Розділ 12 Непроханий гість

Я подивилася на нього, сльози й далі стікали по щоках.

— Чому в біса мені має бути добре, Джейкобе? Тривога на його обличчі змінилася гіркотою.

— Правильно, — погодився він і глибоко вдихнув. — Чорт. Гаразд… Я — я… пробач мені, Белло, — безперечно, вибачення було щирим, хоча в рисах обличчя й досі читалася злість.

— Навіщо ти прийшов сюди? Мені не потрібні твої вибачення, Джейку.

— Я знаю, — прошепотів він. — Але я не зміг залишити все як є. Це було просто жахливо. Вибач.

Я втомлено похитала головою.

— Я нічого не розумію.

— Я знаю. Я хочу все пояснити… — він раптом замовк. Його рот роззявився, наче йому перекрили кисень. Потім він знову глибоко вдихнув. — Але я не можу пояснити, — сказав він досі злісно. — Якби ж я міг!

Я схилила голову та сперлася на руки. Тому моє запитання прозвучало приглушено.

— Чому?

Якусь мить він мовчав. Я повернула голову вбік — була занадто втомлена, щоб підвести її, — аби поглянути на його обличчя. Воно мене вразило. Очі були примружені, зуби міцно зціплені, від напруження на чолі з’явилися дрібні зморшки.

— Що трапилося? — запитала я.

Він важко видихнув, і я зрозуміла, що він також затримував дихання.

— Я не можу, — пробурмотів він розгублено.

— Не можеш що? Він проігнорував моє запитання.

— Послухай, Белло, у тебе була коли-небудь таємниця, про яку ти не могла нікому розказати?

Він подивився на мене розуміючими очима, і я одразу ж подумала про Калленів. Сподіваюся, на моєму обличчі не з’явився винуватий вираз.

— Щось таке, що ти повинна була приховувати від Чарлі, від своєї матері…? — не вгавав Джейк. — Щось, про що ти не збираєшся говорити зі мною? Навіть зараз?

Я відчула, що мої очі звузилися. Я не відповіла на його запитання, але знала, що він обов’язково сприйме мовчання як згоду.

— Розумієш, може, у мене виникла така сама… ситуація? — він знову напружився, добираючи правильні слова. — Іноді відданість чомусь чи комусь стає на перешкоді. Іноді це не твоя таємниця, і не тобі вирішувати, чи розповісти її.