Розділ шостий

— Хіба тобі не холодно? — запитав його Джеймс, а сам драгонів у своєму зимовому пальті з грубого сукна та говорив якось похапцем і скуто, ледь стримуючись, щоб не цокотіти зубами.

— Ми не мерзнемо, — коротко й безпристрасно відповів Ганс Касторп.

Консул постійно кидав на нього косі погляди. Ганс Касторп не питався про рідних та знайомих удома. Вітання з дому, зокрема й від Йоахима, який уже перебуває в полку й так і світиться від щастя та гордости, він прийняв спокійно, подякувавши, але сам не став розпитувати про те, що діється на батьківщині. Джеймса бентежило якесь невловне почуття, яке він не зміг би й до пуття описати, не знаючи чи причиною його був небіж, чи він сам, його власне самопочуття, викликане поїздкою, він роззирався на всі боки, марно силуючись розгледіти ландшафт високогірної долини, нарешті глибоко вдихнув та видихнув повітря й оголосив його пречудовим. Ще б пак, відповідав його супутник, недарма Давос славиться на цілий світ. Тутешнє повітря наділене прямо-таки чудодійними властивостями. Хоча воно прискорює обмін речовин, організм усе-таки засвоює більше білка. Це повітря виліковує хвороби, які кожна людина носить у собі в латентному стані, але спершу воно мовби сприяє їхньому розвитку, всіляко підстьобуючи організм, і викликає, так би мовити, врочисте загострення.

— Перепрошую, як це «врочисте»?

Саме так. Хіба той ніколи не помічав, що будь-яке загострення хвороби має в собі щось урочисте, що хвороба вособлює своєрідне свято плоті?

— Звичайно, безперечно, — поквапно запевнив дядько, поцокуючи нижньою щелепою, і повідомив, що може перебути тут лише вісім днів, тобто один тиждень, отже сім днів, можливо, лише шість. А оскільки він, як уже було сказано, бачить, що Ганс Касторп має чудовий вигляд і явно одужав після свого затяжного перебування на курорті, то небіж, треба гадати, зразу ж таки разом з ним повернеться додому.

— Ну, ну, для чого так зразу йти пробоєм, — сказав Ганс Касторп. Дядько Джеймс говорить як людина з рівнини. Він має тут спершу роздивитися, призвичаїтись, тоді інакше дивитиметься на ці речі. Тут ідеться про цілковите одужання, зараз це найголовніше, а Беренс недавно додав йому ще півроку. Тут дядько назвав небожа «мій хлопчику» і запитав, чи той бува не втратив глузд.

— Чи ти вже зовсім зійшов з глузду? — запитав він. — Розтяг вакації на цілий рік з чвертю й тепер збираєшся байдикувати ще півроку! Господи, та хіба можна гаяти стільки часу.

Тут Ганс Касторп спокійно й коротко розсміявся, повернувши обличчя до зірок. Так, час! Що стосується цього людського часу, то Джеймс, найперше, має переглянути свої привезені знизу уявлення про час, а вже потім розмірковувати про це тут, нагорі. Завтра вранці він серйозно поговорить з надвірним радником стосовно Ганса, пообіцяв Тінаппель.

— Обов'язково! — сказав Ганс Касторп. — Він тобі сподобається. Цікавий характер, такий собі енергійний меланхолік. — І, показавши на вогні санаторію «Шатцальп», проходом розповів про покійників, яких спускають на санях.

Вони повечеряли в ресторані «Берґгофа», та перед цим Ганс Касторп відвів гостя в кімнату Йоахима, щоб той міг трохи освіжитися та привести себе в порядок. Кімнату обкурили Н2СО, сказав Ганс Касторп, незважаючи на те, що це був самовільний від'їзд, і обкурили так само ґрунтовно, як після цілком іншого відходу — exitus'a. Дядько поспитав, що то означає.

— Жаргон! — сказав небіж. — Так тут говорять. Йоахим дезертирував, дезертирував до прапора; як не дивно, але таке також трапляється. Ну, поквапся, а то тобі не дістанеться нічого гарячого. І ось вони сиділи один навпроти одного в добре натопленому затишному ресторані за столиком на підвищенні. Їх хутко обслуговувала карлиця, і Джеймс замовив пляшку бургундського, яка була принесена в плетеному кошичку. Вони цокнулися, і тут-таки приємне тепло розлилося в них всім тілом. Молодший розповідав про життя тут, нагорі, про окремих персонажів у цій залі, про пневмоторакс, пояснивши, що це означає, на прикладі благодушного Ферґе, і детально зупинився на жахливій природі плеврального шоку, пригадав і «три кольорові непритомності» пана Ферґе, які супроводжувалися нюховими галюцінаціями, і про непристойний сміх, який вирвався в нього при колапсі. Ганс Касторп сам підтримував розмову. Джеймс їв та пив багато, як зазвичай, а тут ще в нього з дороги та від зміни повітря просто розгулявся апетит. Проте він час від часу переривав споживання їжі, — сидів з повним ротом, забуваючи дожувати шматок і тримаючи застиглі в нерухомості ніж та виделку під тупим кутом над тарілкою, сидів і не зводив погляду з Ганса Касторпа; він, очевидно, навіть цього не усвідомлював, а небожа це також, напевне, не надто займало. На порослих рідким білявим волоссям скронях консула Тінаппеля проступали набряклі вени.

Про домашні клопоти не говорили, не торкалися ні особисто-сімейних, ні міських, ні комерційних справ, ані фірми «Тундер і Вільмс» — корабельні верфі, машинобудівний завод та котельні майстерні, — яка все ще чекала на молодого практиканта, що, ясна річ, ні в якому разі не було єдиним клопотом та заняттям поважної фірми, тож мимоволі поставало питання, чи вона на нього взагалі ще чекає. Щоправда, Джеймс Тінаппель, дорогою сюди в екіпажі й згодом у себе в кімнаті намагався заторкнути всі ці теми, та вони ніби падали додолу, і їх він уже не підбирав, наштовхнувшись на спокійну, незворушну й аніскільки не вдавану байдужість Ганса Касторпа, своєрідну душевну невразливість, яка нагадувала його байдужість до холоду осіннього вечора, його слова «Ми не мерзнемо», — що, можливо, й змушувало консула часом так пильно на нього дивитися. Розмова зайшла й про старшу сестру, про лікарів, про лекції доктора Кроковскі, на одній з яких Джеймс буде присутній, якщо пробуде тут тиждень. Звідки небіж узяв, що дядько захоче піти на лекцію? Нізвідки. Ганс Касторп сам дійшов цього висновку й вирішив наперед з такою спокійною впевненістю, що сама лише думка не піти на лекцію мала видатися дикою та протиприродною, й дядько поквапним «звичайно, безперечно» намагався відвести від себе найменшу тінь підозри, ніби він здатний замислити щось настільки крамольне. В цьому якраз полягала та сила, невизначеність та примусовість якої відчувалася паном Тінаппелем і змушувала його не зводити з племінника свого погляду — в цю мить з роззявленим ротом, оскільки ніс йому заклало, хоча жодної нежиті, як здавалося консулові, він не мав. Консул слухав, як небіж розповідає йому про хворобу, що становила загальний для всіх тутешніх професійний інтерес, та про сприйнятливість до неї; про особистий його, Ганса Касторпа, скромний та затяжний випадок, про подразливу дію бацил на клітини бронхів та легеневих альвеол, про утворення горбиків-туберкул та виникнення дурманячих розчинних токсинів, про розпад клітин та казеозний процес, який може обернутися по-різному: або призводить до завапнування та проростання з'єднувальною тканиною, що призупиняє хворобу, або ж розвивається далі, розм'якшуючи все нові ділянки та утворюючи каверни, поки остаточно зруйнує легені. Джеймс почув про швидкоплинну, галопуючу форму цього процесу, яка за два-три місяці чи навіть кілька тижнів призводить до exitus'a, почув про пневмотомію, яку надзвичайно майстерно проводить надвірний радник, про резекцію легень, — цю операцію завтра чи післязавтра планують зробити одній тяжкохворій, що недавно приїхала, одній чарівній, тобто в недавньому минулому чарівній шотландці, яка страждає на gangraena pulmonum, гангрену легень, її точить чорно-зелена смердюча гнилизна, і вона цілими днями вдихає розпилену карболову кислоту, щоб від огиди до самої себе не втратити глузд, — і раптом, цілком несподівано для самого себе, консул, на свій превеликий сором, пирснув зі сміху. Розреготався, щоправда, тут-таки з жахом опам'ятався й, осмикнувши себе, закашляв і загалом спробував якимось чином згладити свою недолугу поведінку — і якоюсь мірою заспокоївся, а потім навіть проявив хвилювання, побачивши, що Ганс Касторп, який не міг не помітити прикрий казус, аніскільки не збентежився, точніше залишив це без уваги, й те сталося зовсім не через почуття такту, делікатність, виховання, а внаслідок цілковитої байдужости, якоїсь лячної терпимости, так буцімто він давно відвик дивуватися з такого роду випадків. Чи то через те, що консул хотів заднім числом знайти пристойний привід або пояснення для свого несподіваного нападу веселощів, чи, може, з інших причин, та раптом, ні сіло, ні впало, він, з іще більше набряклими венами на скронях, затіяв суто чоловічу клубну розмову про одну так звану «шансонетку», заїжджу співачку, абсолютно фантастичну особу, яка тепер перебуває в Санкт-Паулі[35] й забила памороки всьому чоловічому населенню рідної республіки своїм запальним темпераментом та чарівністю, яку дядько спробував описати племінникові. Під час цієї розповіді язик у консула трохи заплітався, та це його не бентежило, оскільки цілковита й непорушна терпимість співбесідника явно поширювалася й на це явище. Проте з дороги його так хилило на сон, що вже близько пів на одинадцяту він запропонував розійтись і внутрішньо був досить сприкрений, коли у вестибюлі вони зустрілися з доктором Кроковскі, про якого вже неодноразово йшлося під час їхніх розмов. Психоаналітик сидів біля дверей одного із салонів і читав газету, й племінник уважав за потрібне відрекомендувати йому свого родича. На бадьоре привітання доктора консул майже нічого не зміг відповісти, окрім «звичайно, безперечно», і відчув велике полегшення, коли небіж, пообіцявши зазирнути до нього близько восьмої години, щоб разом піти на сніданок, перейшов з продезінфікованої кімнати Йоахима через лоджію в свою власну, й консул нарешті міг запалити звичну перед сном цигарку та впасти на ліжко «дезертира до прапора». Він заледве не влаштував пожежі, оскільки двічі засинав з тліючим недопалком у губах.

Джеймс Тінаппель, якого Ганс Касторп називав то дядьком Джеймсом, то просто Джеймсом, був довготелесим чоловіком під сорок, який завжди носив костюми з лише добротних англійських тканин та білосніжну білизну; у нього було канарково-жовте, вже трохи рідкувате волосся, блакитні, близько посаджені очі, підголені вусики, що стирчали як солом'яна щіточка, та надзвичайно доглянуті руки. Ось уже кілька років як він одружився і тепер був батьком родини, взяв він дівчину свого кола, так само виховану та вишукану, як і він, і яка мала таку саму неголосну, швидку, колючо-ввічливу манеру розмовляти. З нею та дітьми він далі жив у просторій віллі старого консула на вулиці Гарвестегудер Веґ і там, у себе на батьківщині, справляв враження енергійного, далекоглядного і, при всій своїй елегантності, холодного практичного ділка, та варто було йому потрапити в чуже його звичаям середовище, наприклад, під час поїздок на південь країни, як у нього з'являлася якась покваплива застережливість та готовність до самозречення, що, зрештою, випливало зовсім не з почуття непевности в засвоєній ним культурі, а, навпаки, якраз через усвідомлення її замкнености та цільности, а також через бажання внести коректив у свої аристократичні манери, щоб зберегти невимушеність навіть серед неймовірних, з його погляду, форм життя. «Звичайно, ясна річ, безперечно!» — поквапно погоджувався він, щоб ніхто, не дай боже, не подумав, що пан Тінаппель людина хоча й витончена, але обмежена. Приїхавши сюди з цілком означеною практичною місією, а саме з наказом та наміром самому з усім розібратись і, як він про себе казав, «визволити» та привезти додому заблукалого молодого родича, він усе-таки добре розумів, що йому доведеться діяти на чужій території, — вже з першого погляду він не без остраху відчув, що особливий, зі своїми звичаями світ, який прийняв його за гостя, не лише не поступається, а навіть переважає за своєю замкненою самовпевненістю його власний світ, тож ділова енергія консула відразу вступила в конфлікт, і навіть дуже сильний, з його ґречним вихованням, оскільки самовпевненість цього окремого світу була воістину приголомшливою.

Саме це й передбачав Ганс Касторп, коли на телеграму консула холоднокровно відповів про себе: «Ласкаво просимо!»; проте не варто думати, що він свідомо розраховував використати проти дядька непохитну самовпевненість тутешнього оточення. Для цього Ганс Касторп сам уже надто тісно вріс у навколишній світ, і не він керував цим світом при відбитті ворожого нападу, а навколишній світ — ним, тож усе йшло своїм природним чином, ніби саме собою, починаючи з того моменту, коли щось в особі племінника змусило дядька підспудно відчути всю безнадійність затіяної ним справи, й аж до кінця, до розв'язки, яку Ганс Касторп усе-таки не міг не зустріти чи, точніше, провести з меланхолійною посмішкою.

Першого ж ранку після снідання, під час якого бувалий пацієнт познайомив гостя з вузьким колом осіб за своїм столом, Тінаппель довідався від надвірного радника Беренса, — високий, із синіми щоками, той у супроводі свого чорняво-блідого асистента прокрокував їдальнею, загрібаючи велетенськими руками й ставлячи праворуч та ліворуч своє риторичне запитання «Як? Добре спалося?» — що він, віце-консул Тінаппель, не лише чудово зробив, що вирішив відвідати тут, нагорі, свого самотнього neveu[36], але й учинив цілком тверезо, якщо говорити про його особисті інтереси, оскільки в нього, звичайно, загальне недокрів'я. Недокрів'я у нього, Тінаппеля? «Та ще й яке!» — сказав Беренс, відтягуючи йому нижню повіку вказівним пальцем. — Дуже інтенсивне! — підтвердив він. Шановний дядько вчинить дуже розумно, якщо тижнів на два-три з усім комфортом розміститься тут у горизонтальному положенні на своєму балконі, та й у всьому іншому буде брати приклад зі свого небожа. У його стані буде найдотепнішим деякий час пожити так, буцімто в нього легкий tuberculosis pulmonum, який, до речі, мають усі.

— Звичайно, безперечно! — поквапно погодився консул і ще певний час, розтуливши рота від зусилля видаватися якомога поштивішим, дивився на круту потилицю надвірного радника, який далі провадив обхід, загрібаючи руками, тоді як бувалий у бувальцях племінник стояв поруч цілком розкріпаченим. Опісля вони, як годиться, пішли на розважальну прогулянку до лавки біля жолоба й назад, після чого Джеймс Тінаппель провів свою першу годину лежання, звичайно, під наглядом Ганса Касторпа, який на додачу до привезеного пледа позичив дядькові одну з верблюжих ковдр — стояла така чудова осіння погода, що йому самому й однієї ковдри було цілком достатньо, — й ретельно, прийом за прийомом, посвятив гостя в усі тонкощі мистецтва загортання, а коли консул уже лежав, акуратно сповитий як мумія, не полінувався знову все розгорнути, щоб змусити того вже власноруч, майже без допомоги, провести ввесь усталений ритуал із самого початку, а також показав йому, як закріпляти полотняну парасолю та відгороджуватись од сонця.

Консул відпускав жарти. Дух рівнини був у ньому ще сильним, і він посмішкувався з того, що допіру вивчив, так само як посмішкувався після сніданку з обов'язково приписаної розважальної прогулянки. Та коли він побачив незворушно-спокійну посмішку, з якою небіж зустрічав усі його жарти, посмішку, що як у дзеркалі відбивала всю самовпевненість цього відособленого маленького світу, його трохи покоробило, він злякався за свою ділову енергію й тут-таки вирішив, не відкладаючи, якомога скоріше, ще сьогодні по обіді добитися зустрічі з надвірним радником та серйозно переговорити з ним про племінника, поки в нього, Тінаппеля, ще не вичерпався запас сил та не ослаб власний дух, вивезений з рівнини, оскільки він відчував, що слабшає, що дух санаторію разом з його власною ґречністю вже уклали проти нього небезпечну, ворожу йому спілку.

Окрім того він відчував, що надвірному радникові, власне, навіть не потрібно було рекомендувати йому для лікування недокрів'я приклад інших хворих: це виходило тут, нагорі, саме собою, просто ставало неминучим, та чи було це лише дією спокійного, самовпевненого Ганса Касторпа, чи насправді інший спосіб життя був тут неможливий та немислимий, йому, як людині вихованій, спочатку було важко визначити. Що могло бути природнішим, як після першого лежання на повітрі сісти за другий ситний сніданок, вслід за яким із самоочевидністю напрошувалася прогулянка донизу, до «курорту», а потім дозволити Гансові Касторпу знову завити твої ноги. Саме так, завити, закрутити й таким чином запаморочити голову. На осінньому сонечку він укладав дядька в шезлонг, зручність якого була не лише незаперечною, а достойною найвищих похвал, і вкладався сам, аж поки гучні як грім удари гонга закликали їх на обід у колі інших пацієнтів, на обід першокласний, бездоганний і такий ситний, що до процедури лежання, яка слідувала за ним, він дотримувався не стільки з поваги до тутешніх звичаїв, скільки через внутрішню потребу та переконання. Так воно й ішло аж до розкішної вечері та вечірніх розваг у салоні з оптичними приладами, — тож проти такого денного розпорядку годі було щось заперечити, адже все випливало одне з іншого з такою ненав'язливою та переконливою послідовністю, ніщо не давало приводу до протесту, навіть якби критичні здібності консула не були послаблені через погане самопочуття, яке консул не хотів просто назвати нездужанням, хоча воно становило собою неприємне поєднання втоми та напруги в супроводі з почуттям холоду та жару.

Щоб добитися бажаної розмови з надвірним радником, яка вже наперед тривожила консула, було здійснено необхідні офіційні кроки: Ганс Касторп передав прохання через масажиста, той повідомив старшу сестру, з якою консул Тінаппель і зав'язав своєрідне знайомство таким чином, що вона зайшла до нього на балкон, де застала його в шезлонзі, й незвичними манерами піддала чималому випробуванню завше присутню вихованість сповитого як немовля і цілковито безпорадного пана консула. Шановний зволить потерпіти днів зо два чи три, надвірний радник зайнятий, операції, загальні обстеження — адже християнський обов'язок наказує передусім допомагати стражденним, а оскільки він, Тінаппель, числиться здоровим, то йому слід звикнути до того, що тут він не йде поза чергою, не може ні на що претендувати й має зачекати. Інша справа, якщо йдеться про його обстеження, — чому вона, Адріатика, аніскільки б не здивувалася, — нехай він лише гляне їй у вічі, ну, звичайно, очі каламутні та злегка запалені, і якщо добре до нього придивитися, коли він ось так перед нею лежить, дуже скидається на те, що і в нього справи не зовсім благополучні, все не зовсім чисто, він має її правильно розуміти... То з якою метою він хоче бачити головного лікаря: для обстеження чи для приватної розмови? «Безперечно, для приватної розмови!» — запевнив лежачий. Тоді йому доведеться почекати, поки йому повідомлять. Для приватних розмов у надвірного радника рідко буває час.