Розділ 9

– А-а-а!

Вони сіли на тротуарі й, почуваючись ні в сих ні в тих, стали дивитися, як на пляжі стрибали величезні діти і як табун диких мустангів мчав у небі, поспішаючи доставити партію бетонної арматури в якісь Незнані Краї.

– Знаєш що, – закашлявся Артур, – якщо це дійсно Саутенд, то тут щось не так.

– Тебе дивує, що море нерухоме, мов скеля, а будинки розгойдуються вниз і вгору? – запитав Форд. – Мені це теж видається підозрілим. Сказати правду, – цієї миті весь навколишній Саутенд із гучним тріском розірвався на шість рівних фрагментів, які закружляли у карколомному танці з непристойними па, – тут діються дуже дивні речі.

Вітер доніс тужливий спів волинок, заквилили скрипки, гарячі пиріжки вартістю десять пенсів застрибали по бруківці, з неба виринула якась потворна риба. Саме час було накивати п’ятами.

Вони кинулись навпростець, крізь щільну завісу звуків, по горах застарілих сентенцій, долинах сумної музики, взуттєвих барахолках, занедбаних смітниках, як раптом почули жіночий голос.

Він пролунав напрочуд доречно посеред усього цього чортовиння.

– Один до двох у стотисячному ступені, – промовив голос. Форд різко загальмував і зупинився, роздивляючись, звідки той голос, але не побачив нічого, вартого серйозної уваги.

– Що це за голос? – вигукнув Артур.

– Не знаю! – на високій ноті відповів Форд. – Не знаю. Хтось вираховує ймовірність.

– Ймовірність? Яку ще ймовірність?

– Звичайну. Ну, знаєш, один до двох, три до одного, п’ять до чотирьох і так далі. Вона сказала "один до двох у стотисячному ступені". Дуже мала ймовірність.

Без будь-якого попередження над ними зависла діжа з кремом десь на мільйон галонів.

– Що б це означало? – гукнув Артур.

– Що, крем?

– Ні, ймовірність.

– Не маю ніякого уявлення. Як на мене, ми все ж на космічному кораблі.

– Можливо, але певно не в салоні першого класу. Тканина простору-часу бралася сморідними бульбашками. Великими й огидними.

– Ааааааааааааххххххххххо!.. – Артур раптом відчув, як усе тіло його розм’якшується і починає розпадатися. – Саутенд тане... зірки блякнуть... смітник... ноги пливуть до заходу сонця... ліва рука відпадає. – Від цього страхітливого відчуття він прийшов до тями. – Отуди к бісу! – вилаявся він. Як же я тепер буду користуватися своїм електронним годинником.

І він у розпачі повернувся до Форда.