Розділ шостий

Ранок видався просто чудовим, перший сонячний ранок після тривалої негоди. Ш'ягорн, Зелені башти, купол Дорфберґа надзвичайно рельєфно виступали на тлі небесної блакиті, і Йоахим не міг відвести від них погляду. Аж досадно, що якраз на день його від'їзду всталилася хороша погода. Ніби навмисне, адже значно легше розлучатися в похмурий день. На що Йоахим сказав, що жодного полегшення він не потребує, а погода саме для маневрів, кращої для повернення на рівнину годі й бажати. Загалом вони говорили мало. Все якось так склалося для кожного з них та між ними, що їм важко було розмовляти. Крім того, перед ними на козлах, поряд з візником, сидів кульгавий консьєрж.

Високо сидячи та підскакуючи на жорстких подушках кабріолета, вони залишили позаду водоспад і вузькоколійку, виїхали на нерівномірно забудовану вулицю, що пролягала вздовж залізничного полотна, та зупинилися на мощеній бруківкою площі перед будівлею станції «Село», яка не надто відрізнялася від комори. І тут Ганс Касторп із жахом усе пригадав. З того дня, тринадцять місяців тому, коли він прибув сюди в сутінках, що ставали все густішими, він жодного разу не був на станції.

— Це ж я тут висів з потяга, — невідомо для чого сказав він, на що Йоахим лише відповів:

— Таки так, — і розрахувався з візником.

Зі звичною спритністю кульгавий устиг подбати про все, про квитки, про багаж. Вони стояли один перед одним на платформі побіля малесенького потяга, біля оббитого сірим сукном купе, де Йоахим зі своїм пальтом, портпледом та трояндами зайняв одне місце.

— Ну, то давай, складай свою романтичну присягу, — сказав Ганс Касторп, а Йоахим відповів:

— Буде зроблено.

Про що ж можна було ще говорити? Кожен просив іншого кланятися тим, хто був унизу, й тим, хто залишався нагорі. Потім Ганс Касторп уже тільки креслив ціпочком по асфальті. А коли пасажирам запропонували зайняти свої місця, він здригнувся й поглянув на Йоахима, а той поглянув на нього. Вони потисли один одному руки. Ганс Касторп непевно посміхавсь, а погляд Йоахима став серйозним та проникливо сумним.

— Гансе! — сказав він. Усесильний Боже, що може бути тяжче? Він назвав Ганса Касторпа на ім'я! Не просто сказав йому «ти» чи «старий», як то вони робили все життя, а всупереч будь-якій благочинній стриманості, до незручности збудженим тоном назвав його на ім'я! — Гансе! — сказав він, зі страхом та благанням стискаючи руку свого брата, і той помітив, що у схвильованого Йоахима, який не спав цілу ніч та був охоплений дорожньою лихоманкою, трясеться голова, як у нього самого, коли він «правив». — Гансе, — благав він, — приїзди чимскоріше! — Й заскочив на підніжку. Дверцята клацнули, пролунав свисток, загриміли буфери, паровозик смикнувся, й потяг рушив. Той, хто від'їздив, махав з вікна капелюхом, той, хто залишався, махав рукою. Зі щемливим почуттям смутку довго стояв він на платформі. Потім повільно посунув дорогою назад, тією самою дорогою, якою більше року тому його віз Йоахим.

Відбитий напад

Колесо вертілося. Стрілка часу рухалась уперед. Відцвіли зозулинець, горицвіт, відцвіла й дика гвоздика. Темно-сині зірочки тирлича та бліді ядучі квіти пізньоцвіту осіннього знову з'явилися серед мокрої трави, а ліси стали рудими. Осіннє рівнодення залишилось позаду, наближалося свято поминання померлих, а для більш натренованих транжирів часу — перша неділя посту, найкоротший день у році й Різдво. Та все ще стояли чудові жовтневі дні — такі, як тоді, коли брати оглядали полотна надвірного радника.

Після від'їзду Йоахима Ганс Касторп уже не сидів за столом пані Штер — тим самим столом, звідки відійшов на той світ доктор Блюменколь і де сиділа Маруся, яка тамувала вибухи безпричинних веселощів хустинкою, що пахла помаранчевими парфумами. Там сиділи тепер нові пацієнти, зовсім чужі люди. А нашому товаришеві, що на два з половиною місяці просунувся в глибину свого другого року, адміністрація виділила інше місце, за сусіднім столом, що стояв упоперек до старого, ближче до лівих дверей на веранду, словом, за столом Сеттембріні. Так, на місці, яке покинув гуманіст, тепер сидів Ганс Касторп, так само в кінці столу, навпроти лікарського стільця, який тримали за всіма сімома столами на випадок відвідин з боку надвірного радника чи його фамулуса.

Там, на покуті, ліворуч від місця головуючого, вільного для лікарів, на горі подушок сидів горбатий фотограф-любитель з Мексики, який унаслідок мовної ізоляції своїм застиглим виразом обличчя нагадував глухого; поряд з ним знаходилася стара діва з Трансильванії, та сама, що всім підряд безупинно розповідала про свого шваґра, на що вже якось нарікав Сеттембріні, адже того шваґра ніхто не знав і знати не хотів. У певні години дня вона з'являлася біля балюстради свого балкона і, закинувши за голову ціпочок з руків'ям із почорненого срібла, яким користувалася й під час обов'язкових прогулянок, здіймала в гігієнічно глибокому диханні свої плескаті, як тарелі, груди. Навпроти неї сидів чех, якого всі називали паном Венцелем, оскільки ніхто не міг до ладу вимовити його прізвища. Пан Сеттембріні свого часу намагався одним махом випалити неймовірне поєднання приголосних, з яких воно складалося, — звичайно не через щире старання, а лише для того, щоб продемонструвати шляхетну нездатність людини латинської культури пробитися крізь дикі нетрища звуків. Огрядний як кнур та з неймовірним навіть для тутешніх апетитом, чех, одначе, вже чотири роки запевняв, що скоро має померти. Коли вечорами в салонах збиралося товариство, він деренчав на перев'язаній стрічкою мандоліні пісні своєї вітчизни та розповідав про свої поля цукрового буряку, де працюють лише красиві дівчата. Ближче до Ганса Касторпа, обабіч столу, сиділи пан та пані Маґнуси, що мали в Галле власну броварню. Цю пару огортала атмосфера меланхолії, оскільки обоє втрачали важливі для життєдіяльности продукти обміну, пан Маґнус — цукор, а пані Маґнус — білок. Бліда пані Маґнус завжди здавалася пригніченою, так ніби для неї не залишалося вже ні крихти надії; від неї віяло духовною злиденністю, як із затхлого, порожнього льоху, і, можливо, ще наочніше, ніж у пані Штер, в неї проявлялося оте поєднання хвороби та глупоти, яке так коробило Ганса Касторпа, за що пан Сеттембріні йому вже дорікав. Пан Маґнус був жвавішим та говіркішим, хоча заводив лише такі розмови, які вже чимось виводили з рівноваги італійця. До того ж він легко дратувався й часто встрягав у бурхливі диспути з паном Венцелем через політику чи з якої іншої причини. Його обурювали національні претензії чеха, який до того ж був ворогом алкогольних напоїв і публічно засуджував з моральної точки зору фах броваря, тоді як той, увесь червоний як буряк, захлинаючись, доводив безперечну корисність напою, від якого залежав його власний добробут. У таких ситуаціях пан Сеттембріні завжди знаходив нагоду згладити гострі кути й превести все на жарт, та Ганс Касторп, що зайняв місце італійця, був не таким спритним, та й авторитету йому бракувало, щоб заступити пана Сеттембріні.

Лише з двома сусідами за столом Ганс Касторп налагодив тісніші стосунки: першим з них був А. К. Ферґе з Петербурга, благодушний страждалець, який полюбляв, бурмочучи слова крізь кучеристі рудувато-каштанові вуса, поговорити про виробництво галош та про далекі околиці російської імперії, про полярне коло та про вічну зиму на північному полюсі, з ним Ганс Касторп навіть часом ходив на обов'язкові прогулянки, що були для нього скорше розвагою. Другим сусідом — той сидів у кінці столу, навпроти горбатого мексиканця, і за будь-якої нагоди приставав до їхнього товариства — був лисуватий мангаймець з гнилими зубами на ім'я Везаль, Фердинанд Везаль, за фахом комерсант, той, чий погляд з похмурою хтивістю невідступно стежив за привабливою постаттю пані Шоша, а після карнавальної ночі він усіляко шукав дружби з Гансом Касторпом.

Везаль домагався свого з наполегливістю та смиренністю, із запопадливою відданістю, яка викликала в Ганса Касторпа страшенну відразу, адже він розумів складний її сенс, і все-таки вважав, що має відповідати на цю запопадливість по-людськи. Знаючи, що досить лише трохи насупити брови, щоб змусити слабкодухого мангаймця зіщулитись та відсахнутись, він спокійно зносив улесливу догідливість Везаля, який користувався з будь-якого приводу, аби якось прислужитися та позапобігати перед ним, зносив, коли той на обов'язкових прогулянках ніс за ним пальто — він ніс його майже з благоговінням, перекинувши через руку, — зносив, нарешті, й розмови мангаймця, які були завжди похмурими. Везаль полюбляв задавати ось такі, наприклад, запитання: чи є сенс освідчуватися в любові до жінки, яку ти кохаєш, але яка знати тебе не хоче — так би мовити, безнадійне освідчення в коханні. Як панове вважають? Він особисто вважав, що, безперечно, є сенс, що таке освідчення пов'язане з безмежним щастям. Навіть якщо акт освідчення викликає лише гидливість та містить у собі багато принизливого, то він на якусь коротку мить усе-таки встановлює певну любовну близькість із предметом кохання, спонукає його до інтимности, заводить у стихію своєї пристрасти, і якщо на цьому все закінчується, все-таки вічна втрата часто скуповується тією миттю шаленого блаженства, адже будь-яке освідчення означає насильство, і що сильнішу ти викликаєш огиду, то повніше відчуваєш блаженство... Тут спохмурніле обличчя Ганса Касторпа змушувало Везаля змінити тему, що скорше було викликано присутністю благодушного Ферґе, якому, як той сам не раз підкреслював, були чужими розмови про високі матерії, аніж моральним осудом з боку нашого героя. Тож оскільки ми намагаємося зобразити його не гіршим і не кращим, ніж він був насправді, то маємо повідомити й про те, що якось увечері бідолашний Везаль, залишившись наодинці з Гансом Касторпом, причепився до нього з жалісливими словами, благаючи ради Бога розкрити йому в усіх подробицях його враження та переживання в карнавальну ніч, на що Ганс Касторп погодився зі спокійною сердечністю, зовсім не зводячи цю розмову стишеним голосом, як то може здатися читачеві, до чогось ницого та легковажного. Проте ми маємо підстави звільнити нас і його від викладу цієї сцени, додамо лише, що Везаль після цього з подвійною відданістю носив за добросердим Гансом Касторпом його пальто.

Ось такими були нові сусіди за столом Ганса Касторпа. Місце праворуч від нього залишалося порожнім: воно було зайняте лише тимчасово, всього лише на декілька днів, таким самим гостем, яким колись прибув він сам, тобто родичем, що приїхав його навідати, гостем з рівнини, можна навіть сказати послом звідтіля, коротше кажучи, дядьком Ганса Касторпа — Джеймсом Тінаппелем.

То було так незвичайно, що з ним поряд сидів представник і посланець з його батьківщини, який у складках свого добротного англійського костюма ще носив свіжий аромат минулого життя, яке вже відійшло у вічність, іншого життя, що перебувало десь там, потойбіч цього світу. Але такого було варто чекати. Ганс Касторп тихцем уже давно готувався до вторгнення з рівнини і навіть наперед вирахував особу, якій і справді було доручено провести розвідку — що, зрештою, не становило особливих труднощів, оскільки Петера, який постійно перебував десь у плаваннях, навряд чи можна було брати до уваги, а щодо двоюрідного діда, то було загальновідомо, що його й десятеро коней не затягнуть у ці краї, небезпечні для нього своїм атмосферним тиском. Ні, тільки Джеймса могли послати домашні, доручивши розвідати все про пропалого; й Ганс Касторп давно вже на нього чекав. Та відколи Йоахим сам повернувся додому та розповідав у сімейному колі про тутешнє становище, напад з рівнини міг відбутися кожного дня, тож Ганс Касторп зовсім не був подивованим, коли десь тижні за два по від'їзді Йоахима консьєрж уручив йому телеграму, в ній, як він і передчував, повідомлялося про приїзд Джеймса Тінаппеля. Він має залагодити деякі справи у Швейцарії і вирішив скористатися нагодою, щоб заїхати до Ганса в гори. Прибуде післязавтра.

— Добре, — подумав Ганс Касторп. — Чудово, — подумав він. І навіть про себе додав щось на зразок «Ласкаво просимо!» та «Якби ж ти міг зрозуміти, що тут до чого!» — подумки говорив він гостю, що їхав до нього. Словом, цю звістку Ганс Касторп зустрів дуже спокійно, повідомив надвірного радника Беренса та адміністрацію, щоб для дядька підготували кімнату — кімната Йоахима ще була незайнята, — й за день, у той приблизно час, що приїхав був і він сам, тобто ввечері, десь годині о восьмій, — коли вже смерклося, — у тому самому жорсткому екіпажі, в якому проводжав Йоахима, Ганс Касторп поїхав на станцію «Давос-Село», щоб зустріти посланця рівнини, який хотів власноручно в усьому розібратися.

З цегляно-червоним обличчям, без капелюха, в самому лише костюмі, стояв Ганс Касторп на краю платформи, коли підійшов маленький потяг, опинився біля вікна купе свого родича, пропонуючи йому нарешті виходити, оскільки той уже приїхав. Консул Тінаппель — він був віцеконсулом, успішно заступаючи батька і в цій почесній, але обтяжливій для старого місії, — кутаючись у своє зимове пальто, бо жовтневий вечір був таки досить холодним, щоб не сказати морозяним, а над ранок таки точно мали бути приморозки, — сам не відаючи чому, вийшов з купе радісно подивованим, але виявляв свої почуття в дещо скупій, церемонній формі, як то й личить панові з північно-західної Німеччини; він привітав небожа, висловивши задоволення з приводу того, що той має такий чудовий вигляд, і, бачачи, що весь клопіт з багажем узяв на себе кульгавий консьєрж, видерся разом з Гансом Касторпом на високе та жорстке сидіння екіпажу, що чекав на привокзальній площі. Під усіяним зорями небом вони рушили, й Ганс Касторп, закинувши голову та піднявши вгору вказівний палець, розповідав двоюрідному дядькові про небесне склепіння, словом та жестом охоплюючи одне ряхтливе сузір'я за іншим та називаючи за іменами планети — тоді як той більше переймався своїм супутником, аніж космосом, подумавши з певним подивом про те, що, звичайно, немає нічого божевільного в тому, щоб зразу взятися говорити саме про зірки, та все-таки існують і ближчі теми для розмови. Відколи це він став так добре розбиратися в астрономії, запитав дядько Ганса Касторпа, і хлопець відповів, що це досвід вечірнього лежання на балконі весною, влітку, восени та взимку. Як? Він лежить на балконі вночі? Саме так. І консул буде лежати. Нічого іншого йому не залишається.

— Звичайно, безперечно, — сказав трохи збентежений Джеймс Тінаппель. Його підопічний родич говорив спокійно й монотонно. На майже морозному холоді осіннього вечора він сидів поряд без пальта й без капелюха.