Розділ 20 Волтерра

— Прямуйте за мною, — мовила Джейн, її дитячий голос звучав монотонно. Вона повернулася до нас спиною та плавно ковзнула в темний провулок.

Фелікс жестом пропустив нас уперед, самовдоволено усміхнувшись.

Аліса йшла за маленькою Джейн. Едвард обняв мене рукою за талію й підштовхував уперед. Провулок звернув униз і почав звужуватися. Я подивилася на Едварда, в моїх очах читалися жахливі запитання, але він тільки хитав головою. Хоча я й не чула ніякого руху позаду нас, та була впевнена, що решта йдуть назирці.

— Що ж, Алісо, — мовив Едвард звичним тоном, поки ми йшли. — Мабуть, не варто було дивуватися, побачивши вас тут.

— Це була моя помилка, — відповіла я таким самим тоном. — І я мусила її виправити.

— Що трапилося? — голос його був увічливий, наче він просто цікавився. Я зрозуміла, що це він через ту пару вух позаду нас, які уважно дослухаються до кожного слова.

— Це довга історія, — мовила Аліса, її очі блиснули, подивившись на мене, а тоді вдалечінь. — У кількох словах: Белла й справді скочила зі скелі, але не намагалася вкоротити собі віку. Це такий собі екстремальний вид спорту.

Я почервоніла й відвела погляд, намагаючись знайти маленьку темну постать попереду, але її ніде не було. Я могла тільки уявити, що він зараз читає в думках Аліси. Белла ледь не втопилася, її переслідують вурдалаки, вона дружить із вовкулаками…

— Гм, — мовив Едвард коротко. І куди тільки дівся байдужий тон його голосу?

Провулок викривився, досі спускаючись униз, тож я й не помітила, що ми зайшли в тупик, поки не наблизилася до глухої цегляної стіни. Маленької постаті на ім’я Джейн ніде не було видно.

Аліса не вагалася, навіть не сповільнила кроку, наближаючись до стіни. Тоді з невимушеною граційністю вона зникла в непримітному отворі.

Отвір схожий був на злив, розташований у найнижчій точці бруківки. Я й не помітила його, поки Аліса не зникла. Отвір був невеличкий і темний, наполовину затулений ґратками.

Я вагалася.

— Все нормально, Белло, — сказав Едвард тихо. — Аліса тебе зловить.

Я невпевнено подивилася на отвір. І подумала, що Едвард пішов би першим, якби Фелікс і Деметрі не чекали позаду, тихо й самовдоволено.

Я присіла, спускаючи ноги у вузьку щілину.

— Алісо? — прошепотіла я тремтячим голосом.

— Я тут, Белло, — запевнила вона мене. Її голос звучав звідкись здалека, від чого мені не стало краще.

Едвард схопив мене за зап’ястя — його руки були холодні, немов каміння взимку, — і спустив мене в темряву.

— Готова? — запитав він.