Розділ 13 Вбивця

— А це вже мені вирішувати, — пробурмотіла я, рушивши до дверей. Біллі зітхнув.

Кімната Джейкоба була більше схожа на комірчину, відділену від сіней дверима. Я навіть не постукала. Я широко відчинила двері; вони з грюком вдарилися об стінку.

Джейкоб — одягнений в ті самі чорні шорти, в яких він був минулої ночі, — простягнувся діагонально на двоспальному ліжку, яке займало майже всю його кімнату, за винятком кількох дюймів по краях. Та навіть лежачи в такій позі, він не поміщався: ноги звисали з одного боку, а голова з другого. Він міцно спав і, розтуливши рота, ледь чутно хропів. Шум, який я спричинила, відчиняючи двері, його не розбудив.

Уві сні його обличчя було на диво спокійне, всі злісні зморшки розгладилися. Навколо очей залягли темні круги, яких я не помічала раніше. Незважаючи на височенний зріст, зараз Джейк здавався зовсім маленьким і дуже втомленим. У мені прокинулася жалість.

Я зробила кілька кроків назад і тихенько зачинила по собі двері.

Біллі дивився на мене допитливими, трохи настороженими очима.

— Гадаю, йому й справді слід поспати. Біллі кивнув, а тоді якусь мить ми дивилися одне на одного.

Мені так кортіло запитати Біллі, яку роль він відігравав у тому, що відбувалося.

Що він думає про те, ким став його син? Але ж мені відомо, що він підтримував Сема з самого початку, тож виходить, вбивства його не хвилюють. Навіть важко уявити, які виправдання він знаходить для себе.

По його темних очах я бачила, що він також хоче багато що запитати, але він так і не озвучив своїх запитань.

— Слухайте, — сказала я нарешті, порушивши мовчанку. — Якийсь час я проведу на узбережжі. Коли Джейк прокинеться, скажіть йому, що я там, гаразд?

— Звісно, — погодився Біллі.

Цікаво, чи передасть він моє прохання. Якщо ні, то я принаймні спробувала, правда?

Я доїхала до Першого пляжу та припаркувала машину на порожній стоянці. Було досі темно — похмурий світанок похмурого дня, — і коли я погасила фари, стало ще темніше. Моїм очам знадобився якийсь час, щоб звикнути до темряви та знайти стежку, що веде на узбережжя. Тут було набагато холодніше, з океану дув крижаний вітер, і я глибше засунула руки в кишені зимової куртки. Принаймні перестало дощити.

Я простувала пляжем у напрямку північної дамби. Не було видно ні острова Святого Джеймса, ні інших островів, тільки їхні розмиті обриси над самою поверхнею води. Я йшла дуже повільно, уважно дивлячись собі під ноги й обходячи колоди та гілляччя, об які могла спіткнутися.

Я знайшла те, що шукала, ще до того, як усвідомила, що щось шукаю. Воно матеріалізувалося з мороку, коли я найменше цього очікувала: довге й біле, немов кість, дерево, викинуте бурхливою водою далеко на скелі. Його покручене коріння тягнулося до моря, немов сотні маленьких щупалець. Я не була впевнена, що це саме те дерево, на якому ми з Джейкобом сиділи під час нашої першої розмови — розмови, яка так заплутала моє життя, — але здавалося, що це саме те місце. Тому я, як і колись, сіла на колоду й почала вдивлятися в далечінь.

Варто мені було побачити Джейкоба уві сні, такого невинного та вразливого, як уся моя злість кудись ділася. Я не могла змиритися з тим, що відбувалося, на відміну від Біллі, але вже не могла звинувачувати в усьому тільки Джейкоба. Бо це неможливо, якщо любиш, вирішила я. Адже коли ти любиш людину, то перестаєш судити про неї об’єктивно. Джейкоб був і залишиться моїм другом, незалежно від того, убивав він людей чи ні. І я не знала, що мені з цим робити.

Коли я знову уявила його уві сні, таким спокійним і беззахисним, то мною оволоділо нестримне бажання його захистити. І де тут логіка?

Я відновила в пам’яті його мирне обличчя, намагаючись придумати якийсь спосіб, щоб захистити Джейка, правильно це чи ні. Поки я так сиділа, небо посіріло.

— Привіт, Белло, — голос Джейкоба долинав із темряви, і від несподіванки я аж підскочила. Голос був м’який, майже сором’язливий, але все одно я очікувала, що спершу почую хрускіт каміння у Джейка під ногами. Я дивилася на його постать у променях ранкового сонця — й це було дивовижне видовище.