Розділ 23 Правда

— Вчора, коли я торкався тебе, ти була… така невпевнена, обережна, але все-таки така, як завжди. Мені треба знати чому. Може, я запізнився? Або засильно ранив тебе? Можливо, ти пішла по життю далі, як я і хотів? Це було б… цілком справедливо. Я не засуджуватиму твого рішення. Будь ласка, не щади моїх почуттів — просто скажи, чи зможеш ти кохати мене після всього того болю, якого я тобі завдав. Зможеш? — прошепотів він.

— Що це за безглузде запитання?

— Просто дай на нього відповідь. Будь ласка. Я довго дивилася на нього.

— Мої почуття до тебе ніколи не зміняться. Звісно, що я кохаю тебе — і нікуди від цього не втечу!

— Це все, що я хотів почути.

Потім його губи почали наближатися до моїх, і я не могла опиратися. І не тому, що він був у тисячі разів дужчим за мене, а тому, що моє бажання опиратися розвіялося, щойно його вуста діткнулися моїх. Цей поцілунок був далеко не таким обережним, як усі попередні, які я добре пам’ятала і яких мені було достатньо. Якщо я й надалі збираюся завдавати собі болю, то я обрала правильну тактику.

Отже я поцілувала його у відповідь, моє серце калатало, мов навіжене, я почала важко й часто дихати, а пальці жадібно вивчали його обличчя. Я відчувала його мармурове тіло кожним вигином свого, і я була така вдячна Едварду за те, що він не послухав мене і не зупинився — змарнувати такий поцілунок означало б завдати собі ще сильнішого болю. Едвардові руки також пестили моє обличчя, і в ті короткі секунди, коли його губи були вільні, він шепотів моє ім’я.

Коли моя голова пішла обертом, він відсунувся та приклав вухо до мого серця.

Я лежала, приголомшена, й чекала, поки моє важке дихання заспокоїться й затихне.

— До речі, — мовив він так, ніби між іншим. — Я не збираюся тебе залишати.

Я нічого не відповіла, і здається, він почув скепсис у моїй мовчанці.

Він підняв голову, і наші погляди зустрілися.

— Я нікуди не піду. Нікуди — без тебе, — додав він серйознішим тоном. — Я покинув тебе, бо хотів, щоб у тебе з’явився шанс на нормальне, щасливе, людське життя. Я просто бачив, що біля мене ти завжди в небезпеці, я розумів, що забираю тебе зі світу, якому ти належиш, що навіть у моїй присутності ти постійно ризикуєш життям. Тож я вирішив спробувати. Я повинен був зробити щось, тоді мені здавалося, що поїхати — це єдиний вихід. Якби я не був упевнений, що ти в цілковитій безпеці, то ніколи б звідси не поїхав. Я занадто егоїстичний. Ти — найважливіше з усього, чого я хотів… чого потребував. І все, чого я хочу й чого потребую — це бути з тобою, і я знаю, що мені забракне сили, аби покинути тебе вдруге. У мене забагато причин, щоб залишитися, — і я вдячний за це небесам! Здається, ти ніколи не будеш у безпеці, незалежно від того, скільки миль нас розділятимуть.

— Не обіцяй мені нічого, — прошепотіла я. Якщо я дозволю собі плекати надію і мої сподівання не здійсняться… це мене вб’є. Якщо безжальні вурдалаки не спромоглися прикінчити мене, то надія зробить це за них.

Гнів спалахнув металічним блиском у його темних очах.

— Гадаєш, що я й зараз тебе обманюю?

— Ні, не обманюєш, — похитала я головою, намагаючись все обміркувати. Навіть якби гіпотеза про те, що він справді мене кохає, підтвердилася, я все одно не квапилася потрапити в тенета надії. — Можливо, ти й справді думаєш так… зараз. Але що буде завтра, коли ти знову згадаєш обґрунтування, через які й покинув мене? Або за місяць, коли, наприклад, Джаспер знову спробує напасти на мене?

Він здригнувся.

Я згадала всі дні мого минулого життя до того, як Едвард покинув мене, і спробувала подивитися на них крізь фільтр того, що він говорив мені зараз. Навіть якщо уявити, що він мене залишив, тому що кохав, залишив мене для мене, його замислену холодну мовчанку можна було сприймати по-різному.

— Не схоже на те, що ти довго обмірковував своє перше рішення, чи не так? — здогадалася я. — Зрештою, ти знову зробиш те, що, на твою думку, буде по правді.