Розділ шостий

Словом, усе йшло зовсім не так, як то уявляв собі Джеймс, і розмова зі старшою сестрою ще більше вивела його з рівноваги. Надто вихований, щоб навпрошки сказати племінникові, чий незворушний спокій свідчив про його цілковиту єдність із навколишнім середовищем, яке огидне враження справила на нього ця жахлива особа, він боязко постукав і поцікавився, чи не здається тому, що старша є досить оригінальною пані, з чим Ганс Касторп, на мить запитально поглянувши в простір, частково погодився, запитавши дядька в свою чергу, чи не продала йому Мілендонк термометр. «Мені? Та ні, хіба вона ними торгує?» — запитав у свою чергу дядько... Але найгіршим було те, що судячи з виразу обличчя небожа, він навіть не дивувався б, якби відбулось оте, про що він питав. «Ми не мерзнемо», — було написано на його обличчі. Зате консул жахливо мерз, його постійно морозило, а голова пашіла, і в нього навіть промайнула думка, що, якби старша сестра й справді запропонувала йому термометр, він, безперечно, від нього б відмовився й, очевидно, повівся б досить недалекоглядно, адже культурній людині користуватися чужим термометром, наприклад небожевим, ніяк не випадає.

Так минуло кілька днів, чотири чи п'ять. Життя посланця рівнини котилося ніби по рейках — рейках, прокладених саме для нього, і здавалося неймовірним, щоб воно йшло іншим шляхом. Консул мав свої переживання, свої враження — ми не маємо наміру далі в них заглиблюватися. Якось у кімнаті Ганса Касторпа він узяв з комода чорну скляну пластину, що стояла там на мініатюрному різьбленому мольберті разом з іншими дрібничками, якими той прикрасив своє затишне житло, і, піднявши проти світла, виявив, що це негатив.

— Що це таке? — спитав дядько, розглядаючи світлину.

Природне запитання. Портрет був без голови й становив собою скелет людського торса в сновидно-блідій оболонці плоті — та ще й жіночого торса...

— Оце? Сувенір, — відповів Ганс Касторп. На що дядько промовив: «Пардон», поклав негатив на мольберт і поквапно відійшов од комода. Ми навели цей епізод лише як приклад його переживань та вражень за ці чотири-п'ять днів. Відвідав він і лекцію доктора Кроковскі, оскільки не піти на неї здавалося немислимим. А щодо приватної розмови з надвірним радником Беренсом, якої домагався консул, то на шостий день він таки домігся свого. Його викликали до головного лікаря, й після сніданку, рішуче налаштований серйозно переговорити з цим типом щодо небожа та його гайнування часу, він бадьоро спустився у світлий напівпідвал.

Та повернувшися звідти, він запитав стишеним голосом:

— Ти чув колись таке?

Проте оскільки було цілком зрозуміло, що Ганс Касторп, напевне, вже чув «щось таке» й що його від цього зовсім не кине в жар, він більше нічого не додав і на доволі мляві розпитування небожа відповідав лише: «Та, так собі, нічого, нічого». Але в нього саме тоді з'явилася нова звичка: насупивши брови та закопиливши губу, він зосереджено дивився кудись навкіс і вгору, потім різко повертав голову і кидав такий самий погляд у протилежному напрямку... Чи не призвела розмова з Беренсом до цілком несподіваного для консула повороту? Чи справді йшлося тільки про Ганса Касторпа, а може, й про нього, Джеймса Тінаппеля, від чого побачення втратило характер приватної розмови? Судячи з його поведінки, саме так воно й було. Консул демонстрував веселість, багато говорив, безпричинно сміявся і, дюхаючи небожа кулаком у живіт, вигукував: «Ну, що, старий!» Та час від часу в нього з'являвся той дивний погляд, спершу в один бік, а потім у протилежний. Проте його погляд зосереджувався й на конкретніших речах — за столом, на обов'язкових прогулянках, у салоні.

Спершу консул не звертав жодної уваги на певну пані Редіш, дружину польського промисловця, яка сиділа за столом відсутньої пані Саломон та ненаситного гімназиста в круглих окулярах; вона таки нічим не вирізнялася з-поміж інших пацієнток із загального павільйону для лежання, така собі маленька, пухкенька брюнеточка, вже не першої молодости, навіть трохи із сивиною, але з миловидним подвійним підборіддям та жвавими карими очима. Своїми манерами вона, звичайно, й близько не могла рівнятися з пані консульшею Тінаппель із рівнини. Та в неділю ввечері, після вечері, в салоні консул, завдяки сильно декольтованій чорній з блискітками сукні, в яку вирядилася пані Редіш, зробив важливе відкриття, а саме, що вона має груди, матово-білі, туго стиснені корсажем жіночі груди, розділені досить-таки далеко видимою щілинкою, — відкриття, яке до глибини душі зворушило й захопило цього зрілого, витонченого пана, словом, ішлося про щось цілком нове, дотепер небачене та нечуване. Він захотів познайомитись й таки познайомився з пані Редіш, довго з нею бесідував — спершу стояв, потім уже сидів — і пішов спати, щось собі мугикаючи. Наступного дня пані Редіш уже не мала на собі чорної сукні з блискітками, а була застебнута доверху, але консул що бачив, то бачив, і залишився вірним своєму першому враженню. Він намагався перехопити свою даму на час обов'язкових прогулянок і, бесідуючи, йшов поряд, по-особливому наполегливо та чарівливо повернувшись та нахилившись до неї, за столом пив за її здоров'я, а вона, посміхаючись у відповідь, сяяла золотими коронками; в розмові з небожем консул називав її «божественною жінкою», після чого знову брався щось мугикати. На все це Ганс Касторп терпляче заплющував очі з таким виглядом, буцімто так воно й мало бути. Та авторитет старшого родича в очах небожа від цього не міг зрости, й до місії консула все це не надто пасувало...

Так сталося, що під час обіду, за яким Джеймс Тінаппель двічі піднімав келих на честь пані Редіш: за рибним рагу та під кінець, коли подали шербет, — за столом Ганса Касторпа та його гостя сидів надвірний радник Беренс — він, як відомо, столувався по черзі за всіма сімома столами, й на чолі кожного столу для нього ставили прибор. Він сидів між паном Везалем та горбатим мексиканцем, з яким розмовляв іспанською, склавши перед тарілкою свої велетенські руки — він володів усіма мовами, в тому числі турецькою та угорською, — й зі скошеними вусиками спостерігав виряченими, набряклими від крови очима, як консул Тінаппель вітає пані Редіш фужером бордо. Трохи згодом надвірний радник за столом навіть прочитав невелику лекцію, на яку його надихнув Джеймс: той з протилежного краю столу несподівано запитав, що відбувається з людиною, коли після смерти вона розкладається. Адже надвірний радник присвятив себе вивченню тілесної сутности людини, тіло, так би мовити, є його фахом, він, якщо можна так висловитися, владарює над плоттю, тож хай розповість, що відбувається, коли тіло зазнає процесу розпаду.

— Перш за все у вас лусне живіт! — промовив надвірний радник, поклавши лікті на стіл і майже торкаючись підборіддям складених рук. — Ви лежите собі на своїй тирсі та стружках, а гази, розумієте, здимають вас, роздувають, як жабу, коли шалапути хлопчаки надувають її повітрям, — під кінець ви перетворюєтесь на справжнісіньку повітряну кулю, й тоді шкірний покрив у вас на животі не витримує тиску й лопається. Шарах! Зразу стає легше, ви чините, як Іуда Іскаріот, коли він упав з гілляки — все з вас висипається. Так-то, а опісля ви знову можете з'явитися на людях. Якби ви одержали на тому світі відпускні, то могли б навіть провідати живих родичів, нікого при цьому не шокуючи. Ви, як кажуть, висмерділися. Якщо вийдеш на повітря, знову станеш струнким красенем, як громадяни Палермо, що висять у підземеллях монастиря капуцинів у Порта-Нуова. Вони висять там, елегантні, сухорляві, й користуються загальною повагою. Адже йдеться лише про те, щоб висмердітися.

— Безперечно! — промовив консул. — Дуже вам дякую! — І наступного ранку зник.

Він утік, поїхав з першим уранішнім поїздом на рівнину — звичайно, попередньо розрахувавшись за все: в кого тут можуть бути сумніви! Він сплатив за рахунком, уніс належний гонорар за проведений медичний огляд, тихцем, не сказавши племінникові ні слова, склав обидві валізи, — очевидно, ще з вечора або раннього ранку, коли всі спали, — і Ганс Касторп, зайшовши перед першим сніданком за дядьком, виявив, що його кімната порожня.

Він став руки в боки й промовив:

— Так, так! — І тут на його обличчі з'явилася та сама меланхолійна посмішка. — Ага, — сказав він та похитав головою. — Отже, дав дьору. Стрімголов, з мовчазним поспіхом. Так ніби хотів скористатися з миттєвої рішучости й смертельно боявся її проґавити, покидав свої речі у валізи — й поминай як звали: один, а не вдвох, так і не виконавши почесну місію, радий, що хоч сам заледве ноги виніс, людина строгих правил, дядько Джеймс дезертирував до прапора рівнини. Ну, що ж, щасливої дороги!

Ганс Касторп нікому й виду не подав, нібито не знав про підготовку до раптового від'їзду свого родича, що гостював у «Берґгофі», особливо перед кульгавим консьєржем, який проводжав консула на станцію. З Боденського озера надійшла поштівка: Джеймс писав, що одержав телеграму, яка змусила його негайно виїхати у справах на рівнину. Він не хотів турбувати небожа. Ввічлива відмовка. «Приємного перебування й надалі!» Чи це, часом, не насміх? У такому разі досить таки вдаваний, силуваний насміх, подумав Ганс Касторп, адже дядькові було зовсім не до сміху і не до жартів, коли він так притьмом від'їхав, ні, консул усвідомив, внутрішньо уявив собі та з жахом усвідомив, що коли він тепер, після тижневого перебування тут, не повернеться на рівнину, йому ще довго, дуже довго здаватиметься неможливим, диким, протиприродним не йти після сніданку на обов'язкову розважальну прогулянку і не розташовуватись опісля горизонтально на свіжому повітрі, загорнувшись за всіма правилами мистецтва в ковдри, а замість того йти до себе в контору. І саме жахаюче усвідомлення цього якраз і було безпосередньою причиною його втечі.

Так закінчилася спроба рівнини повернути Ганса Касторпа, який відбився від дому. Хлопець не приховував від себе, що безславний провал кампанії, провал, який він передбачив наперед, мав вирішальне значення в його стосунках з тими, хто жив на рівнині. Вони, здвигнувши плечами, остаточно махнуть на нього рукою, а він здобуде цілковиту свободу, — думка, від якої вже не билося прискорено його серце.

Operationes spirituals[37]

Лео Нафта народився в невеликому містечку десь на кордоні Галичини та Волині. Його батько, про якого він говорив з повагою, — очевидно, вважаючи, що вже переріс своє колишнє середовище й може прихильно його оцінювати, — був там шохером, різником, та його робота цілковито відрізнялася від роботи різника християнського — всього лишень ремісника й крамаря. Інша справа — батько Лео. Він був посадовою особою, навіть духовною посадовою особою. Пройшовши перевірку равина щодо благочестивого свого вміння та одержавши від нього повноваження забивати згідно з талмудом худобу, яка, за законом Мойсея, призначена на забій, Ілія Нафта, блакитні очі якого, за оповідями сина, промінилися, як зорі, тихою духовністю, сам перейнявся певною врочистістю та святістю, які нагадували про те, що в прадавні часи забивання тварин таки справді було привілеєм жерців. Коли Лейбі, — так називали Лео в дитинстві, — дозволили дивитися, як батько у дворі справляє свою ритуальну роботу разом з кремезним помічником, молодим хлопцем атлетичного єврейського вигляду, поряд з яким хирлявий Ілія з білявою круглою борідкою здавався ще меншим та тендітнішим, — як він здіймає над зв'язаним та стриноженим, але не оглушеним бугаєм свій великий ніж шохера та перетинає йому горлянку до самого шийного хребця, а помічник заледве встигає підставляти під фонтан паруючої крови великі цебра, — він сприймав це видовище, як сприймають його діти, часом здатні за почуттям вхопити саму суть явищ, що, можливо, було особливо притаманне синові променистоокого Ілії. Він знав, що християнські різники мають спершу оглушити худобину ударом палиці чи сокири, перед тим як убивати її, й що цей припис давався їм, щоб уникнути жорстокости та не катувати тварин; а його батько, хоч і незрівнянно тендітніший та розумніший, ніж оті телепні, та ще й з променистими очима, яких Лейба не бачив ні в кого з них, дотримуючись закону, різав тварин неоглушеними й давав їм стекти кров'ю. Хлопчикові Лейбі здавалося, що спосіб отих вайлуватих гоїв був проявом легковажности та нечестивої благодушности. Вони не віддавали таких почестей божеству, як під час сповненого врочистої жорстокости батькового обряду: отак уявлення про благочесність назавжди поєдналося в нього з жорстокістю, так само як у його дитячій фантазії запах та вигляд фонтануючої крови переплелися з думкою про святість і духовність. Адже він добре розумів, що батько, маючи таку тендітну статуру, вибрав своє криваве ремесло не тому, що йому подобається груба жорстокість, яка, можливо, й давала задоволення християнським селюкам і навіть його власному єврейському підручному, а через внутрішнє переконання, що мовби струмувало з його променистих очей.

Ілія Нафта справді був мрійником та мислителем, не лише дослідником тексту Тори, але й критиком; він обговорював з равином окремі місця писання й нерідко навіть уступав із ним у суперечку. В своїй окрузі, до того ж не лише серед одновірців, для одних Ілія був людиною, частково завдяки своїй побожності, людиною особливою, якій було відкрито більше, ніж усім іншим, в інших він породжував своєрідний забобонний страх, або, принаймні, думку, що з ним щось нечисто. У ньому відчувався якийсь сектантський ухил, щось від пророка, баал-шема чи цадика, тобто чудотворця, тим паче, що одного разу він таки зцілив — за допомогою крови та замовляння — одну жінку від злоякісної корости, а іншого разу — хлопчика від падучої. Та саме цей ореол дещо крамольної святости, при якому чималу роль відігравав притаманний його ремеслу запах крови, став його погибеллю. Під час народних заворушень та погромів, спричинених загадковою смертю двох християнських дітей, Ілія жахливим чином поплатився життям: його знайшли розп'ятим, прибитим цвяхами до дверей власного дому, підпаленого погромниками, а його жінка, хоч і була сухотна та давно прикута до ліжка, з дітьми — хлопчиком Лейбою та чотирма іншими зовсім дрібними дітлахами, — заламуючи руки, плачучи та голосячи, втекла з дому. Завдяки обачливості Ілії в неї лишилися деякі засоби до існування, і розбита горем родина знайшла притулок в одному з містечок Форарльберґа; там пані Нафта влаштувалася на бавовняно-прядильну фабрику, де працювала, поки вистачало сил, а старші діти ходили до школи. Та якщо духовний раціон, який надавав цей навчальний заклад, якоюсь мірою міг задовольнити потреби молодших братів та сестер, то для старшого, Лейби, він здававсь явно недостатнім. Від матері хлопець успадкував схильність до сухот, а від батька, окрім тендітної статури, неабиякий розум та здібності, до яких дуже рано додалося честолюбство, особливий потяг до особливого комфорту, що будило в ньому пристрасне бажання піднятися над своїм середовищем. У чотирнадцять-п'ятнадцять років Лейба нестримно й хаотично розвивав свій дух книжками, які добував усіма можливими способами, компенсуючи таким чином брак поживи для розуму, який він відчував у школі. Думав та висловлював уголос такі речі, що його охляла від хвороби мати лише криво втягувала голову в плечі і сплескувала знеможеними руками. Своєю манерою триматися та відповідати на запитання під час уроків закону Божого він звернув на себе увагу окружного равина, побожного та вченого чоловіка, який вирішив давати йому додатково приватні уроки класичних мов та давньоєврейської, тамуючи таким чином його спрагу до знань, а потяг до логічного мислення розвивав математикою. За свої труди добрий чоловік не одержав жодної дяки; що далі, то ясніше ставало: він пригрів на грудях змію. Як колись Ілія Нафта сперечався зі своїм равином, так сперечався тепер його син: вони ніяк не могли порозумітися, між учнем та вчителем почастішали філософські та релігійні розбіжності, які дедалі більше загострювалися, й чесний книжник добряче натерпівся від духовної непокірности, лукавих запитань, частих сумнівів, духу протиріччя та разючої діалектики Лео. Надодачу хитромудрість та інтелектуальні виверти Лео з часом набули революційного забарвлення: знайомство з сином одного соціал-демократа, депутата райхсрату, а згодом і з самим цим народним трибуном, змусило Лео задуматися про політику, а його пристрасть до логіки була скерована тепер на критику суспільних порядків; від його промов у талмудиста, що шанував своє місце, просто волосся ставало дибки. Все це врешті призвело до остаточного розриву між учителем та учнем. Словом, справа закінчилася тим, що учитель вигнав Нафту, наказавши йому не показуватися навіть на порозі його кабінету, і якраз у цей час мати Лео, Рахіль Нафта, лежала при смерті.