Розділ шостий

Та тут, зразу після того, як мати відійшла, Лео познайомився з патером Унтерпертінґером. Шістнадцятирічний юнак похнюплено сидів на лавці в парку, що звався Марґаретенкопф, то був пагорб на західній околиці містечка, на березі Ілю, звідки відкривався широкий, чудовий краєвид на долину Райну, — сидів там, занурившись у похмурі й гіркі думки про свою долю та про майбутнє, нараз поряд з ним сів викладач єзуїтського пансіону «Вранішня зоря», поклав поряд із собою капелюха, закинув під сутаною ногу на ногу і, погортавши молитовника, завів з хлопцем розмову, вони швидко розговорилися, й ця бесіда була вирішальною для всієї подальшої долі Лео. Єзуїт, людина освічена, яка багато чого бачила на віку, але була педагогом за покликанням, знавцем та мисливцем на людські душі, нашорошив вуха при перших же фразах, промовлених з відвертою іронією, якими вбогий єврейський хлопчина відповідав на його запитання. В його відповідях відчувався гострий, озлоблений розум, а коли патер вирішив копнути глибше, то зіткнувся зі знаннями та ядучою вишуканістю думки, яких аж ніяк не можна було сподіватися від юного обдертюха. Вони говорили про Маркса, з основною працею якого, «Капіталом», Лео ознайомився за дешевим масовим виданням, а з нього перейшли до Геґеля, якого або про якого він також уже достатньо читав, щоб висловити кілька оригінальних думок. Чи то через любов до парадоксів, чи то заради ввічливости, Лео назвав Геґеля «католицьким» мислителем, і на задане патером з посмішкою запитання, яким чином можна це обґрунтувати, адже Геґеля, як прусського державного філософа, власне, та й по суті слід було, скорше, вважати протестантом, заперечив: вислів «державний філософ» якраз і доводить, що в релігійному сенсі (звичайно не в церковно-догматичному) він має рацію стосовно католицизму Геґеля. Оскільки (цей сполучник Нафта особливо полюбляв, він набував у його вустах певного переможно-неминучого характеру, й щораз як йому вдавалося вставити це словечко, очі його за скельцями окулярів холодно блискали), тож оскільки політика й католицизм — це поняття, які психологічно пов'язані між собою, вони належать до однієї категорії, що охоплює все об'єктивне, творче, діяльне, що набуває дійсности та звернене до зовнішнього світу, їй протистоїть пієтистська сфера протестантизму, яка походить з містики. В єзуїтів, додав він, політико-педагогічна сутність католицизму стає особливо очевидною; орден завжди вважав своєю сферою інтересів мистецтво державного управління та педагогіку. Й він назвав ще Ґьоте, який сягав корінням пієтизму та був безперечним протестантом, людиною, яка певною мірою була католиком, — саме завдяки об'єктивізмові та заклику до дії. Він захищав таїнство сповіді і як педагог у своїх поглядах був мало не єзуїтом.

Невідомо, чи Нафта висловлював усі ці думки тому, що вони відповідали його переконанням, чи тому, що вважав їх дотепними, чи тому, що хотів догодити своєму співбесідникові, як жебрак, вимушений запобігати та вираховувати, якими словами можна здобути прихильність, а якими — відштовхнути від себе, — патера займала не стільки правдивість його слів, скільки гнучкість розуму, про яку вони свідчили; розмова тривала, незабаром єзуїт довідався про особисті обставини Лео, і зустріч закінчилася тим, що Унтерпертінґер запропонував хлопцеві принагідно зайти до нього в пансіон.

Так Нафта одержав можливість переступити поріг пансіону «Stella matutina»[38], який вже давно займав його уяву через свій високий науковий та суспільний статус; більше з тим, йому поталанило знайти нового наставника та покровителя, який, на противагу до колишнього, вмів цінувати та розвивати його обдарованість, вчителя, чиї чесноти спиралися на знання життя і в коло життєвих інтересів якого Лео неодмінно хотів увійти. Як багато обдарованих євреїв, Нафта був від природи й революціонером, і аристократом; він мріяв колись і самому прилучитися до вишуканого та замкненого способу життя зверхнього й погордливого вищого світу. Перша заява, на яку його наштовхнула присутність католицького теолога, — і хоча це була заява в суто аналітично-порівняльній формі, — була освідченням у любові до римо-католицької церкви, яку він сприймав водночас як аристократичну і як духовну, тобто антиматеріальну, ворожу до дійсности та до всього світського, а отже революційну силу. Й це освідчення було щирим та йшло з самих глибин його єства; оскільки, як сам він розтлумачив, іудаїзм, через своє спрямування на все земне та практичне, внаслідок свого «соціалізму» та всього політичного способу мислення, ближче стоїть до сфери католицизму й більш споріднений з ним, ніж протестантизм з його споглядальністю та містичним суб'єктивізмом; саме тому навернення єврея до католицизму — то куди менш болючий процес, ніж навернення протестанта.

Порвавши стосунки з пастирем своєї релігійної громади, осиротілий та самотній, Нафта рвався із задушливої атмосфери до духовнішого та заможнішого життя, на яке йому давали право його здібності, й горів нетерпінням зректися віри батьків — він давно досяг належного для цього віку, тож Унтерпертінґерові, який його «відкрив», не потрібно було докладати жодних зусиль, аби привести цю душу чи, точніше, цю обдаровану голову в лоно католицької церкви. Ще до того, як Лео прийняв хрещення, йому за клопотанням патера надали тимчасове помешкання у «Вранішній зорі», зарахувавши на повне тілесне та духовне утримання. Він переселився туди, не вагаючись, із цілковитою байдужістю та незворушністю істинного аристократа духу, покинувши напризволяще своїх молодших братів і сестер, опіку над якими взяли доброчинні установи і незавидна доля яких була визначена їхньою вчасною посередністю.

Земельні угіддя, які належали пансіонові, були так само просторими, як і його будівлі, де було досить місця для чотирьохсот вихованців. Пансіонові належали ліси та пасовиська, півдюжини спортивних майданчиків, підсобні приміщення, корівники на кілька сотень голів. Пансіон «Вранішня зоря» був водночас інтернатом, зразковим маєтком, спортивною академією, школою знань і храмом муз, адже тут постійно займалися театром та музикою. Життя тут було поміщицько-монастирським. Зі своєю дисципліною та елегантністю, зі своєю доброчинною жвавістю, інтелектуальною атмосферою та матеріальним добробутом, чіткістю насиченого розпорядку дня це життя надзвичайно пасувало до природних схильностей Лео. Він почувався як на сьомому небі. У просторій трапезній на нього чекали чудові страви, під час столування, так само як і в коридорах пансіону, розмовляти не дозволялося, й молодий префект, що сидів за високою катедрою, розважав учнів читанням уголос. На заняттях Лео виявляв несказанну старанність, і, незважаючи на слабкі груди, намагався з усіх сил, щоб у пообідніх іграх і під час занять спортом не пасти задніх. Благоговіння, з яким він слухав ранню обідню і в неділю вистоював довгу святкову відправу, треба гадати, надзвичайно тішило отців-педагогів. Так само тішив він їх і своєю поведінкою. Й у свято, поласувавши по обіді тістечками з вином, у сіро-зеленому мундирі зі стоячим комірцем, у штанях з лампасами та в кашкеті він вирушав з колоною вихованців на прогулянку.

Лео відчував велику вдячність за те, що ніхто не нагадував йому про його низьке походження, про те, що він вихрест і про його родинні обставини. Очевидно, нікому ніколи не спадало на думку, що вчиться він безкоштовно. Правила пансіону були такими, що його товариші не мали нагоди дізнатися про те, що він не мав ні родини, ні батьківщини. Одержувати з дому посилки з продуктами та солодощами не дозволялось. А якщо все-таки якась посилка приходила, то її розподіляли серед вихованців, і Лео також одержував свою частку. В цьому космополітичному навчальному закладі його расова належність не впадала в око. Там навчалося чимало вихідців з «екзотичних» країн, португаломовні латиноамериканці здавалися ще «більше єврями», ніж він сам, тож ця тема не могла виникнути. Ефіопський принц, якого прийняли одночасно з Нафтою, тримався дуже гонорово, незважаючи на чорний колір шкіри та кучеряве волосся.

Коли Лео перейшов до класу риторики, то висловив бажання вивчати теологію, щоб згодом, якщо його вважатимуть гідним, уступити до ордену. Тож його перевели з «другого розряду» пансіону в «перший». Тут йому за столом прислужували лакеї, а його спальня з одного боку межувала з опочивальнею силезького графа Гарбуваль-і-Шамаре, а з іншого боку — з ліжницею маркіза ді Ранґоні-Сантакроче з Модени. Курс навчання він закінчив з блискучими результатами і, вірний своєму рішенню, змінив пансіон на життя в домі для послушників у сусідньому Тизисі, — життя, сповнене покори, мовчазного послуху та релігійних управ, яким він, узявши собі за приклад середньовічних фанатиків, віддавався з якоюсь наче духовною насолодою.

Але тим часом його здоров'я похитнулося, і не так від суворого послушницького життя, в якому, зрештою, не бракувало часу для активного відпочинку, як через внутрішні причини. Методи виховання, предметом якого він став, своєю дотепністю та кмітливістю надзвичайно пасували до його природних нахилів і сприяли їхньому розвитку. Під час духовних управ, яким він присвячував свої дні та частину ночей, за усіма тими дослідами сумління, роздумами, самозаглибленням, спогляданням він, унаслідок своєї злісної казуїстичности, загрузав у сотнях нерозв'язних протиріч, труднощів, суперечок. У свого наставника він уселяв відчай, а водночас і великі надії, адже постійно допікав його своєю несамовитою діалектикою та небажанням сприймати спрощені пояснення. «Ad haec quid tu?»[39] — запитував він, блискаючи скельцями окулярів... І загнаному в кут патерові не лишалося нічого іншого, як закликати його до молитви, аби він віднайшов душевний спокій — «ut in aliquem gradum quietis in anima perveniat». Та якщо такий спокій і можна було віднайти, то він скидався скорше на цілковите отупіння та втрату свого «я», перетворення людини на знаряддя; цей спокій був духовним цвинтарем, зловісні зовнішні ознаки якого брат Нафта міг помітити на багатьох, що втратили свою подобу, на фізіономіях своїх однокласників з порожніми очима, — такого спокою він ніколи не досягне, хіба що шляхом цілковитого каліцтва власного тіла.

Про високий інтелектуальний рівень керівництва свідчило те, що всі сумніви та суперечки Лео не зашкодили його статусові. Після двох років послушництва сам патер-провінціал закликав його до себе, вів з ним бесіду та прийняв рішення зарахувати до членів ордену; і юний схоласт, посвячений у чотири нижчі ступені: воротаря, прислужника, читця та заклинателя бісів, а також зв'язаний принесеними ним «простими» обітницями, вже як член ордену, від'їхав до єзуїтської колегії голландського міста Фалькенбурґа, щоб віддатися теологічним студіям.

Тоді йому минав двадцятий, а за три роки від несприятливого клімату та напруженої розумової роботи його спадкова недуга настільки розвинулася, що подальше перебування в колегії могло коштувати йому життя. В Нафти пішла горлом кров, кілька тижнів він перебував на межі між життям та смертю, й стривожені начальники відіслали його, тільки-но він ледве одужав, туди, звідкіля він прибув. У тому самому навчальному закладі, де Нафта вчився сам, йому надали посаду префекта, вихователя та вчителя давніх мов і філософії. Така перерва була за будь-яких обставин обов'язковою для всіх схоластів, з тією різницею, що, пропрацювавши кілька років педагогами, вони, зазвичай, поверталися до колегій, щоб продовжити та закінчити семирічний курс теології. Та братові Нафті цього зробити не довелося. Він все слабував, і начальство прийшло до висновку, що для нього найбільш пасує саме служба тут, у здорових кліматичних умовах, та фізична праця на свіжому повітрі з вихованцями на фермі. Його, щоправда, було посвячено в перший вищий ступінь, що надавало право під час святкової недільної літургії читати наспівно апостола — право, яким він, зрештою, не користувався, по-перше, через те, що був цілковито немузикальним, а по-друге, тому, що хворобливе ламання голосу не давало йому можливости співати. Вище іподиякона він так і не піднявся, не дійшов навіть до диякона, не кажучи вже про священицький сан, а оскільки кровохаркання виникало знову і його не відпускала лихоманка, то на кошти ордену він оселився тут, нагорі, для тривалого лікування й лікується вже шостий рік, тож перебування на розрідженому гірському повітрі було, власне, вже не лікуванням, а єдино можливою для нього умовою існування, яке він певною мірою скрашував викладанням латини в гімназії для дітей, що страждали на сухоти...

Про все це та ще багато інших деталей Ганс Касторп довідався з розмов із самим Нафтою, коли навідував єзуїта в його шовковій келії, сам або в товаристві своїх сусідів за столом, Ферґе та Везаля, яких він також звів з ним, або, коли, зустрівшись із Нафтою під час обов'язкової прогулянки, йшов проводжати його до села — довідувався випадково, часом уривками, часом у вигляді цілісної розповіді, і не лише сам уважав його історію надзвичайно гідною уваги, але закликав Ферґе та Везаля, щоб вони нею захоплювалися, що ті й робили: перший, щоправда, завжди нагадував скоромовкою, що він нічого не тямить у високих матеріях (оскільки плевральний шок був єдиним переживанням, яким пишався цей на диво скромний та непримхливий чоловік), тоді як другий відчував явне задоволення від такої стрімкої кар'єри колись приниженої та пригнобленої людини, кар'єри, яка, проте, зазнала застою, адже кожен має знати своє місце, кар'єри, яка обміліла внаслідок спільної тут для всіх тілесної недуги.

Ганс Касторп зі свого боку жалкував з приводу цього застою і з гордістю та тривогою згадував принципового Йоахима, який героїчним зусиллям волі розірвав клейку павутину марнослів'я Радаманта і втік до свого прапора, в древко якого, як то уявлялося Гансу Касторпу, він тепер судомно вчепився, віддаючи по-військовому присягу притиснутими до козирка трьома пальцями. Нафта також присягав прапорові, під який його було прийнято, як він сам казав, коли розповідав Гансові Касторпу про сутність свого ордену; та, очевидно, він був не таким вірним йому з усіма своїми відхиленнями та комбінаціями, як Йоахим — своєму прапору; до того ж Ганс Касторп, слухаючи колишнього чи то майбутнього єзуїта, як людина цивільна та дитя миру, приходив до ще більшого переконання щодо взаємної симпатії, яку обидва вони мають відчувати до своїх споріднених фахів та верств. Адже та й та верства була військовою в багатьох сенсах: як у сенсі аскетизму та ієрархії, так і в сенсі послуху та іспанської чести. Останнє відігравало неабияку роль в ордені Нафти, котрий, як відомо, виник в Іспанії й чий розпорядок духовних управ був своєрідним прообразом стройового статуту, запровадженого згодом у Пруссії Фрідріхом для піхоти, він первинно був написаний іспанською мовою, саме тому Нафта в своїх оповідях та роз'ясненнях часто вдавався до іспанських висловів. Як то вів мову про «dos banderas» — про два прапори, під якими збиралися до великих походів два воїнства: господнє та сатанинське; поблизу Єрусалима, воїнство на чолі зі Спасителем, «capitan general»[40] всіх добрих християн, а інше на рівнині Вавилонській, де «caudillo» або поводирем був Люцифер...

Та хіба пансіон «Вранішня зоря» не був справжнісіньким кадетським корпусом, де розбитих на «дивізії» вихованців привчали з честю дотримуватися військової та духовної благопристойности — своєрідне поєднання «жорсткого комірця» та «іспанського жабо», якщо можна так сказати? Поняття чести та відзнак, які відігравали таку важливу роль в оточенні Йоахима — як очевидно впадали вони в око і в іншому оточенні, в якому, на жаль, хвороба не дала Нафті можливости просунутися! Як послухаєш його, то здається, що до ордену входили лише честолюбні офіцери, яких окрилювала одна лише думка — відзначитися на службі («Insignes esse» називається це латиною). За вченням та статутом засновника ордену та його першого генерала, іспанця Лойоли, ці честолюбці краще, ревніше служили Всевишньому, ніж ті, що керувалися самим лише розумом. Вони вершили надміру, більше, ніж велів припис («ех supererogatione»), не просто противилися спокусам бунтуючої плоті («rebellioni camis»), що властиво кожній тверезомислячій людині, а боролися та наступали на горло будь-яким чуттєвим нахилам, самолюбству та життєлюбству навіть у речах, які дозволені для всіх і кожного. Адже виступати війною проти ворога («agere contra»), тобто атакувати, вище та почесніше, ніж просто оборонятися («resistere»). Ослабити та зламати ворога! — значиться в польовому статуті, і його укладач, іспанець Лойола, і в цьому виявив цілковиту одностайність із capitan general Йоахима, прусським Фрідріхом та його правилом ведення війни: «Атакувати! Атакувати!», «Не давати ворогові опам'ятатись!», «Attaquez done toujours!»[41]

Але що особливо єднало світи Нафти та Йоахима, то це їхнє ставлення до насильства й спільна для них аксіома, що не варто боятися заплямувати руки кров'ю: в цьому обидва світи, світ ордену та світ військової верстви, цілковито сходились, і для дитини миру було дуже пізнавально чути розповіді Нафти про войовничих ченців середньовіччя, які виснажували себе аскетичним способом життя та водночас були охоплені жагою до духовної влади і не боялися при цьому пролити ріки крови заради заснування на землі граду Божого, світового панування духа, розповіді про лицарів храму, тамплієрів, які вважали, що загинути в бою проти невірних більш праведно, ніж померти, лежачи в постелі, і що вбивство та смерть в ім'я Христа є не злочином, а найвищою чеснотою. Добре було, коли при цих розмовах не був присутній Сеттембріні. Бо інакше він перетворювався в докучливого катеринщика й закликав до миру, хоча сам зовсім не заперечував священність національної та цівілізаторської війни проти Відня, а Нафта саме цю його пристрасть та слабкість із презирством засуджував. Принаймні, поки італієць запалювався почуттям патріотизму, Нафта кидав проти нього в бій християнський космополітизм, стверджуючи, що вважає кожну країну своєю батьківщиною і, бажаючи досадити, цитував слова генерала ордену Нікеля, який казав, що любов до батьківщини є «чумою й вірною смертю християнської любови».

Зрозуміло, чому Нафта, який виступав за аскезу, називав любов до батьківщини чумою, й що тільки він тут не мав на увазі, і що тільки, на його погляд, не суперечило аскетизмові та царству Божому! Тут і зв'язок з родиною та батьківщиною, але навіть просте піклування про своє здоров'я та життя, — саме щодо цього піклування робив він гуманістові закиди, коли той оспівував мир та щастя; Нафта гнівно викривав любов Сеттембріні до плоті, amor camalis, любов до тілесного комфорту, commodorum corporis, і просто в очі говорив йому, що надавати якесь значення життю та здоров'ю є доказом суто буржуазного підходу до віри.

Тож десь незадовго до Різдва, під час прогулянки снігом від санаторію й назад, зав'язалася велика дискусія про здоров'я й життя, яка завела до цілком протилежних поглядів; у ній брали участь усі: Сеттембріні, Нафта, Ганс Касторп, Ферґе та Везаль, — усіх трохи лихоманило, від довгого ходіння та розмов на сильному морозі всі ледь посоловіли та водночас були збудженими, усіх морозило, та, незважаючи на те, чи брав хто активну участь у розмові, як Нафта та Сеттембріні, чи хто більше слухав, обмежуючись короткими репліками, — всі аргументували з таким запалом, що не раз, цілком забувшись, перебиваючи один одного, вони зупинялися галасним жестикулюючим гуртом посеред тротуару, загороджуючи дорогу перехожим, які були змушені їх оминати або ж стишували крок і з подивом прислуховувалися до їхніх бурхливих аргументів.

Власне, розмова зав'язалася навколо Карен Карштедт, навколо бідної Карен з кінчиками пальців, заліпленими пластирем, яка недавно відійшла на той світ. Ганс Касторп не знав, що їй нараз стало гірше і що вона померла; а то він би обов'язково прийшов на похорон з притаманним йому почуттям товариського обов'язку й відомим потягом до участи в похоронних обрядах. Та, оскільки тут було прийнято замовчувати такого роду речі, він надто пізно довідався про її кончину і про те, що вона вже назавжди опинилася в горизонтальному положенні, знайшла вічний спокій у саду купідона зі сніговою шапкою набакир. «Requiem aetemam...»[42]

Він присвятив її пам'яті кілька дружніх слів, що спонукало пана Сеттембріні іронічно відгукнутися про його доброчинну діяльність, про відвідини Лайли Ґернгросс, підприємливого Ротбайна, перекачаної Ціммерманн, високопарного сина «Tous-les-deux» і злополучної Наталі фон Малінкрод та ще й пройтися з приводу дорогих квітів, якими інженер пошановував усю цю понуру та смішну компанію. На це Ганс Касторп зауважив, що ті, кому він робив знаки уваги, за винятком поки що пані Малінкрод та хлопчика Тедді, таки по-серйозному померли, на що Сеттембріні відповів запитанням: чи стали вони від того достойнішими уваги. Але хіба християнський обов'язок не наказує з пошаною схилитися перед людським стражданням, заперечив Ганс Касторп. Сеттембріні тільки-но зібрався того відчитати, та його випередив Нафта, завівши мову про побожні спалахи любови до ближнього, відомі в середньовіччі, про гідні подиву прояви фанатизму та екстазу при догляді за хворими: доньки королів прикладалися вустами до смердючих ран прокажених, навмисне заражалися від них і потім називали свої рани трояндами, пили воду, якою омивали нагноєння, й клялися потім, що ніколи ще не куштували смачнішого трунку.

Сеттембріні зробив вигляд, ніби зараз почне блювати. Його нудить не так від фізичної огиди, яку самі по собі викликають такі оповіді та картини, сказав він, скільки від жахливого безглуздя такого уявлення про діяльну любов до людей. Зрештою, він згодом повеселішав і виструнчився, розповідаючи про сучасні, передові форми допомоги ближнім, про переможну боротьбу з епідеміями й протиставив усім огидним речам гігієну та соціальні реформи разом з досягненнями медицини.

— Усі ці доброчинні з буржуазного погляду кроки, — відповів Нафта, — в той час навряд чи надали справжню допомогу як хворим та нещасним, так і здоровим та щасливим, які, допомагаючи ближньому, були спонукані не стільки співчуттям, скільки турботою за власну душу. Адже успішні соціальні реформи позбавили б одних засобу до порятунку, а інших — ореолу святости. Тому довготривале збереження злиднів та хвороб було в інтересах обох сторін, і така точка зору залишатиметься правомірною так довго, поки існує суто релігійний погляд на це питання.