Розділ шостий

— Що? Що? Ідейна відсіч? Виявиться філософськи вимушеною? Приведе до мети? Що за волюнтаризм я чую від вас? А безпристрасні дослідження? А чисте пізнання? А істина, шановний добродію, яка нерозривно пов'язана зі свободою, а її мученики, що, на вашу думку, ганьблять землю, але, можливо, стануть вічною славою нашої планети?

Пан Сеттембріні ставив свої запитання дуже різко. Сидів, поважно виструнчившись, і сипав на куцого Нафту високими словами, дедалі підвищуючи голос, у якому чулася непорушна впевненість у тому, що противникові нічого іншого не залишається, як зніяковіло мовчати у відповідь. Під час своєї репліки він тримав у руці шматочок пирога, але тепер поклав його назад на тарілку, після всього сказаного не бажаючи до нього навіть торкатися.

Нафта заперечував з підступним спокоєм:

— Любий друже, чистого пізнання просто не існує. Законність церковної гносеології, яка зводиться до тези Святого Авґустина «я вірую, щоб пізнавати», не підлягає жодному спростуванню. Віра є інструментом пізнання, а інтелект — це вторинне. Ваша безстороння наука є мітом. Будь-яка віра, будь-який світогляд, будь-яка ідея, словом, усе це неминуче пов'язане з волею, й завдання розуму полягає в тому, щоб її витлумачити, довести. Все у всіх випадках зводиться до quod erat demonstrandum[25].

Уже саме поняття доказу містить у собі, говорячи мовою психології, потужний волютаристичний елемент. Великі схоласти дванадцятого, тринадцятого сторіч сходилися на переконанні, що хибне з погляду теології не може бути істинним для філософії. Але облишмо теологію, якщо хочете, проте гуманізм, який не визнає, що хибне з погляду філософії не може бути істинним для природничих наук, це вже не гуманізм. Аргументація святого суду проти Ґалілея полягала в тому, що його положення є філософськи безглуздими. Більш убивчої аргументації годі й шукати.

— Е-е! Аргументи нашого бідного великого Ґалілея виявилися таки соліднішими. Ні, давайте говорити по-серйозному, professore[26]! Перед цими двома молодими людьми, які так уважно нас слухають, дайте мені відповідь ось на яке запитання: вірите ви в істину, в об'єктивну наукову істину, прагнути до якої є вищим законом будь-якої моральности й чиє торжество над будь-яким авторитетом становить славну історію людського духу?

Ганс Касторп та Йоахим, які сиділи обличчям до Сеттембріні, повернулися тепер до Нафти, перший швидше, другий ледь повільніше.

— Таке торжество є неможливим, адже авторитет — це сама людина, її інтереси, її чесноти, її благо, отже між авторитетом та істиною не може бути суперечностей. Вони збігаються.

— Отже, істина...

— Істинним є те, що корисно для людини. Саме в людині втілена вся природа, з усієї природи лише вона створена, і вся природа існує лише для неї. Людина є мірою всіх речей, і її благо є єдиним критерієм істини. Теоретичне пізнання, позбавлене практичного значення, для ідеї людського блага є настільки нецікавим, що істинність такої науки не можна визнати, її слід не допускати. У сторіччя панування християнського світогляду природничі науки вважалися позбавленими користи для людини. Лактанцій, якого імператор Костянтин обрав як наставника для свого сина, прямо запитував, яке блаженство він одержить, якщо знатиме, де бере початок Ніл та все, що фізики торочать про небо. Тож дайте відповідь на його запитання! Якщо філософію Платона поставили вище від усіх інших, то лише тому, що вона була спрямована не на пізнання природи, а на пізнання Бога. Можу вас запевнити, незабаром настане той час, коли людство повернеться до цього погляду й визнає, що завдання істинної науки полягає не в гонитві за нечестивими істинами, а в умінні відокремити все згубне чи навіть просто духовно малозначуще, — словом свідчити на користь інстинкту, міри та вибору. Досить інфантильною є думка про те, що церква буцімто відстоювала пітьму й боролася зі світлом. Вона була тричі права, коли оголошувала гріховним будь-яке «безпристрасне» прагнення до пізнання природи речей, тобто таке, яке не переймається духовним, вічним спасінням, а що справді занурює й ще більше занурить людство в пітьму, так це «безпристрасні», позбавлені будь-якої філософії природничі науки.

— Ви залучаєте нас до прагматизму, — відповів Сеттембріні, — який досить лише перенести в сферу політики, щоб зразу побачити всю його небезпечність. Добрим, істинним і справедливим є лише те, що корисно державі. Її благо, її велич, її могутність стають вищим моральним критерієм. Чудово! Але таким чином розв'язуються руки для будь-яких злодіянь, і проста людська правда, індивідуальна справедливість, демократія розлітаються на порох...

— Давайте дотримуватися логіки, — запропонував Нафта, — або Птолемей і схоласти мали рацію, і світ є конечним у часі та просторі. Тоді божество є трансцендентним, протилежність між Богом та світом залишається в силі, й людина також — істота дуалістична: конфлікт її душі полягає в зіткненні чуттєвого та надчуттєвого, і все суспільне, таким чином, відходить на другий план. Лише такий індивідуалізм я можу визнати за послідовний. Або ж ваші астрономи епохи Відродження відкрили істину й космос є безконечним. Тоді немає надчуттєвого світу, немає дуалізму; потойбічне входить у поцейбічне, протилежність між Богом та природою усувається, й оскільки в такому разі людська особистість також перестає бути ареною борні двох ворожих начал, а, навпаки, становить єдине гармонійне ціле, то в основі людського конфлікту лежить виняткова суперечність між особистими та загальними інтересами, й цілі держави, як за часів язичництва, стають моральним законом. Або те, або те.

— Я протестую! — вигукнув Сеттембріні, простягаючи руку з чашкою в бік господаря. — Протестую проти такого наклепу на сучасну державу, наклепу, буцімто вона означає диявольське закріпачення особистости! І втретє протестую, протестую проти болючої дилеми — прусський порядок або середньовічна реакція, — адже саме цю дилему ви хочете нам накинути. Сенс демократії полягає саме в індивідуалістичній корекції будь-якого державного абсолютизму. Істина та справедливість є найбільш цінною окрасою моральности, й хай вони навіть часом вступають у конфлікт із інтересами держави, створюючи видимість ворожих до неї сил, та насправді вони переслідують вище, можна навіть сказати — духовне благо держави! Відродження започаткувало обожнення держави! Яка вбога логіка! Завоювання — я зумисне підкреслюю етимологічне значення цього слова — завоювання Ренесансу та епохи Просвітництва — це, шановний добродію, розкріпачення особистости, права людини, свобода!

Слухачі нарешті зітхнули, оскільки під час довгої інвективи Сеттембріні сиділи, затамувавши подих. Ганс Касторп від напливу почуттів навіть не зміг стриматися, щоб не ляснути долонею по столі, хоч і притишено.

— Блискуче! — процідив він крізь зуби; Йоахим також явно був задоволений, незважаючи на випад проти пруського порядку. Потім обидва обвернулися до співбесідника, який щойно одержав приголомшливу відсіч. Ганс Касторп аж нахилився вперед від нетерпіння, сперся об стіл та підпер підборіддя кулаком, як того вечора, коли малював свинку, і в напруженому чеканні впнувся поглядом у пана Нафту.

Той сидів у мовчазній напрузі, склавши худі руки на колінах. Тоді сказав:

— Я намагався внести логіку в нашу розмову, а ви відповідаєте мені шляхетним красномовством. Не стану заперечувати, що епоха Ренесансу породила все те, що йменується лібералізмом, індивідуалізмом, громадянським гуманізмом тощо — це мені достатньо відомо; але ваше «етимологічне підкреслювання» мене аніскілечки не заторкує, адже «войовнича», героїчна молодість наших ідеалів уже давно в минулому, ці ідеали мертві, або майже дощенту знищені. І ті, хто викине їх на смітник історії, вже стоять на порозі. Ви називаєте себе, якщо не помиляюся, революціонером. Але якщо ви гадаєте, що майбутні революції принесуть людям свободу, то глибоко помиляєтесь. Принцип свободи за п'ятсот років виконав своє призначення і доживає віку. Педагогіка, яка й досі вважає себе донькою Просвітництва та бачить у критиці, у вивільненні й викохуванні свого «я», в руйнуванні цілком визначених життєвих форм головний засіб виховання, — така педагогіка ще може здобувати короткочасні риторичні перемоги, але її відсталість для людей обізнаних не підлягає жодному сумніву. Всі виховальні спілки, які справді заслуговують так називатися, здавна знали, до чого насправді зводиться будь-яка педагогіка: це абсолютна наказовість, залізна спаяність, дисципліна, самопожертва, відмова від власного «я», насильство над особистістю. Й, нарешті, лише безсердечним нерозумінням юности можна пояснити уявлення, що молодь прагне свободи. У глибині душі вона прагне послуху.

Йоахим витягся. Ганс Касторп почервонів. Пан Сеттембріні взявся нервово теребити свої гарні вуса.

— Ні! — вів далі Нафта. — Не звільнення та розвиток особистости становлять таємницю та потребу нашого часу. Те, що йому потрібно, те, до чого він прагне й здобуде, — це... терор.

Останнє слово він вимовив, стишивши голос і без жодного жесту; тільки скельця окулярів зблиснули. Усі троє слухачів, разом із Сеттембріні, здригнулися, зрештою, італієць швидко опанував себе й посміхнувся.