Розділ 23 Правда

— Я не такий сильний, як ти вважаєш, — мовив він. — Правда й кривда перестали відігравати важливу роль для мене; я б усе одно повернувся. Перш ніж Розалія сповістила мені погані новини, я докладав чимало зусиль, щоб пережити ще один тиждень, ще один день без тебе. Я боровся, щоб перетривати бодай годину. Це було тільки питання часу — і не дуже тривалого — і я б опинився біля твого вікна й благав прийняти мене назад. Я з радістю благатиму тебе зараз, якщо ти цього хочеш. Я скривилася.

— Будь ласка, поводься серйозно.

— А я так і роблю, — наполягав він, тепер він дивився на мене люто. — Будь ласка, спробуй почути те, що я тобі кажу. Чи дозволиш ти мені пояснити, що ти для мене значиш?

Він чекав, вивчаючи моє обличчя, щоб переконатися, чи я й справді готова його слухати.

— До тебе, Белло, моє життя було схоже на безмісячну ніч. Там було дуже темно, але блимали маленькі зірочки, які вказували мені шлях і правильні вчинки… А тоді ти, немов метеор, розітнула моє небо навпіл. Раптом усе залило світло; все стало яскравим і прегарним. Коли ти щезла, коли метеор зник за обрієм, усе раптом стемніло. Нічого не змінилося, але мої очі осліпли від яскравого світла. Я більше не бачив зірок. Зник будь-який сенс жити.

Я хотіла йому вірити. Але він описував моє життя без нього, а не навпаки.

— Твої очі звикнуть, — пробурмотіла я.

— Ось у чому проблема — вони не звикають.

— А як же ж твої захоплення? Він усміхнувся гіркою посмішкою.

— Не було ніяких захоплень, це частина обману, любове моя. Єдине моє захоплення… це страждання. Моє серце не билося майже дев’яносто років, але це зовсім інше. Зараз же я почувався так, наче моє серце вирвали з грудей — і залишили глибоку рану. Так ніби я зоставив усе, що було всередині мене, тут, із тобою.

— Це смішно, — пробурмотіла я. Він вигнув свою ідеальну брову.

— Смішно?

— Я мала на увазі — дивно. Таке враження, що ти говориш про мене. Я також наче втратила себе. Я так довго не могла дихати, — я тут-таки набрала побільше повітря в легені, насолоджуючись цим відчуттям. — А моє серце! Я його втратила.

Едвард заплющив очі та знову притиснувся вухом до моїх грудей. Я дозволила собі діткнутися щокою його волосся, відчути його на своїй шкірі, вдихнути його дивовижний аромат.

— Значить, вистежування — це не захоплення? — поцікавилась я. Мені треба було хоч якось змінити тему. Ще одна мить — і в мені оживе надія. Я не зможу довго стримуватися. Моє серце калатало, співало в грудях.

— Ні, — зітхнув він. — Це ніколи не було захопленням. Це — обов’язок.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що хоча я й не очікував ніякої небезпеки від Вікторії, все одно не збирався так легко її відпустити… Як казав, я не міг цього допустити. Я переслідував її до Техасу, але далі рушив хибним слідом до Бразилії — а вона в той час повернулася сюди, — гаркнув він. — Я був навіть не на тому континенті. І зрештою найгірший із моїх страхів…

— Ти полював на Вікторію? — скрикнула я, мій голос звучав на дві октави вище.

Віддалене похропування Чарлі стало нерівним, але скоро знову відновилося.