Розділ шостий

Великими кроками він попрямував до дверей, що вели у приймальню рентгенівського кабінету, рвонув їх та грюкнув за собою.

Брати розгублено обернулися до доктора Кроковскі, але той уткнувся носом у свої папери і, здавалося, був цілком поглинутий цим заняттям. Вони похапцем одягнулися. На сходах Ганс Касторп сказав:

— Це було жахливо. Ти колись його бачив таким?

— Ні, таким ще ніколи. Це така собі начальницька істерика. В таких випадках не залишається нічого іншого, як виявляти бездоганну коректність та чекати, коли гроза промине. Звичайно, він подратований через цю історію з Поліпраксіосом та Нольтінг. Але ти зауважив, — і було видно, як радість від здобутої ним перемоги підіймається в ньому й розпирає груди, — ти зауважив, як він зразу збавив тон і капітулював, коли зрозумів, що я не жартую? Треба лише твердо триматися, не дати себе збити. Тепер я маю сякий-такий дозвіл — він сам сказав, що я скоріш за все виборсаюся й за тиждень рушаємо... за три тижні я буду в полку, — поправився він, виводячи з гри Ганса Касторпа й відносячи слова, що на радощах вирвалися з нього, лише до себе.

Ганс Касторп змовчав. Він нічого не сказав ані про “дозвіл”, одержаний Йоахимом, ані про дозвіл, який він мав сам і про який також варто було поговорити. Він готувався до процедури лежання, запхнув до рота термометр, швидкими, впевненими рухами, з майстерністю, доведеною до досконалости, у цілковитій відповідності із заведеною тут практикою, про яку й гадки не мають на рівнині, загорнувся в обидві верблюжі ковдри й застиг у своєму зручному шезлонгу серед холодної вологости осіннього вечора, що вже насувався.

Низько висіли дощові хмари, вигадливий прапор було опущено, на мокрих гілках великої смереки ще лежали залишки снігу. Знизу, із загального павільйону, звідки рік тому до нього вперше долинув голос пана Альбіна, висіло приглушене шемрання розмов, а його обличчя й руки все більше дубіли від проникливого холоду. Та він був уже звичним до цього і вдячним за цей стан життя, який видавався йому єдино можливим для нього, за це право лежати в затишному кутку та розмірковувати про все, що заманеться.

Тож справу вирішено, Йоахим від'їжджає. Радамант його відпустив — не rite, не як зовсім здорового, але все-таки відпустив, частково навіть визнавши виявлену хлопцем наполегливість. Він поїде вузькоколійкою до Ландкварта, в Романсгорн, перетне широке бездонне озеро, яким, за баладою, проскакав вершник, і через усю Німеччину поїде додому. Житиме там, у рівнинному світі, серед людей, які навіть гадки не мають про те, як треба жити, нічого не знають про термометри, про мистецтво загортання в ковдри, про спальні мішки, про потрійні обов'язкові прогулянки, про... навіть важко сказати, важко назвати все, що люди там не знають, але думка, що Йоахим після проведених тут, нагорі, добрих півтора року, буде змушений жити серед непосвячених — ця думка, яка стосувалася лише Йоахима і хіба що дуже віддалено, лише як припущення мала відношення до нього, Ганса Касторпа, — настільки збила його з пантелику, що він заплющив очі та відмахнувся рукою. “Неможливо, неможливо”, — пробурчав він.

Але якщо це неможливо, то він має залишитися й жити тут, нагорі, сам, без Йоахима? Авжеж. І як довго? Поки Беренс відпустить його як цілком здорового, відпустить усерйоз, а не так, як сьогодні. Та, по-перше, термін цей був настільки невизначеним, що перед його неохопністю залишалося лише розвести руками, як то свого часу зробив Йоахим, і, по-друге, виникало питання: чи стане тоді неможливе більш можливим? Скорше навпаки. І якщо бути до кінця відвертим з самим собою, то зараз йому простягали руку допомоги, зараз, коли неможливе було не зовсім неможливим, яким воно стане пізніше, йому була запропонована опора та проводир, завдяки самовільному від'їздові Йоахима, на тяжкому шляху донизу, на рівнину, який він самотужки ніколи не віднайде. О, як гуманіст і педагог стане закликати його вхопитися за руку та піти за проводирем, коли гуманіст та педагог довідається про таку можливість! Адже пан Сеттембріні був поборником ідей га сил, до яких, звичайно, варто було дослухатися, зрештою, не беззастережно й не лише до них, але й до інших ідей та сил. Та й з Йоахимом було не інакше. Йоахим солдат, і цим усе сказано. Він від'їжджає майже в той самий час, коли пишногруда Маруся збирається повернутись (її приїзд очікували, як відомо, на перше жовтня), тоді як йому, цивільному Гансові Касторпу, від'їзд тому і видавався неможливим, що він має дочекатися Клавдії Шоша, про повернення якої не ведеться навіть жодних розмов. «Я маю іншу думку», — сказав Йоахим, коли Радамант звинуватив його в дезертирстві, що, безперечно, з погляду Йоахима видавалося лише порожньою балаканиною надвірного радника внаслідок його поганого настрою. Та йому, як людині цивільній, усе видавалось інакшим. Для нього — безперечно, так воно й було! Адже, щоб вихопити цю думку з плутанини почуттів, він і ліг сьогодні на балконі, незважаючи на холод та мокву, — для нього таки справді було б дезертирством, скориставшись нагодою, самочинно чи майже самочинно втекти на рівнину, втекти від почуття зростаючої відповідальности, яка в ньому щоразу виникала при спогляданні найвищої форми органічного життя, що зветься Homo Dei, дезертирством та зрадою стосовно до тяжких та пекучих, надмірних для його слабких сил та все-таки хвилюючих обов'язків «правити», до яких він удавався тут, на лоджії, та серед синіх квітів свого закутка біля місточка.

Він вихопив з рота термометр, вихопив так поквапливо, як лише одного разу в житті, коли вперше користувався цим філігранним інструментом, який продала йому старша сестра, і з таким самим нетерпінням, як і тоді, схилився над ним. Меркурій добряче піднявся, він показував тридцять сім і вісім, навіть майже дев'ять.

Ганс Касторп скинув із себе ковдри, підхопився та швидко пройшовсь кімнатою, до дверей у коридор і назад. Потім, знову зайнявши горизонтальне положення, стиха гукнув Йоахима і поцікавився про його криву.

— Я більше не міряю, — відповів Йоахим.

— А в мене темпус, — сказав Ганс Касторп, перекручуючи слово, як то робила пані Штер; на що Йоахим за своєю скляною перегородкою нічого не відповів.

І пізніше Йоахим нічого не сказав, не сказав ні того дня, ні наступного, не намагався заводити розмову про плани та наміри брата, які, через короткий термін від'їзду, мали самі собою проявитися в дії або в бездіяльності, як воно і сталося, а саме — в бездіяльності. Очевидно, Ганс Касторп дотримувався поглядів квієтистів, які вважали, що діяти означає гнівити Бога, який лише сам один воліє діяти. У всякому разі вся активність Ганса Касторпа за ці дні звелася до відвідання Беренса, до повторної розмови, про яку Йоахимові було розказано, а перебіг та результати якої він знав наперед. Брат заявив, що бере на себе сміливість більше довіряти попереднім численним порадам надвірного радника залишатися тут до цілковитого одужання, щоб таким чином відпала потреба повертатися сюди знову, аніж словам, сказаним зопалу в хвилину подратування; адже в нього 37,8, і він не може вважати себе відпущеним rite, і якщо недавній висновок надвірного радника не треба сприймати як своєрідну форму вигнання, засіб, до якого, наскільки йому відомо, він не давав жодного приводу, то, добре поміркувавши та діючи свідомо на відміну від Йоахима Цімсена, він вирішив ще залишитися тут, поки остаточно позбудеться інфекції. На що надвірний радник скоріш за все відповів: «Bon[34], ось і чудово!» та «Які тут можуть бути образи!», й «Це було б найрозумніше», та: він зразу побачив, що з Ганса Касторпа вийде талановитіший пацієнт, ніж із того нетерплячого рубаки. Й так далі, й таке інше.

Приблизно так, за зовсім недалекими від істини припущеннями Йоахима, відбувалася та розмова, й тому він нічого не сказав, лише мовчки відзначив, що Ганс Касторп зі свого боку не вдається до жодних кроків стосовно від'їзду. А Йоахимові було й своїх клопотів досить! Де ще було йому думати про долю свого брата, який вирішив залишитися. Не важко уявити, яка буря вирувала йому в грудях. Може, то було навіть на краще, що він припинив заміряти температуру; розбив термометр, нібито випадково впустивши його; у тому стані, в якому перебував Йоахим, а він — то палав од жару, то бліднув од радощів та збудження — його температура могла будь-кого збити з пантелику. Він більше не міг лежати: цілий день ходив по кімнаті взад-уперед, як визначив Ганс Касторп, і це саме в ті години, чотири рази на день, коли ввесь «Берґгоф» завмирав у горизонтальному положенні. Півтора року! І нараз спуститися на рівнину, додому, наразі справді в полк, нехай лише й з неповним дозволом! Це в кожному разі ніяк не дрібниця, Ганс Касторп чудово розумів свого брата, що неспокійно крокував своєю кімнатою. Вісімнадцять місяців, цілий рік і ще півроку пробути тут, нагорі, глибоко вжитись, увійти в течію цього розпорядку, цього непорушного ритму життя, якому він увесь час підкорявся сім разів по сімдесят днів, — і раптом вирушити додому, на чужину, до непосвячених! Яких лише труднощів доведеться йому зазнати, перш ніж він там акліматизується! Хіба можна дивуватися, що хвилювання Йоахима було викликане не лише самою радістю, але й страхом, а, можливо, його гнав з кутка в куток кімнати біль розлуки з таким для нього звичним та знайомим? Не кажучи вже про Марусю.

Але радість переважала. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його, й Йоахим без упину говорив про самого себе, не переймаючись майбутнім свого брата. Він говорив про те, яким оновленим та свіжим видаватиметься йому світ: і життя, й сам він, і час — кожен день та кожна хвилина. Час для нього знову стане повноцінним, попереду повільні, насичені роки юности. Він говорив про свою матір, звідну тітку Ганса Касторпа, в якої були такі самі м'які чорні очі, як у Йоахима, і яку він не бачив за ввесь час свого перебування в горах. Вона також з місяця на місяць, з півріччя на півріччя відкладала свою поїздку та так і не вибралася до сина. Говорив із захопленою посмішкою про присягу, яку незабаром має скласти: церемонія відбуватиметься перед полковим прапором, і саме прапорові треба буде присягнути.

— Невже? — здивувався Ганс Касторп. — Серйозно? Палиці? Якійсь ганчірці?

— Так, звичайно, а в артилерії — гарматі, як символу.

— Досить-таки романтичні звичаї, — зауважив на це цивільний Ганс Касторп. — Я сказав би навіть сентиментально-фанатичні, — на що Йоахим гордо та радісно кивнув головою.

Він займався приготуваннями до від'їзду, сплатив останній рахунок в адміністрації, ледь не за три дні призначеного самому собі терміну став пакувати валізи. Спакував і зимові, і літні речі, а спальний мішок та верблюжі ковдри попросив прислужника зашити в мішковину: вони можуть стати у пригоді на маневрах. Він почав потихеньку прощатися. Відвідав Нафту та Сеттембріні — цього разу сам, брат не пішов з ним і навіть не поцікавився, як Сеттембріні поставився до раптового від'їзду Йоахима та його невід'їзду, й що сказав з цього приводу: чи тільки «ну, ну», чи «так, так», чи те і те, або «poveretto», — Йоахимові, очевидно, то було цілком байдуже.

Та ось настав переддень від'їзду, і Йоахим востаннє віддав належне санаторному ритуалові, кожному столуванню, кожній процедурі лежання, кожній обов'язковій прогулянці, попрощався зі старшою сестрою та лікарями. І нарешті настав ранок того дня; очі Йоахима збуджено блищали, а руки були крижаними, коли він з'явився на сніданок: Йоахим не спав цілу ніч, майже не доторкнувся до їжі, блискавично схопився зі стільця, тільки-но карлиця сповістила його, що речі завантажено, і поквапно попрощався з сусідами за столом. Пані Штер, бажаючи йому щасливої дороги, пустилася в сльози — то були легкі, несолоні сльози неосвіченої людини, — і тут-таки, хитаючи головою та крутячи рукою з розчепіреними пальцями, стала за спиною Йоахима робити зловісні знаки, найвульгарнішим чином висловлюючи вчительці свої сумніви щодо обгрунтованости такого від'їзду та щасливого його кінця. Ганс Касторп, який допивав свою каву стоячи, щоб зразу рушити за Йоахимом, усе це бачив. Треба було ще роздати чайові, прийняти у вестибюлі офіційне прощальне вітання від представника адміністрації. Як завжди, знайшлося чимало пацієнтів, які прийшли подивитися на від'їзд: тут була й пані Ілтіс зі «стерилетом», і панна Леві з обличчям кольору слонової кістки, і епілептичний Попов зі своєю нареченою. Вони махали хустинками вслід екіпажу, який, пригальмовуючи колесом по шурхотливому гравію, спускався головною алеєю донизу. Йоахиму вручили троянди. Він мав на собі капелюха. Ганс Касторп був з непокритою головою.