Розділ 20 Волтерра

Я не зупинилася, щоб подивитися, як Аліса розчиняється в тінях. Я навіть не зачинила по собі дверцят машини. Відштовхнула з дороги дебелу жінку і побігла, не звертаючи уваги ні на що, тільки на нерівну бруківку під ногами.

Я вибігла з темного провулка — й мене засліпило яскраве сонячне проміння, яке заливало усю площу. Мені в обличчя вдарив дужий вітер, жбурнувши волосся в очі й осліпивши мене. Не дивно, що я не бачила стіни з людей, аж поки не врізалася в когось із натовпу.

Не було ніякого проходу, не було жодної щілини між людьми, які тісно тулилися одне до одного. Я злісно проштовхувалася між ними, відчайдушно борючись із їхніми ліктями, які щосили відпихали мене назад. Я чула вигуки роздратування, я ж бо декому завдавала болю, прокладаючи собі шлях, та жоден не говорив на зрозумілій мені мові. Всі обличчя злилися в єдину розлючену й здивовану пляму, оточену всюдисущим червоним кольором. Якась жінка з білявим волоссям сердито подивилася на мене, а червоний шарф, обмотаний навколо її шиї, був схожий на огидну криваву рану. Дитина, яку посадили на плечі чоловікові, щоб вона могла бачити над натовпом, усміхнулася мені зверху вниз, і її губи розтягнулися у кривій посмішці, виставляючи напоказ білі ікла вампіра.

Натовп, який юрмився навколо мене, скерував мене у неправильному напрямку. Добре, що було видно годинник, інакше я б ніколи не здогадалася, куди слід рухатися. Але обидві стрілки на годиннику вказували на безжальне сонце, і хоча я навіжено розпихала руками людей, я знала, що все одно не встигну. Я не здолала й половини шляху. Мабуть, уже й не здолаю. Я ж дурна повільна людина, і через мене ми всі загинемо.

Я сподівалася, що Аліса також тут. Що вона стоїть у якомусь темному закутку і бачить, що я все зіпсувала. Тепер вона може вертатися додому до Джаспера.

Я прислухалася. Спробувала не звертати уваги на злісні вигуки, а зосередитися, щоб почути момент викриття: мовчанку, а тоді, можливо, відчайдушні зойки, коли народ побачить Едварда у променях сонця.

Та раптом попереду, посеред натовпу, утворилася порожнеча — я побачила трохи вільного місця. Я швидко проштовхалася туди, не розуміючи, що це, поки не вдарилася колінами об цеглу, — це був широкий квадратний фонтан у центрі площі.

Я ледве стримувалася, щоб не заплакати з радості, коли переступила через край і кинулася бігти по коліна у воді. Перетинаючи фонтан, я здіймала у повітря численні бризки, які виблискували на сонці. Та вітер був такий холодний, що навіть незважаючи на сонце, мокрий одяг аж обпікав тіло. Зате фонтан був дуже широкий; це дозволило мені перетнути центр площі в лічені секунди. Наблизившись до другого краю фонтану, я не зупинилася, — кидаючись у натовп, я використала низеньку стіну, як трамплін.

Тепер мені поступалися з більшою готовністю, уникаючи крижаної води, яка величезними бризками розліталася з мого одягу. Я знову подивилася на годинник.

Глибокий, швидко наростаючий передзвін луною прокотився площею. Від нього затремтіло каміння під моїми ногами. Діти кричали, затуляючи вуха руками. І я заволала.

— Едварде! — вигукнула я, знаючи, що це не допоможе. Натовп був занадто галасливим, а мій голос занадто тихим і виснаженим. Але я не могла не кричати.

Годинник пробив знову. Я пробігла попри дитину на руках у матері — її волосся було майже біле в сліпучому сонячному світлі. Кілька високих чоловіків, одягнених у яскраво-червоні спортивні куртки, вигукували погрози на мою адресу, поки я пробиралася крізь них. Годинник пробив знову.

Неподалік від чоловіків у спортивних куртках був незначний просвіток у натовпі, місце між туристами, які безцільно тинялися довкола. Мої очі шукали темний вузький прохід праворуч від широкої квадратної будівлі під баштою. Попереду нічого не було видно — забагато людей. Годинник пробив знову.

Тепер було важко дивитися. Натовп розсмоктався, але вітер шмагав волоссям по обличчю й випікав мені очі. Я не знаю, що стало причиною моїх сліз — пронизливий вітер чи те, що годинник пробив знову.

Перед входом у провулок стояла невеличка сім’я з чотирьох людей. Обидві дів чинки були одягнені в темно-червоні сукні, які дуже личили до стрічок, що пов’язували їхні коси. Батько був невисокого зросту. Мені здалося, що позаду нього, в тіні, стоїть щось яскраве. Я кинулася до них, витираючи на ходу сльози. Годинник пробив знову, і найменша дів чинка затулила вуха руками.

Старша дів чинка, яка зростом сягала своїй матері до пояса, обхопила її за ногу й дивилася в тінь позаду них. Я побачила, як вона потягнула матір за лікоть і вказала пальцем у темряву. Годинник пробив іще раз. Тепер я вже зовсім поряд!

Я вже достатньо наблизилася, щоб почути її високий голос. Її батько здивовано витріщився на мене, адже я несподівано наскочила на них, без упину повторюючи ім’я Едварда.

Старша дів чинка загигикала й сказала щось матері, знову нетерпляче вказуючи в тінь позаду них.

Я оббігла навколо батька — він ледве встиг забрати дитину з дороги — й ковзнула в тінь позаду них, коли годинник знову пробив над моєю головою.

— Едварде, ні! — закричала я, але мій голос загубився в передзвоні годинника.