Розділ 23 Правда

— Саме так. Але я ніколи й не уявляв, що зробити це буде так легко! Я вважав, що це буде майже неможливо — ти будеш настільки впевнена у протилежному, що мені доведеться вигадувати все нову й нову брехню, щоб посіяти бодай зерно недовіри в твоїй голові. Я збрехав, і мені так шкода — шкода, бо я завдав тобі болю; шкода, бо всі мої старання зійшли нанівець. Вибач, що я не зумів захистити тебе від себе. Я обманув, щоб урятувати тебе, а це не спрацювало. Мені так шкода…

Але як ти могла мені повірити? Після того, як я тисячу разів казав, що кохаю тебе. Як ти могла дозволити, щоб одне слово зруйнувало твою віру в мене?

Я не відповіла. Я була занадто вражена, щоб дібрати розумну відповідь.

— Я бачив у твоїх очах, що ти й справді мені віриш, думаєш, що я більше тебе не хочу. Я ще не бачив нічого абсурднішого й безглуздішого — так наче я зміг би існувати, не потребуючи тебе!

Я досі не рухалася. Його слова було незбагненні, тому що неможливі.

Він знову потрусив мене за плече, несильно, але достатньо для того, щоб мої зуби зацокотіли.

— Белло, — зітхнув він. — Ти й справді так подумала!

Мої нерви не витримали, і я розридалася. Хлинули сльози і почали ріками стікати вниз по щоках.

— Я так і знала, — схлипнула я. — Я так і знала, що сплю.

— Ти неможлива, Белло, — мовив він і засміявся — його посмішка була натягнута. — Що я можу зробити для того, щоб ти мені повірила? Ти не спиш, і ти не мертва. Я тут, і я кохаю тебе. Я завжди кохав і завжди тебе кохатиму. Я думав про тебе, бачив твоє обличчя щосекунди, коли був далеко від тебе. Коли я сказав, що ти мені більше не потрібна, — це було найгірше, найчорніше блюзнірство.

Я похитала головою, сльози досі продовжували сочитися з кутиків моїх очей.

— Ти ж не віриш мені, правда? — прошепотів він, його обличчя стало ще білішим, ніж завжди; я помітила це навіть у тьмяному світлі. — Чому ти віриш у брехню, але не можеш повірити в правду?

— Я ніколи не могла зрозуміти, чому ти кохаєш мене, — пояснила я, мій голос двічі зірвався. — В цьому не було ніякого сенсу, і я завжди це знала.

Його очі звузилися, а щелепи напружилися.

— Я доведу, що ти не спиш, — пообіцяв він.

Він обережно обхопив моє обличчя своїми залізними руками, ігноруючи мій спротив, коли я намагалася відвернути голову.

— Не треба, будь ласка, — прошепотіла я. Він зупинився, його губи завмерли за півдюйма від моїх.

— Чому? — запитав він. Його подих обдував моє обличчя, від чого голова йшла обертом.

— Коли я прокинуся… — (Він уже був розтулив рота, щоб заперечити, але я одразу змінила початок). — Гаразд, забудьмо… Коли ти знову підеш, мені й без цього буде не дуже легко.

Він відсунувся на дюйм, щоб мати змогу роздивитися моє обличчя.