собі, і в інших, оскільки без освіти ви не встоїте перед людством, а існує лише одна освіта: та, яку ви називаєте буржуазною і яка насправді є загальнолюдською! Ви кажете, кінець гуманістичного виховання — справа всього кількох десятиріч? — лише ввічливість не дозволяє йому, панові Сеттембріні, водночас безтурботно і глузливо розсміятися. Європа вміє берегти свою споконвічну спадщину й, просто переступивши через усілякі пролетарські апокаліпсиси, які вигадують то тут, то там, цілком спокійно перейде до класичного розуму, який знову стоятиме на порядку денному.

А ось щодо порядку денного, вставив уїдливо Нафта, то тут пан Сеттембріні, очевидно, не зовсім обізнаний: річ у тому, що в цьому порядку денному якраз і стоїть питання, яке він чомусь уважає вирішеним, а саме: чи варто вважати середземноморсько-класично-гуманістичну спадщину надбанням загальнолюдським і, отже, таким, що має вічну цінність для людства, чи, може, вона, щонайбільше, є духовною формою, яка належить до однієї певної епохи, а саме епохи буржуазного лібералізму, й відімре разом з нею. Вирішити це питання має історія, а панові Сеттембріні варто порадити не надто тішити себе надіями, що рішення буде на користь його латинського консерватизму.

То вже було неприпустиме зухвальство з боку куцого Нафти — назвати пана Сеттембріні, відомого слугу поступу, консерватором! Усі це так і сприйняли й, звичайно, з особливою гіркотою сам ображений; він узявся збуджено теребити свої гарно підкручені вуса й, шукаючи відповіді, яка б завдала особливо влучного удару у відсіч, дав можливість ворогові далі провадити свої наскоки на ідеал класичної освіти, на риторично-літературний дух європейського шкільництва, європейської системи виховання та його формально-граматичного спліну, який є нічим іншим, як частиною класових інтересів панівної буржуазії, а для народу давно став посміховиськом. Так, ніхто навіть не запідозрює, як знущається народ з наших докторських звань, з усієї нашої освіти лише для дітей бонз та з нашої державної школи, цього знаряддя буржуазної класової диктатури, причому буржуазія вважає, що народна освіта — це розведена водою псевдонауковість. Тим часом освіту й виховання, потрібні народові для боротьби з прогнилою буржуазною державою, сам народ уже давно навчився знаходити деінде, та лише не в адміністративних примусових навчальних закладах; і вже всім відомо, що загалом тип нашої школи, який постав із монастирської школи середньовіччя, є недолугим пережитком і анахронізмом, що сучасній школі вже ніхто не завдячує справжньою освіченістю і що вільна, загальнодоступна освіта, яка відбувається за допомогою публічних лекцій, виставок, фільмів, незрівнянно вища за будь-яку освіту, яку можна здобути на шкільних заняттях.

— Ця суміш революції та мракобісся, яку Нафта підносить своїм слухачам, — нарешті відповів йому Сеттембріні, — переважно складається з вульгарного обскурантизму. Цілком почесною є турбота Нафти про освіту, та виникають побоювання, що за цією турботою криється інстинктивне бажання занурити й народ, і ввесь світ у темряву неписьменности.

Нафта посміхнувся. Неписьменність! Цим словом ви ніби хочете нагнати жаху, так ніби то голова Ґорґони, і ви гадаєте, що всі обов'язково мають збліднути. Він, Нафта, дуже шкодує, проте змушений розчарувати свого опонента, бо від цього страху гуманістів перед поняттям неписьменности йому просто стає весело. Треба бути літератором епохи Відродження, манірною людиною, письменником сімнадцятого сторіччя, мариністом, блазнем estilo culto[68], щоб надавати таким предметам, як читання та письмо, настільки перебільшене й виняткове освітнє значення та вважати, що там, де ними не володіють, панує духовна пітьма. Може, пан Сеттембріні пригадує, що найбільший поет середньовіччя, Вольфрам фон Ешенбах, був неписьменним? У ті часи в Німеччині вважалося малопрестижним посилати хлопчика до школи, якщо він не збирався стати священиком, аристократично-народна зневага до мистецтва літератури була ознакою шляхетської вищости, а літератор, цей істинний син гуманізму та буржуазії, хоч і вміє читати й писати, чого аристократ, воїн та народ не вміють або вміють лише абияк, — але окрім цього він нічогісінько більше не знає й не вміє, він — усього тільки латинізований балакун, він знається на словах, а життя лишає за порядними людьми, тому й політику перетворює на саму балаканину, а саме на суцільну риторику та красну словесність, які мовою вищезгаданої партії називаються радикалізмом та демократією, — і так далі, й таке інше.

А на це — відповідь пана Сеттембріні! Надто зухвало його опонент відкриває свою пристрасть до палкого варварства деяких епох, знущаючись над любов'ю до літературної форми, хоча без такої любови жодна людяність немислима й неможлива, ніколи й за жодних обставин! Аристократизм? Лише ворог людства здатний назвати цим іменем безсловесність, грубу та німу предметність. Тоді як аристократичною може бути лише благородна розкіш, generosita, яка передбачає визнання за формою, незалежно від змісту, певної самодостатньої вартости; культ мовлення як мистецтва та заради самого мистецтва — то є спадщина греко-римської цивілізації, яку гуманісти, uomini letterati[69] повернули романським країнам, принаймні, їм, що є джерелом будь-якого подальшого осмисленого ідеалізму, в тому числі й політичного. Саме так, шановний добродію! Те, що ви хотіли спаплюжити, як розходження слова і життя, насправді виявляється вищою формою єдности у вінку прекрасного, і я не боюся за щиросерду молодь, коли вона робитиме вибір між літературою та варварством.

Ганс Касторп, який лише краєм вуха дослухався суперечки, оскільки його більше займала особа присутнього тут воїна та представника аристократії, а саме той новий вираз, що з'явився в його очах, ледь здригнувся, відчувши, що останні слова Сеттембріні були звернені до нього із закликом та вимогою, а потім його обличчя набуло такого виразу, як і тоді, коли Сеттембріні врочисто спонукав його зробити вибір між «Сходом і Заходом», вираз обличчя, сповнений рішучої незалежности та впертости, й він змовчав. Ці двоє все постійно загострюють, зрештою, можливо, так і треба, коли люди прагнуть до суперечки й запекло сваряться, протиставляючи один крайній погляд іншому; а от йому здається, що десь посередині між непримиренними полярностями, між балакучим гуманізмом та неграмотним варварством, якраз і лежить те, що можна було б примирливо назвати людським і гуманним. Але Ганс Касторп не висловив цього вголос, щоб не дратувати обох супротивників і, відгородившись від них своїми застереженнями, споглядав за тим, як вони ведуть суперечку й, відбиваючись, мимоволі допомагають один одному безперестанку перескакувати з п'ятого на десяте, і все це лише через поштовх, який Сеттембріні дав своїм безневинним жартом про латинянина Верґілія.

Він ще не промовив останнього слова, лише вимахував ним, готуючись до тріумфу. Гуманіст оголосив себе захисником літературного генія, прославляючи історію письма з того моменту, коли людина, щоб надати своїм думкам та почуттям довговічности пам'ятника, висікла на камені перші ієрогліфи. Він говорив про єгипетського бога Тота, того самого бога, якого елліни називали Гермесом Трисмеґістом і шанували як винахідника писемности, покровителя бібліотек та натхненника всіх духовних шукань. Він схилявся перед цим Трисмеґістом, гуманістичним Гермесом, майстром палестри, якому людство завдячує найвищим даром літературного слова та агональної риторики, викликавши цим зауваження Ганса Касторпа: виходить, що цей єгиптянин за народженням, очевидно, був політиком і в ширших масштабах відігравав ту саму роль, що й Брунетто Латіні, який надав флорентійцям істинного блиску й навчив їх вишукано говорити, а також навчив мистецтва керування республікою за законами політики, на що Нафта заперечив, що пан Сеттембріні трохи прибрехав, образ Тота-Трисмегіста зробив аж надто прилизаним. Адже це скорше божество мавп, місяця й душі, павіан з півмісяцем на голові; як Гермес, він перш за все бог смерти та мертвих, володар і провідник душ, який у пізній античності став головним чаклуном, а для кабалістичного середньовіччя — батьком герметичної алхімії.

Що? Що? В Гансовій майстерні думок та уявлень усе пішло шкереберть. Виявляється, перед ним у синьому плащі — смерть, яка виконує роль гуманістичного ритора; і якщо добре придивитися, то замість літературно-педагогічного бога та друга людства на нього вирячилася мавп'яча пика із символами ночі та чарівництва на лобі...

Ганс Касторп одсахнувся, відмахнувся від цих образів та прикрив очі рукою. Але і в темряві, куди він сховався від цієї плутанини, далі звучав голос Сеттембріні, який прославляв літературу. З нею завжди була пов'язана не лише споглядальна, але й активна велич; і він назвав Олександра Македонського, Цезаря, назвав прусського короля Фрідріха та інших героїв, навіть Лассаля та Мольтке. Італійця зовсім не бентежило те, що Нафта відіслав його до китайщини, де панував найхимерніший у світі культ письма й де надавали звання фельдмаршала тому, хто був здатний вивести тушшю всі сорок тисяч ієрогліфів, що, певна річ, має надзвичайно радувати серце такого гуманіста, як Сеттембріні. Та він же, Нафта, чудово розуміє, що річ тут не в туші, відповів на те Сеттембріні, а в літературі, яка відіграє роль імпульсу в розвитку людства; йдеться про дух літератури, — саме так, жалюгідний насмішнику, — адже це і є сам дух, диво поєднання аналізу й форми. Якраз він пробудив розуміння всього людського, допоміг боротися з владою безглуздих переконань і забобонів та викорінювати їх, він сприяв культурі та вдосконаленню людського роду. Розвиваючи в людях моральну витонченість та чутливість, він, не роблячи з них фанатиків, прищіплював їм дар сумніву, почуття справедливости, терпимости. Очисна, ошляхетнююча дія літератури, подолання пристрастей через пізнання та слово, література як шлях до розуміння, до прощення і до любови, сила мови, що вивільняє з пут, дух літератури як найшляхетніший прояв людського духу взагалі, літератор як досконала людина, як святий — саме в таких тонах Сеттембріні захоплено звеличував літературу в своєму апологетичному гімні. Ой-ой, але й Нафта не барився зі словом; нараз йому поталанило зруйнувати враження від янгольського «аллілуя» кількома досить дошкульними та блискучими спростуваннями, рішуче взявши бік тих, хто захищає та оберігає людину й життя від духу руйнації, що криється за цим серафічним та лицемірним розпатякуванням. Дивовижна єдність, яку оспівує пан Сеттембріні, зводиться до обману та містифікації, адже, якщо дух літератури й нахваляється, що здатен поєднати форму з принципом дослідження та аналізу, то ця форма є підозрілою й брехливою, її ніяк не можна назвати істинною, зрілою, природною та життєвою формою. Наш Сеттембріні, який буцімто бажає вдосконалити людство та твердить про очищення й освячення, насправді прагне до оскоплення та знекровлення життя; так, дух, затята теорія оскверняють життя, й той, хто хоче знищити пристрасті, має лиш одну мету, й ця мета — «ніщо», чисте ніщо, адже «чисте» — це єдиний атрибут, який можна прикласти до цього «ніщо». Ось тут якраз літератор Сеттембріні врешті показав своє істинне обличчя, обличчя людини поступу, лібералізму та буржуазної революційности. Адже поступ є чистим нігілізмом, а ліберальний буржуа, власне, є людиною цього «ніщо», людиною диявола, так, він відкидає Бога, відкидає консервативний і позитивний абсолют, адже він клянеться у вірності до диявольського антиабсолюту разом зі своїм мертвим пацифізмом, та ще й уважає себе бозна-яким праведником. Але тут і мови не може бути про жодну праведність, він є найбільшим злочинцем перед життям і заслуговує на те, щоб його притягли до відповідальности перед його інквізицією, суворо покарали на її судилищі, et cetera[70].

Так Нафта зумів одрізати, обернувши хвалебний гімн на дияволіаду й зобразивши себе істинним хранителем строгої любови, через що знову годі було зрозуміти, де Бог, а де диявол, де життя, а де смерть. Читач віритиме нам на слово, що супротивник Нафти мав достатньо відваги, аби дати гідну відповідь, блискуче спростував його й своєю чергою одержав не менш рішучу відсіч; суперечка тривала ще якийсь час, причому обидві сторони стали повторюватися, висловлюючи вже наведені аргументи. Ганс Касторп їх не слухав, оскільки Йоахим між іншим заявив, що, здається, застудився й тепер не знає, як йому бути, адже застуду тут не надто шанують. Дуелянти не звернули на це увагу, та Ганс Касторп, як ми вже зауважували, пильно стежив за своїм братом і несподівано вийшов разом з ним, не дослухавши до кінця чергову репліку і не цікавлячись тим, чи посприяє присутність тієї публіки, що залишилася — цього разу то були всього тільки Ферґе та Везаль, — достатнім педагогічним стимулом для продовження словесного поєдинку.

Дорогою хлопці домовилися: щодо його застуди та болю в горлі треба діяти звичним чином, тобто попросити масажиста, щоб той повідомив про це старшу сестру, після чого хворому таки приділялась увага. То було найкраще, що можна зробити. І того ж дня, зразу після вечері, Адріатика постукала до Йоахима саме тоді, коли в нього був Ганс Касторп, і пронизливим голосом поцікавилася, на що скаржиться й чого бажає молодий офіцер. «Горло болить? Захрипли? — повторила вона його слова. — Послухайте, шановний, що це ще за коники?» Й вона спробувала прискіпливо поглянути йому в вічі, проте не з вини Йоахима їхні погляди так і не зустрілися: її погляд усе ковзав убік. Незрозуміло, навіщо вона робила ввесь час нові спроби, якщо знала наперед, що в неї це не виходить? Добувши з торби, що висіла в неї на поясі, щось схоже на металеву ложку для взування, вона оглянула його горлянку, попрохавши Ганса Касторпа присвітити настільною лампою. Стоячи навшпиньки, роздивлялася Йоахимовий язичок, а потім запитала:

— А скажіть-но, шановний, ви бува не похлинулися?

Ну що на це скажеш? Поки вона оглядала його горло, неможливо було слова промовити; але й тоді, коли вже відпустила хворого, він просто не знав, що до цього казати. Звичайно, йому не раз траплялося похлинатися, коли їв чи пив, так уже людині судилося, та хіба ж це мала вона на увазі? Він так і запитав: «Що ви маєте на увазі? Не пригадаю, коли це було останнього разу».

Гаразд, просто це спало їй на думку. Отже, він застудився, сказала вона, братам на подив, — адже слово «застуда» в цьому закладі не вживалось. Аби детальніше оглянути горло, потрібен ларингоскоп надвірного радника, сказала вона насамкінець. Виходячи, старша сестра залишила йому на ніч формаміт, а також шматок церати та бинт для компресу. Йоахим скористався й тим і тим, а згодом заявив, що вже відчув суттєве полегшення, але вживав ці засоби далі, оскільки хрипіння ніяк не миналося, навпаки, наступними днями навіть посилилось, хоча горло часом зовсім не боліло.