Розділ 13 Вбивця

— Якщо Лоран помер… тиждень тому… то виходить, що тепер людей убиває хтось інший.

Джейкоб кивнув; він міцно зціпив зуби й мовив:

— Їх було двоє. Спочатку ми думали, що його подружка також з нами битиметься — якщо вірити легендам, то зазвичай вурдалаки б’ються до останнього, якщо вбити їхню другу половинку, — але вона просто від нас тікає, а потім знову повертається. Якби ми зрозуміли, чого їй треба, то було б набагато простіше її здолати. Але її вчинки позбавлені будь-якого сенсу. Вона кружляє навколо, наче перевіряє наші позиції і щось шукає — але що? Що вона збирається робити? Сем вважає, що вона намагається розділити нас, тоді у неї більше шансів…

Його голос долинав до мене здалеку, немов із довгого тунелю; я більше не розрізняла окремих слів. На моєму чолі виступили великі краплі поту, а у шлунку закрутило, наче я знову захворіла на шлунковий грип. Я почувалася геть так само, як тоді, коли хворіла на грип.

Я швидко відвернулася від Джейка й перехилилася через колоду. Мене скрутило від несподіваного нападу, страшенно хотілося виблювати; в животі зовсім порожній шлунок стиснувся в клубок.

Вікторія тут. Вона шукає мене. Вона вбиває незнайомців у лісі. Там, де зараз Чарлі… Голова йшла обертом.

Джейкоб схопив мене руками за плечі, щоб я не впала на скелі. Я відчувала його теплий подих на своїй щоці.

— Белло! В чому справа?

— Вікторія, — випалила я, жадібно ковтаючи повітря й борючись із новим нападом.

У голові пролунав лютий рик Едварда.

Я відчула, як Джейкоб тягне мене вгору. Він незграбно всадовив мене до себе на коліна, поклавши мою голову собі на плече. Він намагався втримати мене так, щоб я не впала. Забрав мок ре від поту волосся з мого обличчя.

— Хто? — запитав Джейкоб. — Ти чуєш мене, Белло? Белло?

— Вона не подружка Лорана, — простогнала я, притулившись до його плеча. — Вони просто старі друзі…

— Може, тобі треба води? Лікаря? Скажи, що я можу зробити, — не вгавав він.

— Я не хвора — я нажахана, — пояснила я пошепки.

Хоча словом «нажахана» навряд чи можна було до кінця описати мій стан.

Джейкоб поплескав мене по спині.

— Ти боїшся цієї Вікторії? Я кивнула й затремтіла ще дужче.

— Вікторія — це та рудоволоса жінка? Я знову затремтіла й простогнала:

— Так.