Розділ 20 Волтерра

— Відпускай її, — гукнула Аліса.

Я заплющила очі, щоб не бачити темряви навколо себе, і затулила рота, щоб не заволати. Едвард дозволив мені впасти.

Все сталося дуже швидко. Повітря хльоскало попри мене якихось півсекунди, і не встигла я видихнути, як руки Аліси підхопили мене.

Я набила, мабуть, не один синець — її руки були дуже тверді. Вона одразу поставила мене на ноги.

Внизу було тьмяно, але не зовсім темно. Світло, що проникало крізь отвір, слабко освітлювало мокре каміння під моїми ногами. На якусь мить світло зникло, а тоді з’явився Едвард — моє слабке біле світло. Він обняв мене рукою, притиснувши ближче до себе, й почав ніжно підштовхувати вперед. Я обвила обома руками його холодну талію і, підстрибуючи та спотикаючись, йшла по нерівній кам’яній поверхні. До нас долинув дзенькіт металевої решітки.

Тьмяне світло з вулиці швидко загубилося в мороці. Звук моїх важких кроків глухо відлунював; мені здавалося, що тунель дуже широкий, але я не була впевнена. Не було чутно ніяких інших звуків, окрім скаженого калатання мого серця та ковзання моїх підошов по мокрому камінню, — за винятком одного: ззаду долинуло нетерпляче зітхання.

Едвард міцно тримав мене. Вільною рукою він потягнувся до мого обличчя, і я відчула, як його гладкий палець пестить мої вуста. Час від часу Едвард притискався обличчям до мого волосся. Я зрозуміла, що зараз це єдина для нас можливість побути разом, і міцніше пригорнулася до нього.

Поки що я відчувала, що він не відштовхує мене, і цього було достатньо, щоб не звертати уваги на жахливий підземний тунель і не думати про вампірів, які йдуть позаду. Мабуть, його вчинками керувало почуття провини — саме те відчуття, яке змусило його прийти сюди і просити смерті, коли він подумав, що через нього я наклала на себе руки. Але я відчула, як він мовчки торкається мого чола губами, і мені стало байдуже, що штовхало його на це. Принаймні я знову побуду з ним, перш ніж помру. А це набагато краще, ніж довге життя.

Якби ж я могла запитати в нього, що діється! Я хотіла знати, яку смерть нам приготовано — так наче від цього стане легше. Але я не могла говорити, навіть пошепки, тому що ми були оточені. Чужинці могли чути все — кожен мій подих, кожен удар серця.

Дорога під нашими ногами продовжувала спускатися вниз, заводячи нас нижче під землю, й у мене з’явилися перші ознаки клаустрофобії. Тільки Едвардова рука, яка заспокійливо гладила моє обличчя, не дозволяла мені заверещати.

Я не знала, звідки пробивається світло, але замість абсолютної темряви стало сірувато. Ми були в низенькому склепінчастому тунелі. Довгі сліди чорної води просочувалися крізь сіре каміння, немов криваве чорнило.

Мене трусило, я подумала, що це страх. Тільки тоді, коли мої зуби почали клацати, я зрозуміла, що змерзла. Мій одяг був досі мокрий, а температура в підземеллі зимова. Як і шкіра Едварда.

Він збагнув це тоді ж, коли і я, і відпустив мене, тримаючи лише за руку.

— Н-н-ні, — мовила я, клацаючи зубами, і міцно обняла його. Ну і що з того, що я змерзла. Хто знає, скільки часу в нас залишилося?

Його холодна рука почала розтирати мою руку, намагаючись хоч якось її зігріти.

Ми швидко пересувалися тунелем — радше це було швидко для мене. Я була занадто повільна і декого дратувала — мабуть, Фелікса: я чула, як він час від часу важко зітхає.

В кінці тунелю була ще одна решітка — залізні бруси були іржаві, але завтовшки з мою руку. Маленькі дверцята, зроблені з тонших переплетених штаб, були відчинені. Едвард пройшов крізь них і поквапився зайти в більшу та яскравішу, мощену камінням кімнату. Ґратки грюкнули з брязкотом, зачиняючись, а тоді я почула клацання замка. Я боялася оглядатися назад.

Потойбіч довгої кімнати містилися низенькі важкі дерев’яні двері. Вони були дуже товсті — я зауважила це, оскільки вони були прочинені.

Ми зайшли в двері, і я здивовано роззирнулася, автоматично розслабившись. Едвард стояв поруч, його щелепи були міцно стиснуті.