Розділ 8 Адреналін

— Є такі підозри. Ти просто не відходь далеко від міста, гаразд?

— Авжеж, — швидко відповіла я. Чарлі досі мав стурбований вигляд.

— Чарлі став занадто допитливим, — поскаржилася я Джейкобу, коли заїхала за ним після школи у п’ятницю.

— Може, нам краще не поспішати з мотоциклами… — Джейк побачив протестуючий вираз мого обличчя й одразу ж додав: — Почекаймо хоч тиждень. Тиждень ти витримаєш без лікарні, правда ж?

— Тоді що ми робитимемо? — з досадою запитала я. Він весело усміхнувся.

— Все, що захочеш.

Я замислилася — чого я хочу?

Мене гнітила думка, що я втрачу бодай коротеньку дорогоцінну секунду близькості до спогадів, які не ранять, — вони прийшли самі собою, я не думала про них навмисно. Якщо у мене немає можливості сісти на мотоцикл, то я знайду інший спосіб, щоб накликати на себе небезпеку й викид адреналіну. Тут є над чим поміркувати. Я не хочу даремно гаяти час. Здається, у мене знову починається депресія, незважаючи на те, що поруч Джейк. Треба чимось себе зайняти.

Може, є якийсь інший спосіб, інший рецепт… інше місце.

Їхати до будинку в лісі було, звісно, помилкою. Але ж його присутність повинна була залишитися ще десь, а не тільки в мені. Повинно бути таке місце, справжнє, не сповнене спогадів інших людей.

На думку спадає тільки одна така місцина. Вона завжди належатиме тільки йому й нікому іншому. Магічне, сповнене світла місце. Прекрасна галявина, яку я бачила раз у житті, залита сонячним світлом і відблиском його шкіри.

Ця ідея могла мати для мене погані наслідки — вона загрожувала стати небезпечно болючою. Мої груди розривало зсередини, коли я тільки думала про це. Важко було тримати себе в руках і не здаватися. Але я впевнена, що тільки там зможу знову почути його голос. Крім того, я вже попередила Чарлі, що збираюся вирушити на прогулянку…

— Про що ти так зосереджено думаєш? — запитав Джейкоб.

— Ну… — почала я повільно. — Якось я знайшла одну гарну місцину в лісі — я натрапила на неї, коли… гуляла. Невеличка полянка, найкрасивіше місце в світі. Не знаю, чи зможу знайти її знову самотужки. Мабуть, доведеться сходити туди кілька разів…

— Ми можемо орієнтуватися по компасу й по карті, — сказав Джейкоб із готовністю. — Можеш показати, звідки починалася твоя прогулянка?

— Звісно. Отам далі, де закінчується шосе 110. Здається, я рухалася увесь час на південь.

— Круто. Ми обов’язково знайдемо те місце.

Як завжди, Джейкоб охоче приставав на всі мої пропозиції, хоч якими б дивними вони не були.

Отже в суботу по обіді я одягнула свої нові черевики для походів — придбані того ж ранку з двадцятивідсотковою знижкою для працівників, — взяла нову топографічну карту півострова Олімпік і подалася в Ла-Пуш.

Ми вирушили не зразу; спочатку Джейкоб розтягнувся на підлозі у вітальні — зайнявши майже всю кімнату — й цілих двадцять хвилин, поки я сиділа на кухні й розмовляла з Біллі, креслив на карті складну сітку навколо потрібного нам сектора. Здавалося, Біллі зовсім не хвилювався через нашу прогулянку. Я здивувалася, що Джейкоб розказав йому, куди ми збираємося, даючи привід для нових пліток про ведмедя. Я хотіла попросити Біллі не розповідати нічого Чарлі, але побоялася, що таке прохання може мати зворотній ефект.