Розділ шостий

— Анонімний та колективний, — промовив Ганс Касторп.

Сеттембріні вирячився на нього.

— Мовчіть, інженере! — присадив він Ганса Касторпа з суворістю, яку треба було списати на рахунок його нервозности та напруження. — Навчайтеся, але не виставляйтесь! Так, це відповідь, — сказав він далі, звертаючись до Нафти. — Маловтішна, але таки відповідь. Одначе подивімося, до чого це призведе... Відкидаючи індустрію, християнський комунізм відкидає техніку, механізацію, поступ. Відкидаючи те, що ви називаєте гендлярством, тобто гроші та грошові операції, які античність ставила незрівнянно вище від землеробства та ремесла, він відкидає свободу. Адже цілком очевидно, що таким чином, як у середньовіччі, всі приватні та суспільні відносини будуть прив'язаними до землі, в тому числі — мені нелегко це вимовити — й людська особистість. Якщо годує лише земля, то тільки земля дає й свободу. Ремісник та селянин, хоч би якою повагою вони користувалися, не маючи землі, стають кріпаками того, хто нею володіє. І справді аж до пізнього середньовіччя більшість населення навіть у містах становили кріпаки. По ходу розмови ви не раз згадували про людську гідність. А тим часом виступаєте за моральність економічного ладу, який нав'язує людям неволю та позбавляє їх людської гідности.

— Про людську гідність та її приниження, — відповів Нафта, — можна сказати багато чого. Але на даний момент задовольнюся вже тим, що помічені вами об'єктивні взаємозв'язки спонукатимуть вас розуміти свободу не лише як красивий жест, а як проблему. Ви стверджуєте, що в галузі економіки християнська мораль з усією її красою та людяністю призводить до закріпачення. Я ж стою на тій позиції, що справа свободи, або, якщо говорити конкретніше, справа міст, незважаючи на всю свою цивілізаторську роль, історично пов'язана з надзвичайним падінням моралі в галузі економіки, з усіма лиходійствами сучасного гендлярства та спекуляції, з сатанинською владою грошей, прибутку.

— Я змушений наполягати на тому, щоб ви не ховалися за сумнівами та антиноміями, а прямо й недвозначно визнали себе прихильником найчорнішої реакції.

— Першим кроком до істинної свободи та гуманізму мало би бути подолання малодушного страху, який вам навіює слово «реакція».

— Ну, годі вже, — заявив Сеттембріні з легким дрожем у голосі, він відсунув од себе чашку й тарілку, які, зрештою, були порожніми, і підвівся з оббитого шовком дивана. — На сьогодні досить, мені здається, для одного дня вже достатньо. Професоре, ми дякуємо за смачне частування і за надзвичайно змістовну бесіду. На моїх друзів з «Берґгофа» чекають процедури, і я хотів би ще показати їм своє скромне помешкання нагорі. Ходімо, панове! Addio, padre![29]

Тепер він назвав Нафту ще й «падре»! Ганс Касторп відзначив це, повівши бровою. Ніхто не став заперечувати, коли Сеттембріні вирішив завершити гостину, самовільно розпоряджався хлопцями й навіть не поспитав, чи не хоче Нафта до них приєднатися. Подякувавши господареві, брати відкланялися й одержали запрошення завітати знову. Вони пішли за італійцем, причому Ганс Касторп не забув прихопити позичену йому книжку «De miseria humanae conditions», зачитаний томик у м'якій палітурці. Лукачек зі своїми понуро відвислими вусами все ще сидів на столі та шив сукню для старої пані, в чому вони могли пересвідчитися, проходячи повз прочинені двері кравця, щоб піднятися вже зовсім крутими та вузькими сходами, що вели на мансардний поверх. До речі, якщо придивитися, то це був зовсім не мансардний поверх, а просто горище, з голими кроквами під ґонтовою покрівлею й тією особливою літньою атмосферою комори та запахом прогрітого дерева. Але це горище було поділене перестінком на дві кімнатки, в яких мешкав республіканець-капіталіст: перша правила за кабінет літературного співробітника «Соціології страждань», а друга — за спальню. З невимушеною веселістю Сеттембріні показав усе це своїм друзям, називаючи своє житло тихою, затишною квартиркою, аби підказати їм належні для похвали слова, якими ті тут-таки скористалися. Так, квартирка чудова, запевнили обидва в один голос, тиха й затишна, як він цілком слушно висловився. Вони зазирнули до спальні, де перед вузьким і коротким ліжком, що стояло в кутку, лежав маленький, ізшитий з клаптиків килимочок, потім знову привернули свою увагу до кабінету, який був умебльований трохи менш убого, тут навіть панував якийсь парадний, навіть зарозумілий порядок. Четверо незграбних старомодних стільців із солом'яними сидіннями симетрично вишикувались обабіч дверей, диван також був присунутий до стіни, тож середину кімнати займав лише невеликий, покритий зеленим сукном круглий столик, на якому чи то у вигляді прикраси, чи то для тамування спраги, але, у кожному разі, аскетично-тверезо стояла карафка з водою, а на ній перевернута догори дном склянка. Книжки в палітурках та брошури, похилившись набік, підпирали одна одну на стінній поличці; біля прочиненого віконця здіймалося тендітне, з відкидною кришкою та на високих ніжках бюрко, порад на підлозі лежала маленька підстилка з товстого фетру, на якій заледве можна було поміститися. Ганс Касторп для проби став на фетрову підстилку, за робоче місце пана Сеттембріні, де той з енциклопедичною метою аналізував художню літературу в ракурсі людського страждання, сперся на похилу кришку й оголосив, що стоїться тут дуже зручно й затишно. Висловивши припущення, що, напевне, в Падуї за своїм бюрком так само стояв і батько Лодовіко, схиливши над нею довгий, тонкий ніс, Ганс Касторп тут-таки дізнався, що він справді стоїть за пультом покійного вченого й що не лише бюрко, але й солом'яні стільці, стіл і навіть карафка дісталися Сеттембріні від батька; більше того, солом'яні стільці належали ще дідові-карбонарію й прикрашали його адвокатську контору в Мілані. Це звучало досить вражаюче. Стільці в очах молодих людей нараз набули певного політично-підривного характеру, і Йоахим зіскочив з того, на якому сидів, нічого не відаючи та закинувши ногу на ногу, підозріло оглянув його і більше вже на нього не сідав. А Ганс Касторп, стоячи за бюрком Сеттембріні-старшого, розмірковував про те, як віддається роботі тут його син, поєднуючи в творах красного письменства політику діда з гуманізмом батька. Потім утрьох вони вийшли на вулицю. Письменник зголосився провести братів додому.

Дорогою вони спершу мовчали, але це мовчання було ніби вступом до розмови про Нафту. Ганс Касторп міг зачекати, адже він був переконаний, що пан Сеттембріні обов'язково заведе мову про свого сусіда, що він лише через те й пішов з ними. Й Ганс Касторп не помилився. Глибоко зітхнувши, ніби перед забігом, італієць почав:

— Панове, я хочу вас застерегти.

Й оскільки потім настала пауза, Ганс Касторп, звичайно, запитав з підробним подивуванням: застерегти від чого? Міг би, принаймні, сказати: від кого? — але він висловився так невизначено, щоб підкреслити своє нерозуміння, тоді як навіть Йоахим здогадувався, про що мова.

— Від особи, в якої ми щойно гостювали, — відповів Сеттембріні, — і з якою я вас познайомив усупереч своїй волі та бажанню. Ви знаєте, що це сталося випадково, я нічого не міг удіяти і все-таки я несу відповідальність, і навіть дуже серйозну. Мій обов'язок — указати вам, як людям молодим та недосвідченим, принаймні, на духовну небезпеку спілкування з цим чоловіком і просити вас триматися від нього на певній відстані. Його формою є логіка, але суттю — безлад.

Еге ж, з Нафтою, справді, не зовсім усе так чисто, визнав Ганс Касторп, Нафта висловлювався часом дещо дивнувато; в нього так виходило, ніби Сонце обертається навколо Землі. Але як, урешті, могло б їм спасти на думку, що слід утримуватися від зустрічей з його, пана Сеттембріні, приятелем? Адже італієць сам визнав, що саме через нього вони познайомилися з паном Нафтою, зустріли їх разом, він з ним ходить на прогулянки, запросто заглядає на чай, це ж доводить...

— Безперечно, інженере, безперечно, — голос пана Сеттембріні звучав м'яко, так ніби він змирився з долею, але чулося й легке тремтіння. — Все це можна мені закинути, ось ви й закидаєте. Гаразд, я готовий узяти на себе відповідальність... Я мешкаю з цим паном під одним дахом, зустрічі в такій ситуації неминучі, слово за словом, й ось виходить знайомство. Пан Нафта — людина розумна, а це трапляється не так-то й часто. Він любить розмірковувати, я також. Моя поведінка, можливо, й заслуговує на осуд, але я користуюся нагодою схрестити клинки ідей з достойним суперником. Нікого в мене тут немає... Словом, це правда, я заходжу до нього, він до мене, ми разом ходимо на прогулянку. Й сперечаємося. Сперечаємось несамовито ледь не щодня, але, маю визнати, протилежність та ворожість його поглядів, можливо, мене особливо й притягає, змушує шукати з ним зустрічі. Суперечки мені необхідні. Переконання не можуть вижити, якщо немає нагоди їх захищати, а я міцний у своїх переконаннях. Але чи можете ви стверджувати про себе те саме — ви, лейтенанте, та й ви, інженере? Ви беззбройні перед інтелектуальним штукарством, вам загрожує небезпека, ваш розум та душа можуть постраждати від усієї цієї напівфанатичної, напівозлобленої казуїстики.

Так, так, це, звичайно, правда, погодився Ганс Касторп, вони з братом більшою чи меншою мірою перебувають під загрозою. Важкі діти життя, так би мовити, він розуміє. Та з іншого боку, цьому можна протиставити Петрарку з його девізом, пан Сеттембріні знає, про що мова, а послухати міркування Нафти у будь-якому разі таки варто: треба віддати йому належне, те, що стосується комуністичної епохи, коли нікому не буде дозволено брати відсотки за час, було блискуче висловлено, окрім того, його дуже зацікавили й деякі думки про педагогіку, які без Нафти він ніколи б не почув...

Пан Сеттембріні стиснув губи, і Ганс Касторп поквапився додати, що сам він, звичайно, утримується від того, щоб брати чиюсь сторону чи висловлювати якусь позицію, просто йому здалася цікавою думка Нафти про молодь і про те, чого вона прагне.

— Але спершу поясніть мені ось яку річ! — вів Ганс Касторп далі. — Цей пан Нафта, я кажу «цей пан», щоб показати, що я не так-то йому й симпатизую, навпаки, внутрішньо ставлюся до нього досить насторожено...

— І тут ви маєте абсолютну рацію! — вдячно вигукнув Сеттембріні.

— ...він багато говорив проти грошей, цієї душі держави, як сам висловився, й проти власности, оскільки вона, по суті, є крадіжкою, словом, проти капіталістичного багатства, про яке він, наскільки я пам'ятаю, сказав, що воно є паливом пекельного полум'я, — так приблизно він висловився, якщо не помиляюсь, і на всі лади вихваляв середньовіччя, яке забороняло брати відсотки. Тоді як він сам... Перепрошую, але у нього має бути... Заходиш до нього й не можеш приховати свого здивування. Увесь цей шовк...

— Отож бо й воно, — посміхнувся Сеттембріні, — смак у нього досить характерний...