Розділ 11 Секта

— Досить жартувати, Джейкобе. Він подивився на мене критично.

— Досить забобонів, — сказала я швидко. — Я все одно не розумію, чому ти звинувачуєш в усьому… Калленів, — я здригнулася на звук власного голосу. — Вони поїхали звідси понад півроку тому. Як ти можеш звинувачувати їх у тому, що Сем робить зараз?

— Сем не робить нічого, Белло. Я знаю, що їх немає… Але іноді трапляються речі, яких не можна виправити. І тоді вже запізно.

— Що трапилося? Чому запізно? У чому ти їх звинувачуєш? Раптом він наблизився до мене, його очі сповнювала злість.

— У тому, що вони існують, — прошипів він.

Я невимовно здивувалася й розгубилася, коли в моїй голові знову пролунав голос Едварда; він застерігав, хоча я зовсім не боялася.

«Мовчи, Белло. Не тисни на нього», — попереджав мене Едвард.

Відтоді як ім’я Едварда прорвалося крізь кам’яні мури, під якими я його поховала, мені було не до снаги загнати його назад. Тепер спогади про нього не завдавали мені сильного болю — особливо в ті дорогоцінні секунди, коли я могла чути його голос.

Джейкоб стояв переді мною, він кипів, його трусило від злості.

Я не розуміла, чому галюцинація Едварда з’явилася так несподівано. Джейкоб був дуже злий, але ж це був просто Джейкоб. Не було адреналіну, не було небезпеки.

«Дай йому час, нехай заспокоїться», — наполягав Едвардів голос.

Я збентежено похитала головою.

— Ти просто смішний, — відповіла я їм обом.

— Гаразд, — сказав Джейкоб і знову почав глибоко дихати. — Я не обговорюватиму цього з тобою. Тепер це вже не має ніякого значення, шкоду вже й так заподіяно.

— Яку шкоду?

Він навіть не ворухнувся, хоча я прокричала ці слова просто йому в обличчя.

— Давай повернемося назад. Більше нам немає про що говорити.

Я роззявила рота від здивування.

— Нам є про що говорити! Ти мені так нічого й не сказав! Він пройшов повз мене й попрямував до будинку.

— Сьогодні я бачила Квіла, — крикнула я йому вслід. Він зупинився, але не розвернувся.