Розділ 8 Адреналін

— Може, ми побачимо чудо-ведмедя, — пожартував Джейкоб, не відриваючи очей від карти.

Я непомітно глянула на Біллі, боячись угледіти таку саму реакцію, як у Чарлі. Але Біллі тільки усміхнувся у відповідь.

— Може, вам варто захопити з собою глечик меду, про всяк випадок.

Джейк засміявся.

— Сподіваюся, що твої нові черевики — скороходи, Белло. Глечик меду голодному ведмедю на один зуб.

— Мені буде досить обігнати тебе.

— Удачі тобі! — пирснув Джейкоб, закотивши очі, й згорнув карту. — Ходімо.

— Бажаю вам гарно провести час, — пробурмотів Біллі, покотившись до холодильника.

Мені було неважко жити з Чарлі, але, здається, Джейкобу було з Біллі ще легше.

Я доїхала до кінця болотяної дороги й зупинилася біля знаку, що позначав початок туристичної стежки. Минуло чимало місяців відтоді, як я була тут востаннє, і мій шлунок тривожно забуркотів. Поганий знак. Але воно того варте, якщо я зрештою знову почую його.

Я вийшла з машини й оглянула щільну стіну зелені.

— Я йшла сюди, — пробурмотіла я, вказавши вперед.

— Гм, — відреагував Джейкоб.

— Що?

Він подивився туди, куди я вказала, тоді на добре протоптану стежину — й знову назад.

— Я думав, ти обереш якусь дівчачу стежинку.

— Тільки не я, — усміхнута я ледь помітно. — Я ж бунтарка. Він засміявся й витягнув карту.

— Дай мені секунду, — він уміло тримав компас і вертів картою, аж поки не знайшов потрібний нам кут.

— О’кей — перша лінія на карті. Ходім.

Можна сказати, що я увесь час його гальмувала, але він не скаржився. Я намагалася не згадувати про свою останню прогулянку в цьому лісі з зовсім іншим попутником. Нормальні спогади були досі небезпечні для мене. Якщо я втрачу контроль над собою, то все скінчиться тим, що я стискатиму руки на грудях, ковтатиму повітря — і як я поясню все це Джейкобу?