Розділ «ЗАБУДЬКУВАТИЙ»

— Тоді чого ж це в голові у мене застряла п’ятниця?

— А того, що твоя голова така: в ній неодмінно застряне п’ятниця, коли треба четвер,— пояснюєте ви.— Я гадав, що сьогодні ти їдеш в Едінбург.

— О боже! — вигукує він.— Та звичайно ж! — І без дальшої мови він вилітає на вулицю й гукає той самий кеб, яким щойно приїхав.

Повернувшись до кабінету, ви уявляєте собі, як Він до самої Шотландії їде у фраку, і зловтішно думаєте, що завтра вранці він пошле готельного швейцара до крамниці купувати готовий костюм.

Ще гірше буває, коли він сам виступає в ролі господаря. Пригадую, одного разу був я в нього на яхті. О першій годині дня ми сиділи вдвох на кормі, звісивши ноги у воду; було те десь так напівдорозі між Уоллінгфордом і Дейським шлюзом — околиця там малолюдна. Коли це з-за повороту річки вигулькує два човни, і в кожному по шестеро чепурно вбраних людей. Побачивши нас, вони заходились розмахувати хустинками й парасольками.

— Ти бачиш, до тебе вітаються,— сказав я.

— А тут так заведено,— відповів він, навіть не обертаючись у той бік.— Це, мабуть, якась компанія, що їздила в Абінгдон на гулянку.

Човни підпливли ближче. Коли вони були ярдів за двісті від яхти, літній добродій з першого човна підвівся й щось гукнув до нас.

Почувши цей голос, Маккей так здригнувся, що мало не впав у воду.

— Боже мій! Я зовсім забув!

— Що ти забув? — запитав я.

— Та це ж Палмери, й Греми, й Гендерсони. Я запросив їх усіх на сніданок, а на яхті ані крихточки їсти — тільки дві баранячих котлети й фунт картоплі. А я ще й хлопця-служку відпустив до вечора!

Іншого разу, коли ми з ним снідали в ресторані «Гогарт-молодший», до нас підійшов наш спільний знайомий, такий собі Голярд.

— Що ви маєте зараз робити, друзі? — поцікавився він, підсівши до нашого столика.

— Я лишуся тут і писатиму листи,— відповів я.

— Якщо у вас вільний час, їдьмо зі мною,— запропонував Маккей.— Я везу Ліну в Річмонд.— Ліна була тією його нареченою, про яку він пам’ятав. Як з’ясувалось опісля, в той час Маккей був заручений з трьома дівчатами відразу, але про двох інших він тоді зовсім забув.— Ззаду в колясці місце вільне.

— Дуже добре,— погодився Голярд, і вони разом від’їхали.

Години за півтори після цього похмурий і знесилений Голярд увійшов до курильної кімнати й упав у крісло.

— Хіба ви не поїхали з Маккеєм у Річмонд? — здивувався я.

— Поїхав,— відповів він.