Розділ шостий

Пан Сеттембріні висловив тверду надію, що Ганс Касторп говорить усе це лише для того, аби йому заперечили. Він може бути певним, що йому з радістю нададуть необхідну допомогу в його духовній боротьбі з такими зрушеннями. Тож він каже: «Пристосовані до життя»? «Гідні життя» — ось який вислів треба було вжити, й тоді поняття постали б перед ним у чіткій та елегантній послідовності. «Гідні життя» — й тут-таки за найпростішою та закономірною аналогією напрошується поняття «гідні любови», яке надзвичайно тісно пов'язане з першим, тож ми маємо право сказати, що лише справді гідне життя водночас є справді достойним любови. А обидва разом, тобто гідне життя й, отже, любов, складають те, що ми називаємо шляхетністю.

Ганс Касторп назвав це чудовим і надзвичайно вартим уваги. Пан Сеттембріні, промовив він, цілковито захопив його своєю пластичною теорією. Та що не кажи, а дещо тут можна було б додати, ось, наприклад, що хвороба — піднесений життєвий стан і, отже, вона має в собі щось урочисте, — але одне цілком зрозуміло, хвороба висуває на перший план тілесне начало, змушує людину цілковито зосереджуватися на своєму тілі, і таким чином є згубною для людської гідности, адже вона принижує, залишаючи людині саме лише тіло. Отже, хвороба є нелюдяною.

Хвороба є надзвичайно людяною, тут-таки заперечив Нафта, адже бути людиною означає бути хворим. Людині властива хворобливість, саме хвороба й робить її людиною, а той хто хоче її оздоровити, змусити людину укласти з природою мир, «повернути до природного стану» (в якому, до речі, людина ніколи не була), всі оці оновлювані, апостоли сироїдства, проповідники повітряних та сонячних ванн, різномастні руссоїсти доводять до того, що людина втрачає свою людську подобу, перетворюється на скотину... Людяність? Шляхетність? Дух — ось що відрізняє людину від усіх інших видів органічного життя. Людина — це істота, яка найбільше відірвалась од природи, яка себе їй найбільше протиставляє. Таким чином, саме в дусі, в хворобі закладена людська гідність і шляхетність, інакше кажучи: наскільки людина хвора, настільки вона є людиною; геній хвороби незрівнянно людяніший від генія здоров'я. Залишається хіба дивуватися, що той, хто видає себе за друга людства, заплющує очі на такі основні людські істини. В пана Сеттембріні не сходить з язика слово «поступ». Але хіба поступ, якщо він насправді існує, не завдячує всим хворобі, тобто генію, — а що таке геній, як не хвороба! Й хіба здорові в усі часи та епохи не жили з відкриттів, здобутих через хворобу? Були люди, які свідомо й зумисне прирікали себе на хворобу та божевілля, щоб добути людям знання, які прислужилися здоров'ю, після того, як були здобуті через божевілля й володіння та користування якими після такого акту героїчної самопожертви вже не визначалося хворобою та божевіллям. Ото якраз і є істинна смерть на хресті...

«Ага, — думав собі Ганс Касторп, — ти, єзуїте із забороненими прийомами та комбінаціями. Ось як ти тлумачиш смерть на хресті! Тепер ясно, чому ти не став патером, joli jésuite a la petit tache humide![47] Ану, леве, гаркни на нього грізним голосом!» — подумки звернувся він до Сеттембріні. І той «гаркнув», оголосивши все, що перед цим доводив Нафта, фантасмагорією, казуїстикою та світом догори ногами.

— Скажіть прямо й недвозначно, — кричав він до свого опонента, — скажіть з усією щирістю вихователя й наставника в присутності цих юних неофітів, що дух є хворобою! Безперечно, це воістину пробудить у них дух і змусить повірити в нього! А якщо ви надодачу оголосите хворобу й смерть благородними, а здоров'я та життя ницими, то це буде гарантований спосіб надихнути цих молодих добродіїв на служіння людству. Davvero, è criminoso![48] — І він як лицар кинувся в бій на захист благородства здоров'я та життя, які дарує природа і яким немає чого непокоїтися про дух. «Форма!» — казав він, а Нафта високопарно відповідав: «Логос!» Але той, який нічого знати не хотів про логос, проголошував: «Розум!», тоді як прихильник логоса виступав за «пристрасть». Усе це збивало з пантелику. «Об'єкт!» — вигукував один. «Суб'єкт!» — заперечував інший. Під кінець один навіть заговорив про мистецтво, а інший про «критику», і, звичайно, знову й знову заходила мова про «природу» та «дух» і про те, що з них шляхетніше, про «проблему шляхетности». Але жодної стрункої та ясної концепції не виходило, нехай навіть не однієї, а двох протилежних та ворожих одна до одної; оскільки все говорилося не лише на противагу опонентові, але й невпопад, і дискутанти не лише суперечили один одному, але й самим собі. Сеттембріні, який раніше не раз прославляв критику, тепер посилався на те, в чому бачив її антипод, на мистецтво, як на аристократичний принцип. А Нафта, який зазвичай захищав природний інстинкт у своїх диспутах із Сеттембріні, що трактував природу як «сліпу силу» та «грубий факт і фатум», перед чим розум та людська гордість ніколи не мають змирятися, тепер брав сторону духа та хвороби, лише в них убачаючи шляхетність і людяність, тоді як італієць, забувши про емансипацію духа, виступав як адвокат природи та шляхетности, яку дарує здоров'я. Не менш заплутаною була також справа з «суб'єктом» та «об'єктом». Тут і так уже суцільна плутанина досягла свого апогею, й ніхто до пуття не знав, хто з них, власне, є благочестивим, а хто — вільним. Нафта різким тоном заборонив Сеттембріні називатися «індивідуалістом», оскільки той відкидає суперечність між Богом та природою, бачить проблему людської особистости, основу її внутрішнього конфлікту виключно в суперечності між приватними та суспільними інтересами, а отже є ревним захисником пов'язаної з життям буржуазної моралі, яка сприймає життя як самоціль, зовсім негероїчно переймається лише корисністю та сприймає благо держави як вищий моральний закон, тоді як він, Нафта, добре знаючи, що проблема людської душі перш за все полягає в зіткненні чуттєвого й надчуттєвого, відстоює істинний, містичний індивідуалізм, виступає справжнім захисником свободи й суб'єкта. Чи справді це так, думав Ганс Касторп, і як тоді воно узгоджується з «безіменним та колективним» — щоб на прикладі зразу вказати принаймні на одну з численних невідповідностей. І як тоді бути з усіма тими оригінальними заувагами, якими юний Нафта хотів колись уразити патера Унтерпертінґера: з католицизмом державного філософа Гегеля та внутрішнім зв'язком, який існує між «політикою» та «католицизмом», з категорією «об'єктивного», до якої обидва ці поняття належать? Хіба мистецтво управління державою та виховання не були улюбленим полем діяльности ордену, до якого належить Нафта? І яке виховання! Пан Сеттембріні, безперечно, був ревним педагогом, настільки ревним, що часом ставав набридливим та обтяжливим, але стосовно аскетичного, ігноруючого особу об'єктивізму його принципи ніяк не могли рівнятися з принципами Нафти. Категоричний наказ! Залізна спаяність! Насильство! Послух! Терор! У цих принципах могла бути своя шляхетність, але гідність індивіда та його право на критику тут навряд чи бралися до уваги. То був стройовий статут пруссака Фрідріха та іспанця Лойоли, жорсткий та ортодоксальний до кривавого поту, проте тут виникало питання: яким чином Нафта, власне, прийшов до такої кривавої необхідности, якщо він, за його словами, не вірив у жодне чисте пізнання та безстороннє дослідження, тобто не вірив у істину, в об'єктивну наукову істину, потяг до якої був для Лодовіко Сеттембріні найвищим законом людської моральности? Цього разу саме Сеттембріні був ортодоксальним і суворим, а Нафта — морально хистким та схильним до розпусти, оскільки він проектував істину на людину і заявляв: істинним є те, що корисно людині! Хіба це не життєствердна буржуазність і не філістерський утилітаризм — настільки тісно прив'язати істину до інтересів людини? Яка ж тут залізна об'єктивність? У цьому більше свободи та суб'єктивізму, ніж на те погодився б Лео Нафта, й, водночас, це, звичайно, політика, така сама політика, як і моралізаторські висловлювання Сеттембріні: свобода є найвищим законом любови до людини. Хіба це не означає прив'язати свободу, як Нафта прив'язав істину, а саме прив'язати її до людини. Тут, безперечно, було більше ортодоксального благочестя, ніж свободи, це знову ж таки відмінність, яка в такого роду дискусіях легко може зовсім загубитись. Ой уже цей пан Сеттембріні! Недарма він літератор, тобто внук політика та син гуманіста. Він заводив прекраснодушні бесіди про критику та красу духовного розкріпачення й підморгував дівчатам на вулиці, тоді як уїдливого Нафту стримували суворі обітниці. І все-таки останній був ледь не розпусником через надмірне вільнодумство, а перший і знати нічого не хотів, окрім доброчесности. Пан Сеттембріні побоювався «абсолютного духа» і за всяку ціну хотів прив'язати дух до демократичного поступу, обурюючись про релігійне вільнодумство войовничого Нафти, який скидав в одну купу Бога й диявола, святість і порок, геніальність і хворобу і не бажав визнавати жодної оцінки, жодного присуду розуму, жодної волі. Хто ж із них є вільнодумцем, а хто благочестивим, і в чому полягає істинне призначення людини та її панування: у відмові від свого «я» та розчиненні в усепоглинаючому та всенівелюючому колективі, аморальному й водночас аскетичному, чи, може, в «критичному суб'єктивізмі», в якому недозволеним чином переплелися вітрогонство та істинна громадянська шляхетність. Ох, принципи та погляди, які щоразу перепліталися, внутрішніх суперечностей не бракувало... А цивільній людині, яка усвідомила свою відповідальність, видавалося настільки складним не лише вибрати з них щось одне, але навіть просто їх посортувати і, як препарати в гербарії, тримати в порядку та чистоті, тож часом з'являлася велика спокуса — кинутися сторчма в «морально невпорядкований всесвіт» пана Нафти. Усе змішалося та переплелось, і Ганс Касторп потай запідозрював, що диспутанти, напевне, не вели б таку запеклу полеміку, якби їх не пригнічувало усвідомлення всієї цієї плутанини.

Усі разом піднялися до санаторію «Берґгоф», потім троє, що там жили, проводжали єзуїта та італійця до їхнього будиночка й ще довго стояли там на снігу, поки Нафта й Сеттембріні сперечалися — виключно з педагогічною метою, як чудово розумів Ганс Касторп, з тим, щоб обробити м'яку як віск молодь, що «шукає світоча». Для пана Ферґе, як він сам неодноразово натякав, то були надто високі предмети. Тоді як Везаль утратив інтерес до дискусії, тільки-но припинилася розмова про тілесні покарання та тортури. Ганс Касторп, похиливши голову, колупав ціпочком у снігу й розмірковував про велику плутанину.

Нарешті вони розійшлися. Хоч скільки не стій, ні до чого не добалакаєшся. Троє мешканців «Берґгофа» повернули назад до санаторію, а обидва педагоги-дискутанти, ввійшовши в будинок, пішли кожен до себе: Нафта — у свою шовкову келію, Сеттембріні — в мансарду гуманіста, де стояло бюрко та карафка з водою. Коли Ганс Касторп розташувався на лоджії, йому все ще чулися бойові кличі та брязкіт зброї двох воїнств, які вирушили від Єрусалима та Вавилона і під своїми знаменами — dos banderas — зійшлися в сум'ятливому побоїщі.

Сніг

П'ять разів на день за сімома столами висловлювалось одностайне незадоволення нинішньою зимою. Вона буцімто не зовсім старанно виконує свої обов'язки високогірної зими, в зовсім недостатньому об'ємі постачає цілющі метеорологічні засоби, що уславили ці краї та про які йшлось у кожному проспекті, засоби, до яких давно призвичаїлися довгожителі санаторію і які так звабно вимальовувалися в уяві новачків. Сонце довго не з'являлось, а брак сонячного світла, цього найголовнішого лікувального фактору, безперечно затягував одужання... І хоч би там що думав пан Сеттембріні про щиросерде прагнення хворих відновити своє здоров'я, повернутися з нової «батьківщини» на рівнину, вони все одно вимагали того, на що мали право й, звичайно, хотіли, щоб виправдалися затрати, які через них робили їхні батьки, їхні чоловіки, їхні дружини, і висловлювали незадоволення де тільки завгодно — за столом, у ліфті та у вестибюлі санаторію. Треба сказати, що адміністрація виказувала цілковиту готовність прийти їм на допомогу і в міру можливостей відшкодувати збитки. Так, наприклад, було придбано новий апарат «гірського сонця», оскільки тих двох, що вже були в санаторії, не вистачало для задоволення попиту на «електричне засмагання», що дуже прикрашало молодих дівчат і жінок, а чоловікам, незважаючи на те, що вони провадили горизонтальний спосіб життя, це засмагання надавало спортивного та переможного вигляду. Цей вигляд так чи так приносив свої плоди; жінки, звичайно, усвідомлюючи його техніко-косметичне походження, були або достатньо дурні та всеїдні, або надто вже ласі на обман почуттів, але ця ілюзорна мужність їх зачаровувала і п'янила.

— Боже мій, — сказала пані Шьонфельд, рудоволоса, з почервонілими очима пацієнтка з Берліна, якось увечері обернувшись у вестибюлі до цибатого пана із запалими грудьми, який називав себе на своїй візитівці «Aviateur diplômé et Enseigne de la Marine allemande»[49]; він був оснащений пневмотораксом, на обід незмінно з'являвсь у смокінгу, проте ввечері його ніколи не вдягав, запевняючи, що це такий флотський звичай. — Боже мій, — сказала вона, пожадливим поглядом дивлячись на Enseigne. — Як чудово він засмаг на гірському повітрі! Цей чортяка нагадує мисливця на орлів!

— Постривай-но, русалко! — шепнув він їй на вухо, коли вони підіймалися ліфтом, у неї аж мурашки пішли по шкірі. — Ви ще поплатитеся за згубну гру очима. — І через балкони, попри скляні перегородки, «чортяка і мисливець на орлів» знайшов дорогу до русалки...

Але все-таки штучне гірське сонце ніхто не міг відчути як повноцінну заміну справжнього небесного світила. Двох чи трьох сонячних днів на місяць, які врочисто засяяли з танучих сірих туманів та щільної пелени хмар, коли блакить особливо яскраво відтіняє діамантовий блиск білих вершин і животворний вогонь обпікає шиї та обличчя, — двох чи трьох таких днів за довгі тижні було все-таки недостатньо для тих, чия доля цілком виправдовувала їхню надзвичайну вимогливість до різноманітних відволікаючих розваг. Адже всі ці люди в глибині душі вважали, що за відмову від радощів та печалей рівнинного життя їм має бути гарантоване життя, нехай і неживе, але легке, приємне і, звісно, безтурботне — аж до відміни реальности часу. Щоправда, надвірний радник намагався запевнити, що така погода жодним чином не нагадує каторгу чи «сибірські копальні» й що тутешнє повітря, розріджене та легке (заледве не порожній космічний ефір, бідний на земні домішки, як добрі, так і злі), нехай і без сонця, ніяк не можна порівняти з чадом та випарами рівнини. Але все було даремно! Протест і незадоволення лише наростали, багато хто погрожував від'їхати без дозволу лікарів, а дехто навіть утілив свої погрози в життя, й це, незважаючи на печальний приклад пані Саломон, яка нещодавно повернулася; — перебіг її хвороби був хоч і затяжним, але не гострим, а тепер, через самовільний від'їзд до мрячливого та відкритого всім вітрам Амстердама вона стала невиліковною...

Але байдуже, замість сонця був сніг, такі величезні маси снігу, яких Ганс Касторп зроду не бачив. Минулорічна зима в цьому сенсі також не підвела, але далеко їй було до нинішньої. Маси снігу були буквально велетенськими, неосяжними, тож залишалося хіба дивуватися з того, що такі неймовірні зими взагалі бувають на світі. Сніг падав невпинно, всі дні та всі ночі, то падав рідкий лапатий сніг, то все застилалося густою сніговою пеленою, й сипало, й сипало безперестанку. Ті декілька доріг, які щоденно розчищали, нагадували ущелини поміж снігових стін, вищих від людського зросту, що були ніби зроблені з алебастрових плит і радували око своїм зернисто-кришталевим ряхтінням; мешканці санаторію вздовж і впоперек помалювали, пообписували ці стіни різними повідомленнями, жартами та двозначними дотепами. Але навіть між стінами, хоч як ретельно тут розгрібали сніг, хідники піднялися досить високо, що було особливо помітно на розрихлених місцях та ямах, у які раптом провалювалася нога ледь не по коліно; ступати доводилося дуже обережно, щоб ненароком не зламати собі ногу. Лавки зникли під снігом, лише їхні спинки то там, то там визирали зі своєї білої могили. Внизу, в курортному містечку рівень вулиць часом настільки підвищувався, що крамниці опинялись у підвалах, і туди доводилося спускатись із висоти тротуару сніговими сходами.

А на снігові кучугури падав новий сніг. День у день тихо лягав він, і десяти-, п'ятнадцятиградусний мороз, який не проймав до кісток, майже не відчувався, здавалось навіть, що було не більше двох-трьох градусів, адже сухе повітря та безвітряна погода позбавляли його колючости. Вранці було дуже темно; у їдальні, склепіння якої прикрашали веселі шаблонні візерунки, снідали при штучному світлі круглих, як місяці, люстр. До вікон упритул підступало похмуре ніщо, світ, закутаний у сіру вату сніжної імли та туманних випарів. Обриси гірських вершин стали невидимими; щоправда, вдень можна було на якусь мить розгледіти найближчий глицевий ліс: він поставав під ношею снігу та невдовзі знову зникав у каламутному мареві; час від часу смерека скидала непосильний тягар, білим пилом запорошувала сіру імлу. О десятій з'являлося сонце, спершу як ледь підсвічений дим, що стелився над горою, додаючи до ландшафту, стертого до невпізнання, ознаки якогось бляклого, сновидного життя, тьмяний відблиск чуттєвости. Та все й досі залишалося розчиненим у блідій, безтілесній ніжності, без жодної лінії, за якою могло би простежити око Обриси вершин розпливалися, танули, застилалися туманом. Ледь освітлені снігові площини, громадячись одна на одну, заводили погляд у небуття. Та нараз напливала пронизана світлом хмара і, не змінюючи обрисів, як стовп диму, висіла над навскісною скелею.

Опівдні сонце, заледве пробившись крізь хмари, намагалося розчинити туман блакиттю. Спроба залишилася марною, та все-таки на якийсь короткий час окові привиджався натяк на блакитне небо, та убогого світла вистачало лише на те, щоб уся химерно видозмінена через сніг округа, засяяла нараз діамантовими полисками. Зазвичай, снігопад на той час припинявся, мовби для того, щоб можна було помилуватися досягнутими змінами, і, здавалася, що з тією самою метою траплялися поодинокі сонячні дні, коли завірюха брала перепочинок і небесний вогонь, подерши усі завіси, прагнув розтопити неймовірно чисту, неторкану поверхню свіжого снігу. Світ видавався тоді казковим та по-дитячому кумедним. Пишні, розпухлі, збиті подушки на гіллі дерев, снігові кучугури на землі, під якими зачаїлися плазуючі кущі або ребристе каміння, горби та западини, маскарадна таємничість ландшафту — все нагадувало якесь зворушливо смішне царство гномів, що ніби вистрибнуло з книжки казок. Але якщо весь ближній світ, де можна було рухатися лише з натугою, мав такий фантастичний і лукавий вигляд, то дальнє його тло — велетенські башти засніжених Альп — дихало величчю та святістю.

По обіді, між другою та четвертою, Ганс Касторп лежав на балконі, тепло закутаний, схиливши голову на зручну, не надто пологу, але і не надто круту спинку добротного шезлонга, дивився попри запорошену снігом балюстраду на ліс та гори. Чорно-зелений, обтяжений снігом бір брався схилом угору, а поміж деревами все було засипано м'яким, як перини, снігом. Над бором височіли біло-сірі скелі з неозорими засніженими поверхнями, порізаними раз по раз темніючими стрімчаками, а далі, за туманною пеленою проглядали гірські кряжі. Падав сніг, тихо, без поспіху. Ландшафт розпливався дедалі більше. Очі, що бачили лише ватне ніщо, мимовільно заплющувались. Холодок по шкірі супроводжував мить переходу в сон, але ніде на світі не спалося краще, ніж на цьому крижаному холоді, спалося сном без сновидінь, сном, не заторкнутим несвідомим почуттям органічного тягаря життя, адже вдихати пусте, без випарів, повітря для організму було не важче, ніж мертвому залишатися бездиханним. Прокинешся, а гори розтанули в сніговій імлі, лише раз по раз виступає то та скеля, то той стрімчак, щоб тут-таки заховатися в молочному серпанку. Ця нечутна гра привидів надзвичайно захоплювала. Треба було пильно дивитися, щоб запримітити потаємні зміни імлистої фантасмагорії. Ось, така велична й дика, з туману виринула скеля, але ні вершини її, ні підніжжя не було видно. А відведеш на мить погляд, і ось вона вже зникла.

Часом налітали заметілі, і перебування на лоджії ставало просто неможливим, оскільки шалена біла круговерть, уриваючись мільйонами сніжинок, густо вкривала все — меблі, поруччя, підлогу. Так, і в затишній гірській долині бушували віхоли. Розріджена, порожня атмосфера зчиняла бунт, так густо сипала лапатим снігом, що навіть за два кроки нічого не було видно. Вітри, від яких перехоплювало подих, надавали віхолі шаленого вируючого руху, відкидали її вбік, догори, донизу, здіймали з дна долини високо в повітря, розкручували в нестримному танці, — то вже був не снігопад, а хаос білої пітьми, щось несамовите, відверте, нахабне нехтування помірности, й лише зграї в'юрків, що не знати звідкіля тут узялись, почувалися як удома.

І все-таки Ганс Касторп любив це життя в снігах. Воно дуже нагадувало йому життя на березі моря, спільним тут була постійна одноманітність природи: сніг, глибокий, пухнастий, неторканий, з успіхом заміняв жовтий пісок там, на рівнині. Однаково чистим був дотик до того й до того. Сухий від морозу, білий покрив так само легко, не залишаючи слідів, струшувався з черевиків та з одягу, як безпиловий порошок з камінців та мушлів морських глибин, і так само важко, як і дюнами, було ходити снігом, якщо тільки верхній його шар, підтанувши на сонці, не встигав примерзнути за ніч; тоді ступати було легше, приємніше, ніж по паркеті, напевне, так само легко й приємно, як по гладкому, твердому, просоченому вологою, пружному піску, на якому ще тане піна морської хвилі.

Проте в цьому році снігопади та велетенські масиви снігу прикрим чином обмежували рух на свіжому повітрі для всіх, окрім лижників. Снігоочисники працювали на повну силу, та заледве встигали з розчищенням найбільш людних доріжок та головної вулиці курорту; нечисленні дороги, якими можна було більш-менш ходити, дуже швидко закінчувалися неприступним сніговим полем, на цих доріжках було повно людей, здорових і хворих, місцевого та багатонаціонального натовпу гостей. До того ж перехожих ледве не збивали з ніг сани, якими спускалися з гори пані та панове, відкинувшись назад, витягши вперед ноги, голосно вигукуючи: «Обережно!», і за їхнім тоном відчувалося настільки вони зосереджені на своєму занятті: на дитячих, вертких, стрибучих санчатах летіли з гори й, заледве добравшись донизу, знову тягли на гору свою модну іграшку.

Ганс Касторп був по горло ситий цими прогулянками. Він мав лише два бажання: перше і найсильніше — залишитися наодинці зі своїми думками та клопотами, словом, як він казав, «правити», що не до кінця вдавалося, лежачи на балконі, а друге, пов'язане з першим, полягало в прагненні якомога безпосередніше наблизитися до засніжених гір, які так йому полюбилися. Це друге бажання вже й зовсім не можна було виконати, оскільки воно визріло у безпорадного, неокриленого пішохода, якому, тільки-но він зверне з протоптаної та розчищеної доріжки, загрожувала небезпека зразу по груди загрузнути у сніговій стихії.