Розділ шостий

— А дозвольте поцікавитися, — запитав він, — кого й що ви бачите, мені це надзвичайно цікаво, навіть не знаю, як краще запитати: кого і що ви бачите носієм — я неохоче повторюю ваш вислів — цього терору?

Нафта сидів у напруженому мовчанні, поблискуючи окулярами. Тоді промовив:

— До ваших послуг. Гадаю, не помилюся, якщо зроблю припущення щодо нашої цілковитої згоди стосовно ідеального, первісного стану людства, стану, коли люди не знали ані держави, ані насильства й у своїй дитячій цнотливості були близькими до Бога; тоді не існувало ні панування, ні прислужництва, ні закону, ні кари, ні несправедливости, ні плотських зв'язків, ні класових розбіжностей, а панувала рівність, братерство, моральна досконалість.

— Чудово. Згоден, — заявив Сеттембріні. — Згоден за винятком пункту про плотські зв'язки, які, очевидно, існували завжди, адже людина все-таки є високорозвиненим хребетним і не може поводитися інакше, ніж інші живі істоти...

— Хай буде так. Я констатую нашу, загалом, спільну позицію стосовно первинного райського, позбавленого судочинства, по-дитячому цнотливого стану, втраченого після гріхопадіння. Гадаю, що ми можемо пройти разом ще певний відтинок шляху, пояснивши виникнення держави суспільним договором, необхідність якого виникла з появою гріха для захисту від несправедливости та визнанням держави, як джерела владного насильства.

— Benissimo![27] — вигукнув Сеттембріні. — Суспільний договір... Та це ж Просвітництво, це ж Руссо. Я ніяк не гадав...

— Перепрошую. Наші шляхи тут розходяться. Спираючись на той факт, що будь-яка влада й насильство первинно належали народові й він передав своє законодавче право і свою владу державі, правителям, ваша школа приходить до висновку, що ставить революційне право вище від права монарха. Тоді як ми...

— Ми? — подумав, нашорошившись, Ганс Касторп... — Хто такі ці «ми»? Потім треба буде обов'язково запитати Сеттембріні, хто тут мався на увазі.

— Тоді як ми, — вів далі Нафта, можливо, не менш революційно, завжди виводили з цього першість церкви перед світською владою. Адже якщо небожественний характер держави написаний в неї на чолі, — того історичного факту, що вона виникла з волі народу, а не встановлена — як церква — Господом Богом, було б цілком достатнім, щоб засудити її, якщо й не як пряме породження зла, то, принаймні, як породження необхідности в гріховній кволости.

— Держава, шановний добродію...

— Я знаю, що ви думаєте про національну державу. «Ніщо не може бути вищим за любов до батьківщини та безмежний потяг до слави». Я цитую Верґілія. Ви підправляєте його дещицею ліберального індивідуалізму, й ось вам демократія; але ваше принципове ставлення до держави від цього ніяк не змінюється. Вам, очевидно, зовсім немає діла до того, що душею держави є гроші. Сподіваюся, ви не будете цього заперечувати. Античність була капіталістичною, оскільки сповідувала ідею держави. Християнське середньовіччя ясно усвідомлювало іманентність капіталізму світської держави. «Гроші стануть кесарем» — це пророцтво стосується ще одинадцятого сторіччя. Хіба заперечуватимете, що воно збулося просто дослівно й що таким чином диявол беззаперечно взяв гору над людиною?

— Любий друже, за вами слово. Мені просто не терпиться дізнатися, хто цей Великий Невідомий, носій терору.

— Ризикована цікавість для речника суспільного класу, що є носієм свободи, яка згубила світ. У крайньому разі я можу обійтися без ваших заперечень, адже політична ідеологія буржуазії мені відома. Ваша мета — це демократична імперія, переростання національного державного принципу в загальний, у світову державу. А правитель цієї імперії? Ми його знаємо. Ваша утопія страхітлива, проте в цій точці ми якоюсь мірою знову сходимось. Отже, ваша світова капіталістична республіка містить у собі щось трансцендентне; й справді, світова держава — це вихід за межі світської держави, а ми обидва однаково віримо, що досконалому первинному стану людства має також відповідати прихований ще в далекому майбутньому, досконалий кінцевий стан. З часів Григорія Великого, засновника граду Божого, церква ставила перед собою завдання повернути людину під Господнє керівництво. Претензія Папи на цілковиту владу була не самодостатньою метою, диктатура намісника Божого на землі була лише засобом та шляхом до порятунку, перехідною формою від язичницької держави до царства небесного. Ви розповідали цим молодим шукачам істини про криваві злодійства церкви, про її караючу нетерпимість, — і зовсім даремно, адже релігійний запал, певна річ, немає нічого спільного з пацифізмом. Григорій сказав: “Хай буде проклятим кожен, хто боїться окропити свій меч у крові!” Те, що влада є злом, ми знаємо. Та царство Боже настане лише тоді, коли дуалізм добра й зла, посейбічного та потойбічного, духу та влади тимчасово буде усунутий, поступиться принципові, який поєднує в собі й аскетизм, і панування. Ось це я і маю на увазі, коли говорю про необхідність терору.

— А носій, носій?!

— Ви ще питаєте? — здивувався Нафта. — Невже ви з вашим манчестерським лібералізмом забули про існування суспільного вчення, яке взялось олюднити та передолати економізм, учення, чиї принципи та цілі — такі самі, як і християнського граду Божого. Отці церкви називали слова “моє” та “твоє” згубними, а приватну власність — узурпацією та крадіжкою. Вони відкидали приватне землеволодіння, адже за Божим природним правом земля є спільним надбанням людей і тому плоди свої приносить для всіх. Вони вчили, що лише пожадливість, наслідок гріхопадіння, захищає права власника та створила приватну власність. Вони були настільки гуманними, настільки зневажали гендлярство, що вважали комерційну діяльність згубною для душі, тобто для людяности. Вони ненавиділи гроші й грошові операції та говорили, що капітал — це паливо для пекельного вогнища. Основний закон економіки, за яким ціна визначається співвідношенням попиту та пропозиції, зневажали вони до глибини душі, а використання кон'юнктури засуджували як цинічну експлуатацію нужди ближнього. Та, на їхню думку, існувала ще гріховніша експлуатація — експлуатація часу, сваволя змушувати платити собі премію за простий перебіг часу, а саме — відсотки, зловживаючи загальним, Богом даним устроєм, яким є час, заради вигоди одного і на шкоду іншому.

— Benissimo! — вигукнув Ганс Касторп, у захопленні використовуючи слівце, яким зазвичай Сеттембріні висловлював своє схвалення... — Час... загальний, даний Богом устрій... Це надзвичайно важливо!..

— Цілком справедливо! — вів далі Нафта. — Думка про збільшення грошей самоплином здавалася огидною для цих багатих духом людей, і під поняття лихварства вони підводили будь-які спекуляції та операції з відсотками, оголошуючи кожного багатія якщо не злодієм, то спадкоємцем злодія. Вони йшли далі. Подібно до Томи Аквінського, вони вважали ганебним заняттям торгівлю як таку, торгівлю в чистому вигляді, — тобто купівлю та продаж з одержанням прибутку, але без обробки та поліпшення продукту. Працю як таку вони ставили не дуже високо, адже вона є справою етичною, а не релігійною й служить життю, а не Богові. Та оскільки мова йшла про життя та економіку, вони вимагали, щоб умовою економічної користи та мірилом суспільної поваги служила продуктивна діяльність. Вони поважали орача, ремісника, але ні в якому разі — торгаша чи промисловця. Адже хотіли, щоб виробництво спиралося на потреби й засуджували масове виготовлення товарів. Ось усі ці економічні принципи та мірила, що століттями перебували в забутті, й воскресли в сучасному русі комунізму. Цілковитий збіг, аж до внутрішнього сенсу вимоги диктатури, що висувається Інтернаціоналом праці проти Інтернаціоналу гендлярів та спекулянтів, висувається світовим пролетаріатом, який у наш час буржуазно-капіталістичному загниванню протиставляє гуманність та критерії граду Божого. Диктатура пролетаріату, ця політико-економічна рятівна вимога сучасности, не має на меті панування заради самого панування на віки вічні, а тимчасове зняття суперечности між духом та владою під знаком хреста, сенс її в передоланні світу шляхом світового панування, в переході, в трансцендентності, в царстві Божому. Пролетаріат продовжує справу Григорія, його господній порив, і так само як папа, пролетаріат не побоїться окропити руки в крові. Його місія залякати заради оздоровлення світу та досягнення рятівної мети — братерства синів божих, що не знає ні класів, ні держави.

Такою була різка промова Нафти. Присутні мовчали. Хлопці поглянули на Сеттембріні. Він мусив якось на це відповісти. Він сказав:

— Потрясаюче! Маю визнати, я просто вражений. Цього я ніяк не чекав. Roma locuta[28]. І як, як говорив! На наших очах пан Нафта здійснив священне сальто-мортале — і якщо в епітеті міститься суперечність, то він її «тимчасово усунув», так, так! Повторюю: це потрясаюче. Чи вважаєте ви тут можливими, професоре, які-небудь заперечення, заперечення суто логічного характеру? Щойно ви намагалися розтлумачити нам сутність християнського індивідуалізму, що базується на дуалізмі Бога та світу, й доводили нам його незаперечну перевагу над будь-якою мораллю, яку визначає політика. А за кілька хвилин ви доводите соціалізм до диктатури та суцільного залякування. Як же це пасує одне до одного?

— Протилежності, — сказав Нафта, — можуть пасувати одна до одної. Неузгодженим є лише половинчасте та посереднє. Ваш індивідуалізм, як я вже дозволив собі зауважити, — це половинчастість поступку. Він підправляє вашу язичницьку державну мораль завдяки дещиці християнства, дещиці «прав людини», дещиці так званої свободи, ось і все. А індивідуалізм, що випливає із космічної, астрологічної значущости кожної душі, індивідуалізм не соціальний, а релігійний, який сприймає людяність не в протилежності між «я» та суспільством, а в протилежності «я» та Бога, тіла та духа, — такий істинний індивідуалізм чудово вживається з обов'язками, які накладає колектив...