Розділ 20 Волтерра

Вартовий вийшов на середину вулиці. Перш ніж зупинитися, Аліса старанно розвернула автомобіль під дивним кутом. Сонце яскраво світило у моє вікно, а вона залишилася в темряві. Вона швиденько потягнулася до заднього сидіння і витягнула щось із сумки.

Вартовий обійшов машину, на його обличчі був роздратований вираз, він злісно постукав у вікно.

Аліса наполовину опустила скло, і я побачила, як вартовий приклав палець до кашкета, побачивши обличчя за темним склом.

— Мені дуже шкода, міс, але сьогодні в місті дозволено їздити тільки автобусами, — сказав він англійською з сильним акцентом. Із його тону здавалося, начебто він вибачається. Йому було неприємно сповіщати такі погані новини такій вродливій жінці.

— Це приватний тур, — мовила Аліса, осліпивши його своєю сонячною посмішкою. Вона простягнула руку у вікно — під сонячне проміння. Я перестала дихати, поки не зрозуміла, що на її руку натягнута довга коричнева рукавичка. Вона взяла його долоню, яка досі висіла в повітрі, потому як він постукав у вікно, і затягнула всередину. Тут Аліса щось у неї поклала й загнула пальці.

На обличчі вартового з’явилося невимовне здивування, коли він витягнув руку і побачив товстий згорток грошей. На верхній купюрі стояв знак — тисяча доларів.

— Це жарт? — пробурмотів він. Посмішка Аліси засліплювала.

— Тільки якщо ви думаєте, що він смішний.

Він дивився на неї широко розплющеними очима. Я нервово сіпалася й час від часу поглядала на стрілку годинника. Якщо Едвард діятиме згідно зі своїм планом, то у нас залишилося всього п’ять хвилин.

— Я трохи поспішаю, — натякнула вона, досі усміхаючись.

Вартовий двічі кліпнув, а тоді заховав гроші до жилета. Він відійшов од вікна й махнув рукою, дозволяючи проїзд. Здається, жодна людина з натовпу не помітила нашого тихого обміну. Аліса в’їхала в місто, і ми обоє зітхнули з полегшенням.

Вулиця була дуже вузькою, брукованою тим самим кольоровим камінням, що й будівлі барви кориці, які затемнювали вулицю своїми тінями. Вулиця нагадувала вузеньку доріжку. Червоні прапорці прикрашали стіни; розвішені всього за кілька ярдів один від одного, вони тріпотіли на вітрі, який свистів вузьким провулком. Вулиця була переповнена, і потік людей сповільнив наш рух.

— Ще трошки, — підбадьорювала мене Аліса; я щосили вхопилася за ручку дверей, готова в будь-яку мить за її командою вискочити надвір.

Вона то натискала на газ, то різко гальмувала, а люди з натовпу тільки погрожували нам кулаками й сердито вигукували щось услід. Я була дуже рада, що не розумію їх. Аліса виїхала на вузеньку дорогу, яка, мабуть, не була призначена для машин; шоковані перехожі були змушені ховатися в дверних нішах, коли ми пролітали повз них. В кінці ми виїхали на іншу вулицю; будівлі тут були високі; вони ніби схилялися одна до одної, щоб жодний сонячний промінчик не зміг дотягнутися до тротуару — тут також тріпотіли червоні прапорці, вони майже торкалися один одного. Тут людей було ще більше. Аліса пригальмувала. Я відчинила дверцята ще до того, як автівка зупинилася.

Аліса вказала туди, де вулиця переходила у широку яскраву площу.

— Там! Зараз ми з південного боку площі. Біжи прямо, тоді повернеш праворуч від башти з годинником. Я знайду шлях навколо…

Раптом її дихання прискорилося, і коли вона заговорила знову, її голос був схожий на шипіння.

— Вони всюди!

Я завмерла і не зрушила з місця, але вона виштовхала мене з машини.

— Забудь про них. У тебе дві хвилини. Біжи, Белло, біжи! — крикнула вона, вилазячи з машини.