Розділ шостий

— Хіба це моя провина?

— Звичайно, ні, пане надвірний раднику. Але далі чекати мені вже не можна. Я не можу очікувати тут цілковитого одужання, якщо ще хочу потрапити в полк. Треба їхати зараз. Мені буде потрібний час на екіпірування та таке інше.

— Ви повідомили про своє рішення родину? Одержали згоду?

— Моя мати погодилася. Все залагоджено. Мене зараховано корнетом у сімдесят шостий полк і до першого жовтня я маю прибути за призначенням.

— Незважаючи на ризик? — запитав Беренс, поглянувши на нього своїми набряклими від крови очима.

— Так точно, пане надвірний раднику, — промовив Йоахим тремтливими губами.

— Ну що ж, гаразд, Цімсен, — надвірний радник змінив тон, став поблажливішим, якось увесь розслабився. — Гаразд, Цімсен. Можете стати вільно! Їдьте з Богом. Я бачу, ви знаєте, чого хочете, і переймаєте цю справу на себе, і, звичайно, врешті, це ваша справа, а не моя, з тої самої миті, коли ви переймаєте її на себе. Кожен сам собі пан. Ви їдете без гарантії, я ні за що не ручуся. Та дасть Бог, усе може обійтися. Ваша професія пов'язана з перебуванням на свіжому повітрі. Цілком можливо, що то вам піде на користь і ви якось виборсаєтеся.

— Так точно, пане надвірний раднику.

— Ну а ви, хлопче з цивільного світу? Ви також з ним?

Тепер мав відповідати Ганс Касторп. Він стояв так само блідий, як і під час огляду рік тому, за результатами якого його прийняли до санаторію, стояв на тому самому місці, що й тоді, і знову було помітне пульсування його серця між ребрами. Він сказав:

— Я цілковито узалежнюю це від вашого висновку, пане надвірний раднику.

— Від мого висновку. Чудово, — і, підтягти його за руку до себе, Беренс узявся прослуховувати та простукувати. Він не диктував. Справа рухалася досить швидко. Закінчивши, сказав:

— Можете їхати.

Ганс Касторп, затинаючись, пробелькотів:

— Як... тобто? Хіба я здоровий?

— Так, ви здорові. Про вражене місце вгорі ліворуч вже нема чого говорити. Ваша температура не має до нього жодного стосунку. Звідки вона, мені навіть важко сказати. Гадаю, вона нічогісінько не означає. Тож з мого боку перепон до від'їзду я не бачу, можете їхати.

— Але... пане надвірний раднику... Ви, напевне, говорите зараз не всерйоз?

— Не всерйоз? Чого це раптом? Що це ви собі думаєте? Що ви думаєте зокрема про мене, хотів би я знати? За кого ви мене берете? За утримувача будинку побачень?

Він просто лютував. Синє обличчя надвірного радника стало буряковим від припливу крови, кутик верхньої губи над коротко підстриженими вусиками підскочив ще вище, оголивши зуби, й він уже нахиляв голову, як бик, вирячивши на Ганса Касторпа свої сльозаві, налиті кров'ю очі.

— Я вам цього не дозволю! — кричав він. — По-перше, я ніякий не утримувач, не власник! Я тут на службі! Я лікар! Лише лікар, ви розумієте?! Я не якийсь там звідник! Я вам не сеньйор Аморозо з віа Толедо в чудовому Неаполі, розумієте?! Я слуга стражденного людства! І якщо ви зволите мати іншу думку про мою особу, то можете обидва їхати під три чорти, до бісової мами або світ за очі, вибирайте самі! Щасливої дороги!