Розділ 13

– Сумніваюсь, що ми могли зустрічатися, – відповів Зафод.

– Артуре, ти не втратив глузд? – поцікавився Форд. Але Артура не так легко збити з пантелику.

– Півроку тому. Земля... Англія...

Зафод заперечливо хитав головою. Його напружені уста все ще зберігали подобу посмішки.

– Лондон, – продовжував Артур – Іслінгтон.

– А-а, – промовив нарешті Зафод, винувато всміхаючись, – на ТІЙ вечірці. Форд почувався ні в сих ні в тих. Він переводив погляд з Артура на Зафода й назад.

– Як це? – запитав він у Зафода. – Виходить, що ти також був на цій жалюгідній планетці?

– Хіба це можна назвати "був"? – Зафод намагався говорити невимушено. – Хіба що якихось півдня прольотом...

– Але я товкся там цілих п’ятнадцять років!

– Я про це не знав.

– Та що ти там робив?

– А, дрібниці, оглядав місцеві пам’ятки старовини.

– Він зіпсував нам увесь вечір, – Артур аж трусився від люті. – Чудовий костюмований вечір...

– Цього слід було чекати, – зазначив Форд.

– Там була така дівчина... – не вгавав Артур, – але зараз це вже несуттєво. Усе перетворилось на порох...

– Слухай-но, перестань нудити, – перебив його Форд. – То що там за дівчина?

– Точно не знаю. У мене нічого не вийшло, хоч я чіплявся до неї цілий вечір. Колосальна дівчина! Красива, приваблива, розумна... Коли ж, нарешті, мені вдалося затягти її в куток, з’явився цей тип. Хелло, лялечко, – сказав він, – цей хлопець тебе зовсім замучив. чи не хочеш поспілкуватися зі мною? Я – інопланетянин. – Більше я її не бачив...

– Так це був Зафод? – вигукнув Форд.

– Авжеж, – Артур сподівався, що його не вважають божевільним. – Хоча тоді в нього було дві руки й лише одна голова. Він називався Філом...

– І все ж ти повинен визнати, що він справді виявився інопланетянином, – сказала Тріліан, виходячи з дальнього кутка. Вона обдарувала Артура чарівною усмішкою, яка придавила його, наче ціла тонна цегли, а потім знову повернулась до пульта керування.