Розділ 13 Вбивця

— Джейкобе, — мовила я тихо й навіть лагідно. — Невже обов’язково вбивати людей, Джейкобе? Невже немає іншого виходу? Наприклад, вурдалаки знайшли спосіб виживати, не вбиваючи людей, може, ти також якось спробуєш?

Раптом він підскочив і виструнчився, наче мої слова вдарили його струмом. Його брови поповзли вгору, а очі округлилися.

— Вбивати людей? — запитав він.

— А про що ж, ти думав, ми балакаємо?

Він перестав тремтіти й подивився на мене, в його очах зажевріла надія.

— Я думав, ми говоримо про твою відразу до вовкулак.

— Ні, Джейку, ні. Справа не в тому, що ти… вовк. Із цим усе гаразд, — запевнила я його, і я знала, що так воно і є. Мені й справді було байдуже, що він перетворюється на великого вовка — він усе одно залишається Джейкобом. — Якби ти тільки міг знайти спосіб не шкодити людям… тільки це мене засмучує. Це невинні люди, Джейку, такі, як Чарлі, і я не бачу іншого виходу, поки ти не…

— І це все? Справді? — урвав мене він, на його обличчі розцвіла посмішка. — Ти боїшся тільки тому, що я вбивця? Це єдина причина?

— Невже цього не достатньо?

Він розреготався.

— Джейкобе Блек, це зовсім не смішно!

— Авжеж, авжеж, — погодився він, досі гигикаючи. Він наблизився та схопив мене, знову стискаючи у своїх ведмежих обіймах.

— Тобі й справді байдуже, що я перетворююся на величезного собаку? — запитав він, його радісний голос задзвенів у мене у вухах.

— Байдуже, — запевнила я, задихаючись. — Я не маю чим дихати, Джейку!

Він відпустив мене, але взяв за обидві руки.

— Я не вбивця, Белло.

Я уважно зазирнула в його обличчя, й мені стало зрозуміло, що він говорив правду. Я відчула невимовне полегшення.

— Справді? — запитала я.

— Справді, — урочисто мовив він.

Я міцно його обійняла. Це нагадало мені той перший день, коли ми каталися на мотоциклах, — відтоді Джейк іще виріс, і поруч із ним я почувалась як маленька дитина. Як і тоді, він ніжно погладив мене по голові.