Розділ 8 Адреналін

— Якщо ти впевнена, що ми почали з правильного місця… — він подивився на мене згори вниз.

— Так. Я абсолютно в цьому впевнена.

— Значить, ми знайдемо, — пообіцяв він, схопивши мене за руку й проштовхнувши крізь густі зарості папороті. На протилежному боці дороги показався пікап. Джейк гордо вказав на нього. — Довірся мені.

— Ти такий молодець, — визнала я. — Наступного разу візьмемо з собою ліхтарі.

— Наступного разу підемо в неділю. Я й не знав, що ти така повільна.

Я висмикнула руку і швиденько сіла за кермо, поки він сміявся з моєї реакції.

— Отже, ти хочеш повторити нашу прогулянку завтра? — запитав він, сідаючи на пасажирське місце.

— Звісно. Хіба що ти хочеш піти без мене, бо тоді я, така неповоротка, не гальмуватиму тебе.

— Якось переживу, — запевнив він мене. — Тільки коли наступного разу вирушатимеш на прогулянку, одягни грубші шкарпетки. Б’юсь об заклад, ти вже відчуваєш свої новенькі черевики.

— Трошки, — зізналася я. Здається, у мене було більше мозолів, ніж місця для них.

— Сподіваюся, що завтра ми побачимо ведмедя. Я трохи розчарований, що нам не поталанило сьогодні.

— Так, я також, — погодилася я іронічно. — Можливо, нам пощастить завтра, і нас хтось з’їсть!

— Ведмеді не їдять людей. Не такі вже ми й добрі на смак, — усміхнувся він. Його зуби світилися в темній кабіні машини. — Звісно, тебе це не стосується. Б’юсь об заклад, ти смачненька.

— Дуже дякую, — сказала я, відводячи погляд. Він був не першим, хто сказав мені таке.