Розділ шостий

— Мерзенний погляд! — заявив Сеттембріні, — доводити ницість цього погляду — то образа власної гідности. Адже «ореол святости», так само як і те, що інженер з чужих слів говорив про «християнський обов'язок» схилятися перед стражданням, є суцільним обманом, спирається на хибне уявлення, на психологічну хибу. Глибоке співчуття, яке здоровий відчуває до хворого й підносить до благоговіння, оскільки не може собі уявити, як би він сам витримав подібні муки, — це глибоке співчуття є надзвичайно перебільшеним, хворі зовсім не заслуговують на нього, воно — лише плід збочення думки та фантазії, оскільки здоровий приписує хворому свої думки та почуття й уявляє собі хворого як здорового, змушеного терпіти страждання хворого, що є цілковитою помилкою. Хворий є хворим, у нього інша, змінена психіка, і відчуває він усе по-своєму; хвороба так прилаштовує до себе свою жертву, що вони чудово вживаються разом: тут уступає в дію зниження чутливости, провали свідомости, благодійні наркози, духовні, моральні засоби пристосування та полегшення, про які піклується сама природа, чого здоровий через свою наївність до уваги не бере. Найкращою ілюстрацією тому є ввесь отой сухотний набрід тут, нагорі, з його легковажністю, дурістю, розпустою, браком доброї волі та бажання одужати. Словом, якби той, що з глибоким співчуттям схиляється перед хворобою, сам би занедужав і перестав бути здоровим, то він би швидко переконався, що хворі — це також своєрідна верства, хоча й не така шляхетна, і що він ставився до них надто серйозно.

Але тут обурився Антон Карлович Ферґе, щосили захищаючи плевральний шок від наклепів та зневажливого ставлення. Що як він надто серйозно поставився до свого плеврального шоку? Ні, красно дякую й дуже перепрошую! Його великий борлак та благодушні вуса засмикалися вгору і вниз від такого зневажливого ставлення до перенесених ним страждань. Він, звичайно, лише проста людина, дрібний страховий агент і нічого не тямить у високих матеріях — навіть ця розмова заходить за межі його обрію. Але якщо пан Сеттембріні, наприклад, має намір віднести й плевральний шок до того, що він щойно тут наговорив, — цей пекельний лоскіт із запахом сірководню та три кольорові непритомності, — тоді красно дякую й дуже перепрошую! Яке там зниження чутливости, благодійні наркози та збочення думки й фантазії! Це найжахливіша підлота, яка тільки буває на білому світі, й хто цього не пережив, як він, той про таку мерзоту не має ні найменшого...

— Е-е-е! — промовив Сеттембріні. — День у день колапс пана Ферґе стає величнішим, так що невдовзі він буде носити його навколо голови наче німб. — Він, Сеттембріні, не надто шанує хворих, які вимагають, щоб ними захоплювалися. Він сам є хворим, навіть тяжкохворим, але не хизується цим, навіть, скорше, соромиться. До того ж він веде філософську розмову, ні на кого не натякаючи, і його зауваги про відмінність у природі та характері переживань хворих і здорових досить обґрунтовані, нехай панове згадають про душевні хвороби і, зокрема, про галюцинації. Припустімо, хтось із присутніх, нехай інженер або пан Везаль, зайшовши сьогодні ввечері у сутінках до себе в спальню, побачить там у кутку свого покійного батька, який, вирячившись на нього, заведе з ним розмову — це буде для нього чимось надзвичайним, буквально потрясаючим та тяжким переживанням, він не віритиме власним очам, до нього закрадуться сумніви про власні розумові здібності, він вискочить, як попечений, з кімнати й негайно звернеться до психіатра. Хіба ні? Але вся іронія полягає в тому, що цього ні з тим, ні з тим статися не може, оскільки вони психічно здорові. А якби подібне з ними таки трапилося, то вони були б не здорові, а хворі, а, отже, реагували б не як здорові, тобто не вибігали б у жасі з кімнати, а сприйняли би привид за належне і завели з ним розмову, як то й роблять хворі; а вважати, що галюцинації викликають у них природний страх здорового якраз і є тим збоченням думки та фантазії, притаманної нехворим.

Пан Сеттембріні дуже кумедно й пластично розповів про привид батька в кутку. Всі мимовільно засміялися, навіть Ферґе, хоча він почував образу за брак поваги до його пекельних мук. А гуманіст скористався загальним веселим настроєм, щоб остаточно розвінчати та викрити всіх галюцинуючих та інших pazzi[43]: ці люди, заявив він, абсолютно неприпустимим чином дозволяють собі надто багато й дуже часто здатні опанувати свій безум, як він сам бачив під час відвідин лікарень для божевільних. Адже варто лише в палаті з'явитися комусь сторонньому або лікарю, і божевільний, як правило, припиняє корчити гримаси, патякати та смикатися, поводиться пристойно, поки бачить, що за ним спостерігають, а потім знову розпускається. Адже божевілля, безперечно, в багатьох випадках є нічим іншим, як саме розпущеністю, воно слугує прихистком від великого горя, своєрідною мірою захисту слабкодухих від нищівних ударів долі, які така людина вважає себе нездатною витримати при здоровому глузді. Прихисток дуже принадний для багатьох, і йому, Сеттембріні, доводилося самим лише поглядом, тим, що він протиставляв вивертам божевільного свою позицію здорового глузду, принаймні, тимчасово навертати до ясности розуму.

Нафта в'їдливо засміявсь, а Ганс Касторп заявив, що охоче вірить панові Сеттембріні. Коли він уявляє собі, як Сеттембріні, посміхаючись у вуса, прошиває божевільного поглядом, сповненим невідпорного здорового глузду, йому ясно, що бідоласі нічого не залишалося, як узяти себе в руки, й у нього прояснювався розум, хоча, очевидно, поява пана Сеттембріні сприймалася ним як досить небажана перешкода... Але, виявляється, Нафта також бував у божевільнях, він пригадує своє перебування у «відділі для буйних», і там йому довелося побачити такі сцени й такі картини, перед якими навіть тверезий погляд Сеттембріні та втихомирливий його вплив звелися б нанівець — воістину дантові сцени, трагікомічні картини жаху та муки: божевільні, скорчені голими під струменями холодного душу в найвигадливіших позах смертельного страху та розпачливого остовпіння, одні голосно верещали, інші, простягаючи руки та широко роззявивши роти, заходилися реготом, у якому змішалися всі складові пекла...

— Ага, — промовив пан Ферґе й дозволив собі нагадати про той сміх, що вирвався в нього самого перед тим, як він зазнав колапсу.

Коротше кажучи, сувора педагогіка пана Сеттембріні була б цілком зайвою для персонажів «відділення для буйних», усе це викликає лише дрож побожного остраху — це більш по-людському, ніж зарозуміле моралізаторство, яким пресвітлий лицар сонця й намісник Соломона збирається лікувати божевілля.

Ганс Касторп не мав часу розмірковувати над новими титулами, якими нагородив Нафта пана Сеттембріні. Він вирішив це принагідно з'ясувати. А поки що всю його увагу приковувала розмова, адже Нафта якраз досить переконливо розбирав загальні причини, які спонукали гуманіста принципово звеличувати здоров'я й паплюжити та безчестити хворобу, хоча, викладаючи свою позицію, він виявив дивовижне й навіть достохвальне самоприниження, адже пан Сеттембріні сам є хворим. Проте його позиція, незважаючи на особливу її шляхетність, все-таки виявилася принципово хибною, оскільки виходила від поваги та пошани до тіла, а це могло бути виправданим лише тоді, якби тіло перебувало в своєму первозданному божественному стані, а не в стані приниження — in statu degradations. Адже створене безсмертним, воно, внаслідок гріхопадіння, втратило свою досконалість, зазнало зіпсутости та огидности, стало смертним і тлінним, нічим іншим, як кліттю й в'язницею для душі, що збуджує лише почуття сорому та замішання, pudoris et confusionis sensum, як сказав святий Ігнатій.

— Ці самі почуття, — вигукнув Ганс Касторп, — висловив, як відомо, й гуманіст Плотін. — Але пан Сеттембріні, піднявши руку, попросив не вносити плутанини, а краще обмежитися сприйняттям аргументів.

Тим часом Нафта пояснював шанобливе ставлення середньовіччя до тілесної немочі тим, що вигляд страждущої плоті завжди викликав співчуття в релігійній свідомості людини. Адже язви тілесні не лише наочно свідчили про тлінність нашої земної оболонки, але досить показовим способом, способом, що викликав моральне задоволення, вказували на згубну зіпсутість душі, тоді як квітуча плоть пантеличила й виступала образою для релігійної свідомости, тож чинити цьому спротив, возвеличуючи неміч, видавалося благим ділом. Quis me liberabit de corpore mortis hujus? Хто позбавить мене від тіла смерти цієї? Ось голос духа, який завжди був і пребуде голосом воістину людським.

Ні, то був голос пітьми, як схвильовано запевнив пан Сеттембріні, голос світу, над яким ще не зійшло сонце розуму й людяности. Нехай його тіло вражене згубною гнилизною, але дух свій він зміг зберегти досить здоровим і неушкодженим, щоб достойним чином дати відсіч попівським промовам Нафти щодо тіла й досхочу поглумитися над так званою «душею». Сеттембріні навіть дозволив собі возвеличувати людське тіло, як істинний храм Божий, на що Нафта заявив, що ця тлінна матерія є лишень завісою між нами й вічністю, після чого італієць остаточно заборонив йому вживати слова «людство» та «людина» й так далі.

Простоволосі, із занімілими від морозу обличчями, то ступаючи в гумових калошах скрипучим і посиланим попелом сніговим прошарком, що наріс на тротуарах, то переорюючи ногами пухкий сніг на самій дорозі, Сеттембріні в зимовій куртці з бобровим коміром та обшлагами, які вже місцями потерлися й нагадували вовну шолудивої вівці, що не заважало йому носити куртку зі звичною для нього елегантністю, — Нафта в довгому до п'ят і запнутому під підборіддя чорному пальті без коміра, але на хутрі — вони сперечалися про ці принципи, як про щось суто приватне, причому часто звертались навіть не один до одного, а до Ганса Касторпа, якому той, хто якраз говорив, лише порухом голови чи великого пальця вказуючи на опонента, викладав і доводив свою позицію. Затиснений між ними, Ганс Касторп крутив головою, погоджувався то з тим, то з тим або ж зупинявся і, відхилившись назад та жестикулюючи рукою в теплій шевровій рукавиці, брався доводити щось своє, певна річ, досить недолуге, а Ферґе та Везаль кружляли навколо цієї трійці, тримаючись то попереду, то позаду, або прилаштовувалися збоку, поки з'являлись зустрічні перехожі, й стрій знову розпадався.

Саме завдяки їхнім заувагам дискусія перескочила на конкретніші предмети. Так, при наростаючій активності всіх присутніх, у стрімкому темпі, одна за одною бралися на обговорення такі теми, як кремація, тілесні покарання, тортури та смертна кара. Про тілесні покарання завів мову Фердинанд Везаль, що, на думку Ганса Касторпа, цілком до нього пасувало. Не було нічого дивного в тому, що пан Сеттембріні, в красномовних висловах закликаючи до людської гідности, висловився проти застосування цієї дикої міри покарання як у педагогіці, так і в судочинстві. І також не було нічого дивного в тому, що Нафта висловився на користь побиття різками, хоча всі трохи знітилися від похмурої зухвалости його заяви. Як на Нафту, виходило, що розбазікувати про людську гідність у даному разі просто не випадає, адже вмістилищем істинної гідности є дух, а не плоть, а оскільки людина й так занадто схильна всі радощі життя шукати в тілі, то біль, якого зазнає тіло, є цілком доцільним засобом, щоб відбити охоту до чуттєвих насолод і повернути всі помисли, так би мовити, від плоті до духу, щоб таким чином знову запанував саме дух. Бачити в такій мірі покарання, як побиття, щось ганебне є просто безглуздям. Святу Єлизавету сік до крови її наставник, Конрад Марбурзький, від чого «душа її», за легендою, «вознеслася до третього янгольського чину», і сама вона сікла різками бідну бабцю, яка клювала носом під час сповіді. А самобичування, до яких удавалися члени деяких орденів та сект, та й загалом люди глибоко побожні, щоб зміцнити в собі духовне начало, хіба хтось наважиться й це назвати варварством та чимось нелюдським? А віра в те, що законодавче скасування тілесних покар у країнах, які вважають себе передовими, є справжнім поступом, видається просто сміховинною й непорушність цього уявлення надає йому ще більшого комізму!

Та все-таки одне треба визнати, зауважив Ганс Касторп, у суперечності духа й плоті зле, сатанинське начало безперечно... втілює, хи-хи, отже втілює, оскільки тіло, природно, виступає природним началом — природно природним, також непогано! — а природа, на противагу до духу, до розуму, без сумніву є злом, можна тут ризикнути й, спираючись на свої знання та досвід, сказати, що вона є містичним злом. Якщо дотримуватися цього погляду, то цілком логічно відповідним чином і поводитися з тілом, а саме — впливати на нього дисциплінуючими заходами, які також з деяким ризиком можна було б назвати містично злими. Можливо, якби в пана Сеттембріні, коли він через свою тілесну кволість не зміг поїхати на конгрес сил поступу в Барселону, виявилася під боком ось така Єлизавета...

Усі розсміялися, й оскільки гуманіст був готовий скипіти, Ганс Касторп поквапно розповів про те, як йому в дитинстві один раз також дали різок: у початкових класах гімназії, коли він вчився, ця міра покарання ще часом застосовувалась, там завжди напоготові були різки, щоправда, вчитель не наважувався підняти на нього руку, пам'ятаючи про суспільний статус його батьків, проте один з його однокласників, такий собі неотесаний здоровань, ужарив його такою тонкою, гнучкою лозиною по сідницях та по литках, а він був лише в тонких панчохах, тож це було просто жахливо, страшенно боляче, мерзотно, незабутньо, ну, просто містично, від злости та приниження з очей у нього бризнули сльози, й Ганс Касторп мусив ганебно голосно схлипувати, проте він десь читав, що на каторзі навіть запеклі розбійники та вбивці, коли зазнають тілесних покарань, то скиглять як малі діти.

Сеттембріні затулив обличчя руками в сильно поношених шкіряних рукавицях, а Нафта з незворушністю державного діяча запитав, чим же ще приборкати закоренілих злочинців, як не різками та батогами, які, до речі, абсолютно відповідають стилю каторжної тюрми і цілком там доречні; гуманна каторжна тюрма — це естетична половинчастість, компроміс, і пан Сеттембріні, хоч і полюбляє красне слівце, по суті нічого не тямить у прекрасному. А стосовно педагогіки, то, за Нафтою, виходило так, що уявлення про людську гідність тих, хто виступає за заборону тілесних покарань, бере свій початок у ліберальному ідеалізмі епохи буржуазного гуманізму, коріниться в просвітницькому абсолютизмі людського «я», який у недалекому майбутньому відімре, а його заступлять не такі охлялі суспільні ідеї, ідеї спільности та підпорядкування, примусу й послуху, де без священної жорстокости ніяк не обійтись і які змусять іншими очима подивитися на покару людських покидьків.

Звідси й вислів «скорятися як покидьок», в'їв Сеттембріні; а оскільки Нафта завважив, що раз Бог, караючи нас за перворідний гріх, наділив наше тіло соромом та огидною тлінністю, то не така-то й біда, не така-то образа величности, якщо це тіло колись пошмагають різками. Тут розмова перекинулась на кремацію.

Сеттембріні вихваляв її на всі лади. Цього сорому й огиди можна легко уникнути, радісно заявив він. Людство, з причин доцільности та з ідеалістичних мотивів, незабаром цілком їх позбудеться. Він оголосив, що є одним з організаторів міжнародного конгресу прихильників кремації, який, очевидно, відбудеться в Швеції. Там заплановано продемонструвати зразковий крематорій, обладнаний за останнім словом техніки, а також колумбарій, що, безперечно, спонукатиме й надихатиме багатьох до нових ініціатив. Що казати, захоронення в землі — це застарілий, архаїчний спосіб, який зовсім не відповідає сьогоднішньому дню. Візьмімо, наприклад, до уваги зростання міст! Витіснення так званих цвинтарів, що займають величезну територію, з центру на околиці! Ціни на землю! Прозаїчність похоронного ритуалу, чого не уникнути через необхідність користуватися сучасними видами транспорту! З цього приводу пан Сеттембріні міг ще сказати багато чого слушного й доречного. Він брав на кпини фігуру прибитого горем удівця, який що божого дня здійснює прощу до могили дорогої померлої дружини, щоб там, на місці, вести з нею бесіди на самоті. У такого любителя ідилії мало би бути безліч найціннішого на світі добра, а саме — вільного часу, вже не кажучи про те, що гамір та тиснява сучасних, центральних міських цвинтарів хутко відбили би в нього бажання до атавістичної сентиментальности. Знищення трупа вогнем — яка охайна, гігієнічна, гідна, навіть героїчна перспектива у порівнянні із безславним саморозпадом та асиміляцією нижчими організмами! Так, і навіть наші почуття якось легше приймають новий спосіб, який більше відповідає потребі людини в безсмерті. Адже вогонь пожирає до останку саме мінливі частини тіла, в яких ще за життя відбувалися процеси обміну речовин; а ті частини, які меншою мірою входили до загального колообігу і майже без змін супроводжують людину до її зрілих років, є найбільш вогнетривкими, з них і утворюється попіл, отже з попелом родичі та друзі зберігають те, що в покійному було справді непроминущим.

— Дуже мило, — сказав Нафта, — справді, просто чудесно. Непроминущим у людини є попіл.

Ну, звісно, Нафті було б до вподоби, щоб у людства залишалось ірраціональне ставлення до біологічних фактів, він хотів би втримати його на тому примітивному ступені релігійности, коли смерть виступала як страховище й була огорнута такою жаскою таємничістю, що ніхто не наважувався поглянути на цей феномен тверезим поглядом розуму. Яке варварство! Страх смерти виник в епоху, коли культура перебувала на надзвичайно низькому рівні, а насильницька смерть була правилом, й ось те жахливе, що справді властиве такого роду загибелі, на довгий час пов'язалося в уявленні людей з думкою про смерть взагалі. Та зараз завдяки розвитку охорони здоров'я й підвищенню особистої безпеки, все частіше стає нормою природна смерть, і сучасній людині праці думка про вічний спокій після закономірного виснаження його сил, не лише не здається жахливою, а скорше нормальною, якщо не бажаною. Ні, смерть не є ні страховищем, ні таємницею, це просте, розумне, фізіологічно необхідне явище, яке можна лише вітати, а роздумувати про це довше належного означає обкрадати життя. Саме тому і передбачалося прибудувати до зразкового крематорію та прилеглого до нього колумбарію, тобто до «павільйону смерти», ще й «павільйон життя», де архітектура, малярство, скульптура, музика й поезія спільними зусиллями створять своєрідну атмосферу, яка відволікала б емоції живих від переживання смерти, з жалобного заціпеніння та безплідної тужби навертала б їх до радощів життя...