Розділ 13 Вбивця

Сонце залило небо сріблясто-рожевою барвою. Тепер я могла роздивитися Джейкове обличчя; воно було злісне, спантеличене, ображене.

— Може, ти зміг би… ну, спробувати не бути… вовкулакою? — запитала я пошепки.

Він закинув руки до неба.

— Якби у мене був вибір! — закричав він. — І чим це допоможе, якщо ти й справді хвилюєшся про людей, які зникли безвісти?

— Я тебе не розумію.

Він витріщився на мене, його очі примружилися, а рот вигнувся у кривій посмішці.

— Ти знаєш, що по-справжньому мене бісить? Я здригнулася від ворожого виразу, який з’явився на його обличчі. Здається, він чекав на відповідь, тож я похитала головою.

— Ти така лицемірка, Белло, — зараз ти сидиш біля мене, хоча й боїшся мене! Хіба це чесно? — його руки затремтіли від злості.

— Лицемірка? Так, я боюся чудовиська. І що в цьому такого, невже це робить мене лицеміркою?

— Ух! — загарчав він, стискаючи тремтячими руками скроні й заплющуючи очі. — Послухай тільки, що ти говориш!

— Що?

Він зробив два кроки та схилився наді мною, його очі палали від злості.

— Ну, вибач, що я не можу бути саме тим чудовиськом, яке тобі потрібне, Белло. Гадаю, я не такий гарний, як твій кровопивця, еге ж?

Я підірвалася на ноги й метнула на нього суворий погляд.

— Ні, не такий! — верескнула я. — Справа не в тому, хто ти є, бовдуре, а що ти робиш!

— Що ти маєш на увазі? — прогарчав він, його аж трусило від люті.

Я мало не підскочила від несподіванки, коли голос Едварда застеріг мене:

«Будь дуже обережною, Белло, — сказав цей ніжний голос. — Не тисни на нього засильно. Спробуй його заспокоїти».

Сьогодні навіть голос у моїй голові лепетав якісь дурниці.

Однак я дослухалася до його поради. Я б зробила заради нього все.