Розділ 8 Адреналін

Це трохи мене освіжило, і я помітила, що дорога починає звертати ліворуч, а я досі їду прямо. Джейкоб не сказав мені, як повертати.

— Гальма, гальма, — пробурмотіла я сама до себе й інстинктивно вчавила педаль правою ногою, як зробила б у своєму пікапі.

Я втратила рівновагу, мотоцикл почало трусити, він нахилився в один, потім у другий бік. На шаленій швидкості я помчала у напрямку зеленої стіни. Я намагалася повернути кермо, але раптом мене різко кинуло вбік, і мотоцикл перевернувся, досі рухаючись до зеленої стіни.

Мотоцикл знову приземлився на мене і, гучно ревучи, потягнув мене по мокрому піску, аж поки не вдарився об щось тверде. Я нічого не бачила. Моє обличчя заляпало болотом. Я спробувала підняти голову, але мені щось заважало.

У мене паморочилося в голові, і я не знала, що робити. Я розрізняла три чіткі звуки — рев мотоцикла наді мною, голос у моїй голові та ще щось…

— Белло! — гукнув Джейкоб, і я почула рявкіт іще одного мотоцикла.

Тягар уже не притискав мене до землі, і нарешті я змогла дихати вільно. Навколо панувала тиша.

— Ого, — пробурмотіла я. Мене аж трусило. Ось він, рецепт галюцинації — адреналін плюс небезпека плюс дурість. Щось у такому дусі.

— Белло, — Джейкоб тривожно схилився наді мною. — Белло, ти жива?

— Зі мною все гаразд! — вигукнула я у захваті. Я поворушила ногами й руками. Здається, все на місці. — Хочу ще раз, хочу ще раз!

— Гадаю, це невдала ідея, — сказав Джейкоб стурбовано. — Буде краще, якщо я відвезу тебе до лікарні.

— Зі мною все гаразд.

— Гм, Белло? У тебе величезна рана на чолі, і з неї цебенить кров, — повідомив він.

Я доторкнулася рукою до чола. Звісно, воно було вологе й липке. Я не відчувала нічого, окрім запаху моху, тому мене й не нудило.

— Ой, мені так прикро. Вибач, Джейкобе.

Я притиснула долоню до рани, так ніби намагалася втиснути кров назад.

— Чому ти вибачаєшся за те, що в тебе тече кров? — поцікавився він, обнявши мене своєю довгою рукою за талію й поставивши на ноги. — Поїхали. Але тепер поведу я, — він простягнув руку по ключі.

— Що робитимемо з мотоциклами? — запитала я, даючи йому ключі.

Він якусь мить поміркував.

— Чекай тут. І візьми це, — він зняв футболку, забруднену моєю кров’ю, і кинув мені. Я туго змотала її і приклала до чола. Я починала відчувати запах крові; я глибоко дихала ротом і намагалася думати про щось інше.