Розділ 20 Волтерра

Нарешті я його угледіла і збагнула, що він не бачить мене.

Це був дійсно він, цього разу справжній, а не галюцинація. І раптом я усвідомила, що мої ілюзії були геть неправдиві; я ніколи не розуміла, як він почувається насправді.

Едвард стояв нерухомий мов статуя, всього за кілька кроків від початку провулка. Його повіки були заплющені, під очима — фіолетові круги, а руки опущені по боках, долонями вперед. Вираз його обличчя був дуже спокійний, немов він мріяв про приємні речі. Його мармурові груди були оголені — біля ніг лежала безформна купа білої тканини. Світло, яке слабо відбивалося від тротуару, тьмяно поблискувало на його шкірі.

Мені ще ніколи не випадало бачити щось красивіше — навіть попри те, що я бігла, задихаючись і волаючи, я змогла оцінити видовище. Й останні сім місяців не мали ніякого значення. І те, що він сказав у лісі, також не мало ніякого значення. І байдуже, що, можливо, він не хоче мене. Я б ніколи не захотіла когось іншого, незалежно від того, скільки б прожила.

Годинник пробив знову, і він зробив великий крок назустріч світлу.

— Ні! — закричала я. — Едварде, поглянь на мене!

Він не слухав. Він ледь помітно усміхнувся і підняв ногу, щоб вийти на залиту сонцем дорогу.

Я врізалася в нього з такою силою, що впала б на землю, якби його руки не зловили й не втримали мене. У мене аж дух перехопило, і я відкинула голову назад.

Його темні очі повільно розплющилися, годинник пробив знову.

Він здивовано подивився на мене.

— Дивовижно, — мовив він своїм чудесним голосом, сповненим зачудування. — Карлайл мав рацію.

— Едварде, — я спробувала вдихнути, та мій голос ледве звучав. — Ти мусиш повернутися назад у тінь. Рухайся!

Здається, він зніяковів. Ніжно провів рукою по моїй щоці. Він, здається, й не помітив, що я намагалася заштовхати його назад. Із таким самим успіхом я могла штовхати кам’яну стіну. Годинник пробив іще раз, але він не відреагував.

Це було дуже дивно, бо я знала, що ми обоє — в смертельній небезпеці. Проте в той момент я почувалася дуже добре. Цілісно. Я відчула, як серце знову почало битися в грудях, а гаряча кров пульсувала венами. Мої легені переповнилися солодким ароматом, який линув від його шкіри. Так наче ніколи не було ніякої рани в моїх грудях. Я почувалася чудово — не те щоб я зцілилася, а немов її взагалі ніколи не було.

— Не можу повірити, що все сталося так швидко. Я нічого не відчув… а вони молодці! — міркував він, знову заплющивши очі й притулившись губами до мого волосся. Голос його був схожий на мед чи оксамит. — «Смерть випила твого дихáння мед, та не змогла твоєї вроди взяти»[16], — пробурмотів він, і я впізнала репліку Ромео в могилі. Годинник пробив востаннє. — Ти пахнеш точно так само, як завжди, — вів далі він. — Можливо, це і є пекло. Мені байдуже. Я приймаю його таким.

— Я не мертва, — перебила я його. — Так само, як і ти! Будь ласка, Едварде, нам треба рухатися. Вони вже близько!

Я вертілася в його руках, і його брови збентежено злетіли вгору.

— Що відбувається? — запитав він чемно.

— Ми не мертві — поки що! Але ми повинні звідси вибратися, поки Волтурі…

На його обличчі почало з’являтися розуміння. Перш ніж я закінчила говорити, він несподівано різко відтягнув мене від краю тіні й, не докладаючи значних зусиль, притис спиною до стіни, загородивши собою увесь провулок. Він широко розкинув руки, приготувавшись мене захищати.