Розділ 17 Гостя

— Ти смердиш просто жахливо, — сказала вона байдуже, досі насупившись. — Вовкулака? Ти в цьому впевнена?

— Абсолютно, — сказала я переконано, згадавши двобій Пола і Джейкоба на дорозі. — Гадаю, ти не була з Карлайлом у Форксі, коли тут востаннє були вовкулаки?

— Ні. Тоді я ще не знайшла Калленів, — Аліса досі про щось міркувала. Раптом її очі округлилися й вона шоковано витріщилася на мене. — Твій найкращий друг — вовкулака?

Я покірно кивнула.

— Скільки часу це триває?

— Недовго, — мовила я, захищаючись. — Він став вовкулакою усього кілька тижнів тому.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Молодий вовкулака? Ще гірше! Едвард мав рацію — ти притягуєш небезпеку. Хіба ти не повинна була триматися подалі від неприємностей?

— А що такого з вовкулаками? — пробурмотіла я — мене вжалило її зауваження.

— Нічого, поки вони не втрачають над собою контролю, — вона різко похитала головою. — Та ну, Белло. Будь-хто став би тобі кращою компанією потому, як вурдалаки зникли з міста. Але ти одразу ж почала спілкувати з першими-ліпшими почварами.

Я не хотіла сперечатися з Алісою — я досі тремтіла від радості, що вона тут і справжня, що я можу торкнутися її мармурової шкіри, чути її чарівний голос, — але вона неправильно все зрозуміла.

— Ні, Алісо, вампіри не зникли — принаймні не всі. Ось у чому проблема. Якби не вовкулаки, Вікторія вже б добралася до мене. Якби не Джейк та його друзі, гадаю, Лоран добрався б до мене ще раніше, тож…

— Вікторія? — прошипіла Аліса. — Лоран? Я ледь помітно кивнула, мене турбував вираз її темних очей.

Я ткнула пальцем собі в груди.

— Я притягую небезпеку, пам’ятаєш? Вона знову похитала головою.

— Розкажи мені все — з самого початку.

Я розповіла все з самого початку, не згадавши про мотоцикли та голоси, які чую, але не приховавши нічого іншого, включно з сьогоднішньою пригодою. Алісі не сподобалися мої пояснення про нудьгу та скелі, тож я швидко перейшла до того місця, коли побачила щось на воді. Я поділилася здогадкою, що це може означати. В цьому місці її очі примружилися, перетворившись на вузенькі щілинки. Було дивно, що її погляд може бути таким… таким небезпечним, як у вурдалака. Я глибоко вдихнула повітря й продовжила розповідь, не забувши згадати про Гаррі.

Аліса слухала мовчки, не перебиваючи. Час від часу хитала головою, зморшки на її чолі ставали глибшими й, здавалося, врізалися в її мармурову шкіру. Вона не говорила, зрештою і я замовкла, мене знову охопило горе через смерть Гаррі. Я подумала про Чарлі; скоро він вернеться додому. В якому стані він буде?

— Коли ми поїхали, тобі не стало легше, правда? — пробурмотіла Аліса.

Я засміялася — але це був напад істерики.