Розділ шостий

— Не може бути, для зими ще зарано, хоча нібито все дуже на те скидається; якщо зима — то темінь, сніг, холод і теплі труби опалення, це вже справді зима. Та якщо подумати, що зима якраз нещодавно скінчилася і щойно зійшов сніг, у кожному разі, нам, правда, здається, мовби щойно була весна, — то часом, тут я цілком згоден з тобою, від цього аж занудити може. Тут треба бути обережним, щоб не втратити смак до життя, — дай мені пояснити свою думку. Я гадаю, світ загалом улаштований таким чином, щоб відповідати потребам людини й збуджувати в неї смак до життя, цього не можна не визнати. Цим я зовсім не хочу сказати, ніби світовий лад, ну, наприклад, хоча б величина нашої планети, час, який їй потрібен, щоб обертатися навколо власної осі та навколо сонця, перебіг дня та ночі, пір року, — словом, космічний ритм, розрахований на наші потреби, — то було б надто самовпевнено та наївно, відгонило б телеологією, як сказав би філософ. Просто наші потреби та загальні основні закономірності в природі, дякувати Богу, є співзвучними, — я кажу «дякувати Богу», оскільки за це справді ми маємо дякувати, — й коли на рівнині настає літо чи зима, то від минулого літа чи зими проминуло рівно стільки часу, що літо й зима здаються нам новими та бажаними, і це якраз є основою смаку до життя. А ось у нас тут, нагорі, цей порядок і гармонію порушено, по-перше, через те, що тут немає справжніх пір року, як ти колись висловивсь, а просто літні та зимові дні, pele-mele, впереміж, а по-друге, тому, що час, який ми проводимо, власне й не є часом, тож коли настає нова зима, вона зовсім не є новою, а тією самою старою; цим і пояснюється те незадоволення, з яким ти дивишся у вікно.

— Красно дякую за роз'яснення, — сказав Йоахим. — А тепер, коли все мені розтлумачив, ти, як мені видається, почуваєшся настільки задоволеним собою, що заодно відчуваєш задоволення і від усього цього життя... Ні! Досить! — майже скрикнув Йоахим. — Усе це свинство, мерзенне свинство, і якщо ти... то я особисто... — І він швидким кроком вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, — а на його гарних, лагідних очах ніби зблиснули сльози.

Ганс Касторп залишився в цілковитому збентеженні. Поки брат робив гучні заяви про свої наміри, він не сприймав це надто серйозно. Але тепер, коли саме обличчя Йоахима свідчило про його наміри і було таким промовистим та ще й сьогоднішня поведінка, все це налякало Ганса Касторпа, який зрозумів, що цей вояк цілком здатний від слів перейти до дії, — і Ганс Касторп так перелякавсь, аж побілів, злякався за них обох, за нього й за себе. «Fort possible qu'il va mourir»[31], — подумав він, й оскільки ця обізнаність, безперечно, походила з третіх рук, то до неї домішувався біль давніх, досі непогамованих підозр, і ще Ганс Касторп подумав: «Невже він покине мене тут самого, — мене, який приїхав сюди лише для того, щоб його навідати?! — Й тут-таки додав: — Це було б цілком недолуго й жахливо, — це було б настільки недолуго й жахливо, що я відчуваю, як у мене холоне обличчя і серце калатає невпопад, бо якщо я залишуся тут сам, — а я залишуся, навіть якщо він поїде геть, я не зможу, мені неможливо поїхати з ним, — тоді, тоді, — що це з серцем, тепер воно зовсім завмирає? — тоді це буде на віки вічні, тому що самому мені вже ніколи не вдасться спуститися звідси на рівнину...

Таким був страшний хід думок Ганса Касторпа. Того-таки дня всі його сумніви були розвіяні: Йоахим сказав своє слово, жереб було кинуто, все вирішено.

Після чаю брати спустилися в світлий напівпідвал на щомісячне обстеження. Був початок вересня. Заходячи до ординаторської, звідки на них війнуло сухим теплом, вони застали за письмовим столом доктора Кроковскі, тоді як надвірний радник, який ніби ще більше посинів, стояв, схрестивши на грудях руки, притулившись до стіни та стискаючи в руках стетоскоп, яким постукував себе по плечі. Він позіхав, позираючи на стелю.

— Добридень, хлопці! — сказав він утомлено, та й надалі здавався млявим, меланхолійним, сповненим байдужости до всього. Напевне, знову накурився. Щоправда, для поганого настрою були об'єктивні причини, про які брати вже чули, відомі внутрішньосанаторні неприємності. Молоденька дівчина на ім'я Аммі Нольтінґ уперше приїхала до санаторію восени позаминулого року й за дев'ять місяців, у серпні, була виписана як здорова, у вересні вона знову повернулася, бо «їй стало погано», в лютому її вдруге відпустили на рівнину, оскільки були відсутні будь-які шуми, та вже в середині липня вона знову зайняла своє місце за столом пані Ільтіс. Й ось о першій ночі цю Аммі застали в її спальні з одним хворим, сином фабриканта фарб з Пірею, молодим хіміком на прізвище Поліпраксіос, тим самим греком, що на карнавалі привернув був до себе загальну й цілком заслужену увагу стрункістю та красою своїх ніг, причому застукала її не хто інший, як її ж подруга, яка від ревнощів ледь не втратила глузд. Вона проникла до кімнати Аммі тим самим шляхом, що й Поліпраксіос, тобто через балкон, і, охоплена гнівом та відчаєм від побаченої картини, здійняла жахливий крик, підняла на ноги ввесь дім і зробила скандал надбанням усього санаторію. Тож Беренс був змушений вигнати всіх трьох: афінянина, Нольтінг та її подругу, яка в розпалі пристрастей забула про власну честь. Тепер він саме обговорював цю прикру справу зі своїм асистентом, у якого, до речі, лікувалися й Аммі, й донощиця. Проводячи обстеження братів, Беренс зі смутком та почуттям безпорадности далі вів мову про цей випадок; справжній майстер аскультації, він був здатний вислуховувати в людини нутро й водночас вести розмову про сторонні речі та диктувати асистентові результати обстеження.

— Так, так, gentlemen[32], оте кляте libido[33]! — говорив він. — Ви, звичайно, ще маєте від тієї штуки насолоду, що вам... Везикулярне... Але мені, як головному лікареві, все це вже так остогидло, можете мені... глухувате місце... можете мені повірити. Хіба я винний, що туберкульоз пов'язаний з підвищеним статевим збудженням?.. досить жорстке дихання. Не я так усе це влаштував, а тут не встигнеш озирнутись, як можеш опинитися в ролі утримувача будинку побачень... укорочене під лівою пахвою. Ми пропонуємо психоаналіз, даємо можливість виговоритися — куди там! Що більше ці гультяї розповідають, то стають хтивішими. Я особисто виступаю за математику... Тут краще, шумів більше немає... Заняття математикою, кажу я їм, є чудовим засобом проти амурних поривів. Прокурор Паравант, якого сильно тягло на такі речі, взявся за математику, займається тепер квадратурою кола і відчуває велике полегшення. Та більшість надто дурні й надто ліниві, хай Господь їм простить... Везикулярне... Бачите, я чудово знаю, що для молоді зовсім не важко втратити тут глузд, і раніше я часом намагався боротися з розпустою. А потім виходило, що який-небудь брат чи наречений питав мене, дивлячись в очі, яке мені до того діло, відтоді я лікар і тільки лікар... слабкі хрипи праворуч угорі.

Він закінчив з Йоахимом, запхнув стетоскоп до кишені халата й величезною лівою рукою протер очі, як робив зазвичай, коли скисав та впадав у меланхолію. Майже машинально та час від часу позіхаючи від поганого настрою, промовив він свої звичні фрази:

— Ну, Цімсене, вище голову! Не все ще так, як має бути за підручниками фізіології, де-не-де ще є збої, і за шкалою Ґаффкі у вас ще не все гаразд, навіть на один бал більше, ніж було недавно, — зараз у вас шість, але не треба напускати на себе світову жалобу. Коли ви прибули сюди, справи були значно гірші, тут я можу вам дати розписку, і якщо ви перебудете тут ще, скажімо, до генваря — лютого — знаєте, що раніше казали «генваря»?

Це звучить для мене якось вишуканіше. Відтепер я вирішив говорити лише «генваря»... — Пане надвірний раднику... — почав був Йоахим. Він стояв оголений до пояса, стуливши підбори та виставивши вперед груди, з надзвичайно рішучим виразом обличчя, що так само вкрилося плямами, як і того разу, коли Ганс Касторп за відомих обставин подумав, що ось як, виявляється, бліднуть засмаглі люди.

— Якщо ви, — нічого не помічаючи, вів далі Беренс, — десь так з півроку справно нестимете тутешню службу, то будете просто молодцем, навіть захоплення Константинополя буде вам тоді до снаги, надмірна сила дасть вам змогу стати наймогутнішим командиром.

Хто зна, як довго надвірний радник, охоплений похмурим настроєм, плів би такі нісенітниці, якби не незворушний вигляд Йоахима, його очевидний намір висловитись і висловитися сміливо, не збили його з пантелику.

— Пане надвірний раднику, — сказав хлопець, — дозвольте доповісти: я вирішив від'їхати.

— Ось воно що! То ви збираєтеся стати комівояжером? А я гадав, що ви хотіли з часом, коли остаточно одужаєте, стати офіцером.

— Ні, пане надвірний раднику, через вісім днів я маю відбути.

— Мені не причулося? Ви кидаєте зброю, хочете втікти? Це ж дезертирство.

— Ні, я маю іншу думку з цього приводу, пане надвірний раднику. Я мушу відбути в полк.

— І це незважаючи на те, що через півроку я даю вам слово вас відпустити, а зараз відпустити ніяк не можу?

Йоахим тримався дедалі більше по-військовому. Він підтяг живіт і відкарбував:

— Я тут уже понад півтора року, пане надвірний раднику. Я не можу більше чекати. Спершу, пане надвірний раднику, ви вели мову про три місяці. Потім курс лікування розтягся то ще на три місяці, то на півроку, а я так і досі не здоровий.