Розділ шостий

Світ, самовпевнено посміхнувся Сеттембріні, переступить через так звану революцію антигуманного регресу й візьметься за ті справи, що стоять на порядку денному. Пан Нафта готовий радше кинути тінь на мистецтво, ніж визнати, що воно здатне підняти найбільш загублене створіння до високого звання людини. Молодь, яка шукає свого світоча, таким фанатизмом не завоюєш. Нещодавно була заснована інтернаціональна ліга, яка ставить за мету викорінення законодавчим шляхом смертної кари у всіх цивілізованих країнах. Пан Сеттембріні має честь бути її членом. Поки що невідомо, де відбудеться перший конгрес ліги, та людство має всі підстави сподіватися, що оратори, які виступлять на ньому, матимуть у своєму арсеналі достатньо вагомі аргументи. І він ці аргументи навів, зокрема той, що ніколи не виключена можливість судової помилки, страти невинного, так само як і той, що ніколи не варто впадати у відчай і втрачати надію на виправлення; Сеттембріні навіть зацитував вислів «помста — моя», запевняючи, що держава, якщо вона має намір виховувати, а не карати, не повинна платити злом за зло, він відкинув поняття «покарання» після того, як, спираючись на науковий детермінізм, спростував поняття «провини».

Опісля молодь, «що шукає світоча», мала нагоду спостерегти, як Нафта нещадно розправляється з усіма його доказами. Єзуїт потішався з уславлення життя та страху крови друга людства, стверджував, що таке низькопоклонство перед життям окремої людини властиве лише найбанальнішим часам «буржуа з парасолькою», а ось коли пристрасті розгоряються, коли в гру вступає ідея, яка стоїть вище від «ідеї безпеки», коли йдеться про щось, що стоїть вище від особистого, вище від індивідуального, а такий стан, зрештою, є нормальним, адже лише він гідний людини — окремим життям завжди без зайвих фраз жертвували заради вищої ідеї, більше того, — сам індивід добровільно і не вагаючись клав своє життя на вівтар. Філантропія мого шановного опонента, сказав він, бажає усунути з життя всі його тяжкі та трагічні моменти, інакше кажучи, вихолостити життя, як то намагається робити детермінізм його так званої науки. Та річ у тому, що детермінізм не лише не спростовує поняття провини, навпаки він якраз і обтяжує його, робить ще жахливішим.

Чудово! Та невже ж він вимагає, щоб злощасна жертва суспільства всерйоз усвідомила себе винною і сама, за переконанням, піднялася на ешафот?

Саме так. Злочинець цілковито просякнутий своєю провиною, як самим своїм єством. Адже він такий, який є, і не може, ба навіть не хоче бути інакшим, у цьому якраз і полягає його провина. Пан Нафта переносив поняття провини та заслуги зі сфери емпіричної в метафізичну. Справді, в діях, у вчинках панує суворий детермінізм, тут немає свободи, але є свобода в бутті. Людина така, якою вона побажала стати, й не перестане такою бути до самого кінця. Є люди, що мають пристрасть убивати, ця пристрасть для них дорожча за життя, тож платити за цю пристрасть життям для них не така-то й велика плата. Така людина по тому може померти, оскільки втамувала свою найглибшу пристрасть.

— Найглибшу пристрасть?

— Саме так, найглибшу.

Усі ніби прикусили губу. Ганс Касторп кашлянув. Везаль скривився. Пан Ферґе зітхнув. Сеттембріні тонко зауважив:

— Очевидно, існує така манера узагальнювати, яка всьому надає суб'єктивного забарвлення. У вас є пристрасть до вбивства?

— Це вас не стосується. Але якби я вбив, то розреготався б у вічі тому невігласу-гуманісту, який би захотів тримати мене до моєї природної смерти на тюремній баланді. Немає жодного сенсу в тому, щоб убивця пережив убитого. Віч-на-віч, схоронившись від усіх, один терплячи, інший діючи, як то буває з двома людськими істотами лише в одному подібному випадку, вони причастилися до таємниці, яка навіки зв'язала їх. Вони злились воєдино.

Сеттембріні холодно зізнався, що, очевидно, йому бракує відповідного органу чуття, який би міг сприймати такий містицизм смерти та вбивства, проте він зовсім не шкодує з цього приводу. Він не хоче сказати нічого поганого про метафізичну обдарованість пана Нафти, яка, безперечно, переважає його здібності, але заздрощів це в нього зовсім не викликає. Непереборне почуття гидливості! тримає його подалі від сфери, де те саме схиляння перед стражданням, про яке перед цим згадувала експериментуюча молодь, поширюється не лише на фізичне тіло, але і на дух, словом, від тієї сфери, де ні на гріш не цінуються чесноти, розум, здоров'я, зате порочності та патології надається особлива шана.

Нафта підтвердив, що доброчесність та здоров'я справді не мають нічого спільного з релігійністю. Буде тільки на краще, якщо ми зразу зазначимо, що релігія не має жодного стосунку ні до розуму, ні до моральности. Адже, додав він, вона не має жодного стосунку до життя. Життя визначається умовами та основами, які частково пов'язані з теорією пізнання, а частково зі сферою моралі. До перших відносяться час, простір, причинність, до других — моральність і розум. Усе це не лише цілковито чуже й байдуже сутності релігії, але навіть прямо вороже до неї, адже ці фактори якраз і складають життя, так зване здоров'я, вони є архіфілістерством та надбуржуазністю, абсолютною, до того ж абсолютно геніальною протилежністю до яких слід визнати саме релігійний світ. Зрештою, він, Нафта, не збирається заперечувати можливість геніальности в сфері життя. Існує такий різновид життєствердної буржуазности, монументальна значущість якого не викликає заперечення, якщо вважати його, це буржуазне самовдоволення, що широко розчепірило ноги, заклало руки за спину й випнуло груди, за уособлення безвір'я.

Ганс Касторп підняв руку, як у школі. Він не хоче зачепити ні того, ні того, сказав він, але, очевидно, мова йде про поступ, людський поступ, а тим самим певною мірою про політику, про риторичну республіку та цивілізацію Західного просвітництва, й ось він гадає, що відмінність, або, якщо пан Нафта неодмінно так бажає, суперечність між життям та релігією треба шукати в суперечності між часом та вічністю. Адже поступ може існувати тільки в часі; у вічності немає поступу, як немає ні політики, ні риторики. Там, віддаючись Богові, закидаєш, так би мовити, назад голову й заплющуєш очі. В цьому, незважаючи на деяку плутаність вислову, якраз і полягає різниця між релігією та мораллю.

Викликає тривогу не стільки наївність його манери висловлювати свої думки, сказав Сеттембріні, скільки отой острах когось зачепити й таким чином готовність піти на поступки чортові.

Ну, про сатану вони вже більше року тому як вели бесіду, пан Сеттембріні та він, Ганс Касторп. «О Satana, о ribellione!»[46]

Якому ж дияволу він, власне кажучи, пішов на поступки? Тому, що за бунт, за працю, за критику, — чи іншому? Так і загибіти можна, чорт праворуч, чорт ліворуч, як же тут, хай йому чорт, вийти цілим і неушкодженим?

У тлумаченні пана Касторпа взаємозв'язок понять, як їх уявляє собі пан Сеттембріні, спотворений. Основним у світосприйнятті його опонента є те, що він перетворює Бога й диявола на дві відокремлені істоти або принципи, а «життя», до речі, точнісінько за середньовічним взірцем, розташовується між ними посередині, як предмет суперечки. Тоді як насправді обидва вони в сукупності протистоять життю, «життєствердній буржуазності», етиці, розуму, доброчесності, — протистоять, як релігійний принцип, котрий вони разом і уособлюють.

— Що за гидотна мішанина — che guazzabuglio proprio stomachevole! — вигукнув Сеттембріні. — Добро і зло, святість і порок — усе в купі! А де ж критика? Де воля? Де право проклинати те, що прокляте? Чи розуміє пан Нафта, що він заперечує, коли в присутності молоді скидає в одну купу Бога та диявола й в ім'я цього аморального двоєдинства відкидає етичний принцип! Він заперечує вартість, навіть страшно сказати — будь-який критерій оцінки вартости. Гаразд, припустімо, що немає добра й зла, а лише самий морально невпорядкований всесвіт. Не існує й окремої особистости, здатність до критики якої якраз і надає їй людської гідности, а існує лише всеохопна та нівелююча спільнота, містичне розчинення в ній. Індивід...

Чудово, що пан Сеттембріні знову вважає себе індивідуалістом! Щоб ним бути, треба все-таки уявити собі різницю між моральністю та благодаттю, чого безперечно не скажеш про нашого шановного моніста та ілюміната. Там, де життя досить спримітизовано уявляється як самоціль і не ставиться питання про її вищий сенс та мету, там панує родова й соціальна етика, мораль хребетних, а не індивідуалізм, простір для якого відкривається лише в сфері релігійній та містичній, у так званому «морально невпорядкованому всесвіті». А що вона таке й на що може претендувати, ота моральність пана Сеттембріні? Вона щонайтісніше прив'язана до життя, тобто є суто утилітарною, тобто надто вбогою та негероїчною, достойною співчуття. Вона вчить, як дожити до глибокої старости щасливим, багатим і здоровим, і ні на йоту більше. Саме оце суто практичне філістерство здорового глузду заміняє йому етику. Тож як на Нафту, то він дозволить собі ще раз назвати таку етику жалюгідною життєствердною буржуазністю.

Сеттембріні попросив дещо збавити полемічний запал, проте в нього самого голос тремтів од хвилювання, коли він наголосив на неприпустимості того, що Нафта постійно веде мову про життєствердну буржуазність якимось бозна-чому аристократично-зверхнім тоном, буцімто протилежне, адже відомо що є протилежним до життя, уособлює істинну шляхетність!

І знову чуємо самі лише гучні слова! Тепер суперечка зайшла про шляхетність та аристократизм! Ганс Касторп, розпашілий і знеможений від морозу та непосильних проблем, не тямлячи, наскільки зрозумілі чи то гарячково сміливі вислови, які він уживає, занімілими губами промимрив, що завжди уявляв собі смерть з накрохмаленим іспанським жабо чи, принаймні, так би мовити, в напівпарадній формі, з високим комірцем, що впирається в підборіддя, а життя — навпаки, в такому звичайному, сучасному накладному комірці... Та потім сам злякався промовлених, ніби на п'яну голову чи то в маренні, неможливих у товаристві слів і став запевняти, що мав на увазі зовсім інше. Але ж правда, що є люди, певна категорія людей, яких просто неможливо уявити собі мертвими, саме тому, що вони є аж надто ординарними! Тобто вони настільки пристосовані до життя, що здається ніби ніколи не помруть, ніби не достойні таїнства смерти.