Розділ «1 2009»

— Слухай… продавчиня, секретарка, агент із продажу нерухомості. Не знаю… має бути щось, що ти хочеш робити.

Але цього не було. Я любила свою роботу в кав’ярні. Мені подобалося знати все, що можна було знати про «Булочку з маслом», і слухати про життя людей, які заходили туди. Там я почувалася комфортно.

— Слухай, любко, не нудься. Ти маєш зарадитися з цим. Усі найкращі підприємці прокладали собі дорогу від самого низу. І Джеффрі Арчер, і так само Ричард Бренсон. — Він поплескав мене по руці, натякаючи, щоб я наддала бігу.

— Сумніваюся, що Джеффрі Арчера колись звільняли із піджарювання булочок до чаю. — Я задихалась. І на мені був не той бюстгальтер. Я сповільнила біг, опустила руки на коліна.

Він повернувся й став задкувати.

— Але якби той… — розітнув нерухоме холодне повітря Патриків голос. — Я жартую. Подумай над цим, а тоді вдягай ділового костюма та прямуй у Службу зайнятості. Або я навчу тебе працювати зі мною, якщо хочеш. Знаєш-бо — справа вигідна. І не турбуйся про відпустку. Я заплачу´.

Я всміхнулася йому.

Він послав мені повітряний поцілунок, і його голос розійшовся луною по порожньому стадіону:

— Повернеш, коли знімешся на ноги.

Я вперше звернулася по допомогу з безробіття. Відвідала сорокап’ятихвилинну співбесіду віч-на-віч та групову співбесіду, де сиділа в гурті близько двадцяти різношерстих чоловіків і жінок, половина з яких здавалась такою самою злегка приголомшеною, як і я, а другу половину складали байдужі, незацікавлені обличчя людей, що навідувались сюди вже багато разів. Я була, як казав тато, «у цивільному одязі».

У результаті цих зусиль я недовго заміщала на птахофабриці відсутнього працівника в нічну зміну (мені потім тижнями страховиддя снилися) і два дні провела на семінарі для домашніх консультантів з використання електроенергії. Досить швидко я збагнула, що, по суті, мене навчають одурманювати старих, щоб вони змінювали постачальників енергії, і сказала Саїдові, моєму особистому «консультанту», що цього не робитиму. Він наполягав, щоб я не кидала, тому я перелічила йому деякі з методів, які мені радили використовувати, і тоді він принишк, запропонувавши нам (він завжди казав «ми», хоча було досить очевидно, що один з нас мав роботу) спробувати щось іще.

Я пропрацювала два тижні в ресторані швидкого харчування. Робочі години мені підходили, я навіть справлялася з тим, що в мене електризувалося волосся від їхньої уніформи, але триматися сценарію «відповідної реакції» з його «Чим я можу вам допомогти?» й «Додати до цього велику порцію фрі?» — це не про мене. Мене звільнили після того, як одна з дівчат, які працювали на пончиках, заскочила мене, коли я обговорювала різні переваги безкоштовних іграшок з чотирирічною дівчинкою. Що я можу сказати? Та чотирирічна була розумниця. Я також вважала Сплячих красунь надто недалекими.

Тепер я сиділа на моїй четвертій співбесіді. Саїд шукав на сенсорному екрані «можливості» дальшого працевлаштування. Навіть він, з його зухвало-веселою манерою поводження людини, яка пропихала на роботу геть безперспективних кандидатів, здавалося, трохи від мене втомився.

— Гм… Ви коли-небудь замислювались про індустрію розваг?

— Невже коміки потрібні?

— Та ні. Ось є вакансія танцівниці на пілоні. Навіть декілька.

Я звела брову.

— Будь ласка, скажіть, що ви жартуєте.

— Це тридцять годин на тиждень на основі самозайнятості. Думаю, там гарні чайові.

— Будь ласка, повторіть: ви щойно порадили мені роботу, в яку входить розгулювання перед незнайомими людьми в спідній білизні?