Розділ шостий

— Я ж вам казав: перешкодила хвороба.

— Гаразд, але хіба ви не вважаєте, що коли він перш за все єзуїт, а вже потім — розумна людина з комбінаціями — що ця, друга, обставина, долучена ззовні, має зв'язок з його хворобою?

— Що ви хочете цим сказати?

— Ні, ні, пане Сеттембріні. Я хочу лише сказати, що він має мокру плямку на легені, яка й завадила йому стати священиком. Але й комбінації також, напевне, могли б завадити, тож і комбінації, і мокра плямка певною мірою пов'язані між собою. Він також, по-своєму, ніби як важка дитина життя, joli jésuite з petite tache humide[30].

Вони дійшли до санаторію. Перед тим, як попрощатися, вони ще постояли кружком на платформі перед будинком, і кілька пацієнтів, що тинялися біля під'їзду, спостерігали за ними. Сеттембріні сказав:

— Тож я ще раз застерігаю вас, мої юні друзі. Я не можу заборонити вам розвивати це знайомство, якщо вас охопила цікавість. Але озбройте серце й розум недовірою, нехай ніколи не зачахне у вас дух критичного опору. Я схарактеризую вам цього чоловіка одним словом: він сластолюбець.

Обличчя братів видовжилися від здивування. Потім Ганс Касторп запитав:

— Що?.. Як ви сказали? Але даруйте, він же член ордена. Там дають певні обітниці, настільки мені відомо, до того ж він такий хирлявий і миршавий...

— Не говоріть дурниць, інженере, — заперечив Сеттембріні. — Хирлявість тут ні до чого, а стосовно обітниць, то можна придумати собі відмовку. Але я говорив у ширшому, духовному сенсі, і вважав, що ви здатні мене зрозуміти. Пам'ятаєте, як я колись навідавсь у вашу кімнату — це було давно, дуже давно, — тоді ви перебували на постільному режимі після прийняття вас до санаторію...

— Звісно! Ви зайшли, коли вже стемніло, й увімкнули світло, я це пам'ятаю як зараз...

— Гаразд, тож у тодішній розмові, як то, слава Богу, часто трапляється, ми заторкнули з вами високі матерії. Здається, говорили про життя і смерть, про доброчинність смерти, оскільки вона — умова та інструмент життя, і про її огидну личину, в якій вона постає, тільки-но дух хибним чином вирізняє її, перетворюючи в самодостатній принцип! Панове! — вів далі Сеттембріні, підступаючи до молодих людей та тикаючи в них, ніби виделкою, великим та середнім пальцями лівої руки, щоб краще заволодіти їхньою увагою, при цьому застережно здіймаючи вказівний палець правої... — Затямте собі, дух є суверенним, його воля є вільною, він визначає світ моральности. Але досить духові лише дуалістично виокремити смерть, і вона волею духа стає, справді й на ділі, actu, ви розумієте мене, самодостатньою, ворожою до життя силою, небезпечним принципом, великою спокусою, і його царством є сластолюбство. Ви запитаєте мене: чому сластолюбство? Я відповім: тому що вона звільняє й визволяє, тому що вона є порятунком, але не порятунком від сил зла, а порятунком у злі. Вона звільняє від моралі та моральности, позбавляє витримки та твердости, дає простір до сластолюбства. Якщо я застерігаю вас від цього чоловіка, з яким звів вас всупереч своїй волі, якщо закликаю вас при зустрічах з ним тричі оперезати своє серце сталевим поясом критики, то лише через те, що всі думки його мають сластолюбний характер, адже вони перебувають під егідою смерти, — а смерть є надзвичайно розпусною силою, як я вам уже якось казав, інженере, — я добре пам'ятаю, що вдався до цього вислову, оскільки завжди зберігаю в пам'яті вдалі й точні епітети, які мені доводиться вживати, — сила, що скерована проти моральности, поступу, праці та життя, й шляхетним завданням будь-якого вихователя є збереження молодих умів від її згубного подиху.

Ніхто не зміг би висловити все це краще за пана Сеттембріні, висловити так чітко й опукло. Ганс Касторп та Йоахим Цімсен щиро подякували йому, попрощалися й піднялися сходами до порталу «Берґгофа», тоді як пан Сеттембріні поквапивсь повернутися до свого гуманістичного бюрка, що містилося на поверх вище від шовкової келії Нафти.

То були перші відвідини братами маленького Нафти. Потому вони були ще два чи три рази, якось навіть за відсутности пана Сеттембріні; й щоразу ці відвідини давали молодому Гансові Касторпу багатий матеріал для роздумів, коли, позираючи своїм внутрішнім оком на вищу форму органічного життя, яка поставала перед ним і звалася Homo Dei, він сидів серед синіх квітів свого улюбленого закутка і «правив».

Напад люті. Та ще дещо досить неприємне

Так настав серпень, і з першими днями місяця щасливо проскочила річниця з дня прибуття нашого героя сюди, нагору. Й добре, що проскочила — молодий Ганс Касторп думав про її наближення з якимось неприємним почуттям. Так траплялося з усіма. Дата прибуття не викликала радощів; серед пацієнтів, які перебували тут рік чи кілька років, було не прийнято згадувати про таке, і якщо мешканці «Берґгофа» зазвичай користувалися будь-якою нагодою для святкування та проголошення тостів, у міру можливостей примножуючи загальноприйняті великі відхилення в рівномірному ритмі та пульсації року, — частими та випадковими, так що жоден день народження, загальне обстеження, поквапний самовільний чи законний від'їзд не обходилися без частування та вистрілювання корків у ресторані, — то річницю приїзду відзначали хіба що мовчанням, даючи їй можливість проскочити непомітно, а то й справді, напевне, забуваючи про неї і сподіваючись на те, що інші також про неї не згадають. Часовим рахунком переймалися всі; стежили за календарем, за річним циклом, за щорічним поверненням зовнішніх ознак природи. Проте час, пов'язаний для кожного окремо з простором тут, нагорі, тобто особистий, індивідуальний час, вимірювали та вираховували хіба новачки та ті, що прибули на короткий термін, бувалі пацієнти надавали перевагу невиміряному, непримітно-вічному часу, дню, який завжди залишався б одним і тим самим, і кожен з достойною похвали делікатністю припускав щодо іншого таке саме почуття та бажання. Повідомити комусь, що сьогодні виповнилося три роки з того часу, як ти тут, вважалося верхом нахабства та нетактовности, проте такого ніколи й не траплялося. Навіть пані Штер, незважаючи на всі її недоліки, в цьому питанні виявляла відповідну тактовність та вихованість і ніколи б не припустилася такого проколу. Та, безперечно, її хвороба, лихоманний стан її тіла поєднувалися з неймовірним невіглаством. Зовсім недавно за столом вона сказала, що в неї «афекція» на верхівках легень, а коли мова зайшла про історію, заявила, що історичні дати завжди були її «полікратовим перснем», від чого присутні на мить мовби завмерли. Та щоб вона, скажімо, в лютому нагадала Цімсенові про його річницю, таке цілковито виключалося, хоча вона, непевне, про це подумала. Адже її злощасна голова була засмічена нікому не потрібними датами та фактами, і вона полюбляла встромляти свого носа в чужі справи; проте звичай змушував її стримуватися.

Так сталося і з річницею Ганса Касторпа. Щоправда пані Штер за сніданком спробувала була йому багатозначно підморгнути, та, перетнувшись з його відстороненим поглядом, швидко знітилася. Йоахим також змовчав, хоча він то, звичайно, пам'ятав і місяць і день, коли їздив до станції «Села», щоб зустріти там свого гостя, який «прибув його навідити». Зрештою, Йоахим удався не надто балакучим, — на відміну від Ганса Касторпа, що захопився тут розумуваннями, передусім про різних гуманістів та казуїстів, — з певного часу став особливо й навіть трохи дивно мовчазним, він і на запитання відповідав лише односкладово, зате вираз його обличчя був достатньо красномовним. Було ясно, що зі станцією «Село» його пов'язували зовсім інші уявлення, ніж зустріч та приїзд... Він вів жваве листування з рівниною. У ньому визрівала рішучість. І його приготування добігали кінця.

Липень був теплим і сонячним. Та з початком нового місяця погода зіпсувалася, стало похмуро й волого, пішли дощі, мокрий сніг, потім справжні снігопади, й за винятком рідкісних, по-літньому розкішних днів, увесь серпень та частину вересня трималася холодна погода. Спершу в кімнатах, нагрітих за літо, зберігалося тепло; там було градусів десять, що вважалося цілком допустимим. Та потім дуже швидко ставало холодніше та холодніше, й усі навіть зраділи снігові, який укрив долину, оскільки лише наявність снігу — низька температура сама собою не бралася до уваги — спонукала дирекцію затопити спершу в їдальні, а згодом і в кімнатах пацієнтів, тож після обов'язкової процедури лежання, скинувши ковдру та повернувшись до кімнати, можна було притуляти задубілі, мокрі руки до ожилих труб опалення, хоча від їхнього сухого подиху ще більше пашіли щоки.

Чи то вже настала зима? Якщо вірити почуттям, то складалося саме таке враження, і всі нарікали, що навіть і «не бачили літа», хоча самі ж таки його проґавили, безоглядно марнуючи час, особистий та календарний, за сприяння навколишніх природних та штучних обставин. Усі усвідомлювали, що ще будуть погожі осінні дні; можливо навіть довга вервечка днів, настане бабине літо, яке зі своїми теплими розкошами нічим не поступалося справжньому, якщо тільки не звертати увагу на те, настільки нижче стоїть сонце над обрієм і настільки раніше заходить. Проте зимовий краєвид за вікном та пов'язана з ним нудьга виявлялися сильнішими за такі міркування. Стоїш перед зачиненими балконними дверима та дивишся з відразою на хурделицю. — Йоахим довго стояв там і врешті здушеним голосом промовив:

— Отже, знову почнуться холоди.

Ганс Касторп з глибини кімнати заперечив: