РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Та й м’ясові і полуницям з вершками теж, видно, було не солодко, бо вони просились на волю.

О шостій прийшли й сказали, що вечеря готова. Це повідомлення мій знайомий сприйняв без великого захвату, проте подумав, що треба ж відробити частину тих двох фунтів і п’яти шилінгів, і, держачись за линви та інші речі, спустився до їдальні. Внизу його зустрів приємний аромат цибулі й гарячої шинки, змішаний з пахощами смаженої риби й зелені. Підійшов, улесливо всміхаючись, стюард і спитав:

— Чого вам принести, сер?

— Краще винесіть... мене звідси,— насилу відповів мій знайомий.

Його підхопили, хутенько винесли нагору й зоставили біля завітряного борту.

Наступні чотири дні вів жив скромно й безгрішно, живлячись самими сухариками та содовою водою; однак у суботу, набравшися зухвальства, зважився випити слабенького чаю з грінками, а в понеділок уже поглинав курячий бульйон. У вівторок він зійшов на берег і довго стояв на пристані, з жалем в очах дивлячись услід пароплавові.

— Бач, поплив,— нарікав він.— і моя їжа на ньому зосталась. На два фунти їжі! Заплатити заплатив, а з’їсти не з’їв...

Він запевняв, що надолужив би своє, якби йому ще хоч один день.

Ось чому я так рішуче виступив проти морської подорожі. Я пояснив, що боюся не за себе. Мені море ніколи не вадило. Але я боявся за Джорджа. Джордж відказав, що з ним було б усе гаразд, йому навіть подобається морське плавання, але нам з Гаррісом він не радить і думати про щось таке, бо певен, що ми обидва на морі слабуватимемо. А Гарріс заявив, що для нього завжди було таємницею, як це люди примудряються хворіти на морську хворобу,— він навіть гадає, що вони роблять це навмисне, аби похизуватись. Він, мовляв, і сам не раз хотів спробувати, але так і не зумів.

Потім він почав розповідати нам, як йому траплялося пливти через Ла-Манш у таку бурю, що пасажирів доводилось прив’язувати до койок, і на всьому пароплаві тільки двох — його та капітана — не брала морська хвороба. Інколи той другий був не капітан, а помічник, але, як правило, здоровими лишалися двоє: Гарріс і те хто- побудь. А як не двоє, то самий Гарріс.

Цікава річ: нікого ніколи не бере морська хвороба... на суходолі. В морі бачиш скільки завгодно хворих на неї — повні пароплави, але на суходолі я ще не зустрічав людини, яка б знала, що це таке — морська хвороба. Де ховаються, зійшовши на берег, ті тисячі змучених нею пасажирів, що кишать на кожному судні,— це для мене загадка.

Правда, якщо більшість людей такі, як той чоловік, що його я якось бачив на одному ярмутському пароплаві, то цю уявну загадку розгадати неважко. Пригадую, ми тільки-но відпливли від Саутендського молу, а він уже вистромлявся у відчинений ілюмінатор в дуже небезпечній позі. Я підійшов і спробував урятувати його. Поторсав за плече й сказав:

—  Слухайте, відійдіть-но, а то за бортом опинитесь.

—  Ох, я б і радий! — тільки й відповів він.

Довелось залишити його там.

Через три тижні я побачив його в кав’ярні при одному батському готелі. Він розповідав про свої подорожі і з великим захватом говорив, як він любить море.

— Морська хвороба? — вигукнув він у відповідь на сповнене заздрості запитання якогось лагідного молодика.— Ну що ж, признаюсь, одного разу мене трохи млоїло. Це було коло мису Горн. Другого дня вранці корабель розбився.

Я озвався:

— А це не вам нещодавно було погано біля Саутендського молу, й ви хотіли опинитися за бортом?

— Біля Саутендського молу? — спантеличено перепитав він.